"Сюрпризи по-українськи"

 Життя в Україні підходить далеко не всім. Щоб комфортно тут почуватись, треба мати дійсно сталеві нерви та ангельське терпіння. І любити сюрпризи. При чому любити сюрпризи здебільшого неприємні. І навчитись радіти навіть найменшим приємностям. Тим більше, шо великих приємностей тут практично не буває. Якшо взяти загалом, то бути українцем і гордитися цим - це свого роду прояв мазохізму.

 Іноді складається таке враження, що представники влади перед своєю теперішньою роботою працювали в якомусь цирку центрі розваг, головною спеціалізацією якого було влаштування яскравих святкових заходів з купою подарунків і сюрпризів. Але мабуть у тому центрі розваг в один момент пішло шось не так - скоріш за все його працівників добряче довбануло струмом чи щось в тому роді, після їх переклинило, вони спалили свій креативний простір, а на попередньо викрадені зароблені гроші створили партію, перемогли з нею на виборах (в цьому їм гарно пригодився попередньо здобутий досвід дарування подарунків клієнтам) і почали радувати сюрпризами нас, тобто українців. Щоправда наслідки травматичної дії електричного струму проявлялись і надалі, тому і сюрпризи, замість того щоб дарувати людям радість, надихали наших співгромадян найчастіше на єдине - виробити закордонний паспорт (бажано якнайшвидше, поза чергою) і валити з цієї країни. Назавжди. Хтось так і зробив. Хтось ще чекає на свій час, займаючи ще з ночі черги під дверима ОВІРів. Хтось вперто продовжує чекати, що все скоро зміниться. Є такі, що самі намагаються щось змінити, але їх мало і після кожної невдалої спроби стає щораз менше, вони вигорають і якогось сірого ранку приєднуються до такої ж сірої черги під сірими сталевими дверима ОВІРу, тримаючи в захололих руках конверти з копіями документів і сплаченими рахунками і надіяться хоч краєм вуха почути десь в далині переможні звуки революційних барабанів і нерозбірливе хрипіння мегафона.

 Цей тиждень особливо щедрий на яскраві "сюрпризи". У вівторок ми успішно програли збірній Франції, перед тим не менш успішно її перемігши, чим вкотре здивували всіх, хто хоч трохи причетний до футбольного світу. А сьогодні світ, цього разу вже не тільки футбольний, отримав нову порцію "несподіванки по-українськи" - після тривалого і вже майже успішного шляху до Європи Україна раптово передумала і вирішила крокувати назад, тобто до російського кордону. Аргументація більш ніж переконлива - без співробітництва з Росією наша економіка збанкрутує. Підозрюю шо вже від завтра  ми спостерігатимемо стрімкий економічний ріст, різке підвищення добробуту і помітне падіння цін на алкогольну продукцію. Останнє, до речі, дуже важливе, оскільки без нього ми не зможемо в повній мірі відчути всіх позитивних змін, які вже завтра розгорнуться в нашій країні.

 Але гаразд, відкидаю зайву багатослівність. Хто винен у тому всьому, шо зараз твориться у нашій державі? Так. винні, як завжди, ми самі. Бо у нас не монархія і не диктаторський режим. ми самі обрали тих, хто представляє нас тепер перед світовою спільнотою. При чому обрали двічі - у 2010 і минулої осені. Вибір у нас був. Так, може не надто такий, як нам хотілося б, але як кажуть, варто обирати менше зло. Ми ж чомусь зробили навпаки. Тепер втішаємось результатами. І тепер маємо щось змінювати. Поки ще є з ким змінювати. Поки ще не всі, хто може щось робити, виїхали у пошуках кращих світів.

 Пора позбутись цієї дебільної звички - зупинятись на останніх метрах від фінішу. Бо ця звичка проявляється усюди - в політиці, у спорті, у культурі, у буденному житті. І вона не менш шкідлива, ніж алкоголь, куріння, наркотики. Просто діє трохи по-іншому. І вбиває у більших масштабах.

 Безумовно треба радіти навіть маленьким успіхам, але в жодному разі не слід задовольнятись малим. Бо маленькі здобутки - то лише для малих націй. А я надіюсь що ми такими себе не вважаємо.

P.S.: що б там хто мені надалі не говорив про якесь "покращення", в мене для цього є свій критерій - відчуття, що щось налагоджується, з"явиться в мене лише тоді, коли я зранку, йдучи на тролейбусну зупинку, не побачу звичної великої черги біля дверей секонд-хенду. Ось тоді я зрозумію, що у цій країні нарешті пішло щось так, як і має бути.

Hope is...

 Пам"ятаєте, колись були жуйки з такими цікавими наклейками, називались "Love is..."? Там ше була якась маленька анімешна картинка і внизу писали, шо таке любов. Пам"ятаєте, правда ж? Так от я вирішив написати шось подібне. Тільки не на маленьких клеючих папірцях. а просто в блозі. Отже, що таке надія?

• Надія - це коли ти на завтрішній модуль готуєш так багато шо аж нічого, окрім маленької шпаргалки з відповідями, які скинув тобі хтось з однокурсників

• Надія - це коли ти забиваєш в Google уривок рядка з пісні, яку ти почув десь у рекламі і навіть не впевнений, що правильно почув отой уривок і вперто пролистуєш сторінку за сторінкою

• Надія - це коли твій поїзд мав відправитись 5 хвилин тому, а ти все ж біжиш на перон, вірячи в чудо, свою везучість і перманентну непунктуальність Укрзалізниці

•  Надія - це коли ти повний лузер по життю, але попри те кожного тижня купуєш лотарейний білет в надії на джекпот

• Надія - це коли ти в 2 ночі стоїш на узбіччі траси без грошей, з розрядженою мобілкою і вперто підіймаєш руку кожному зустрічному світлу автомобільних фар

• Надія - це коли ти продовжуєш йти нічною вулицею, незважаючи на значну криміногенну ситуацію у цьому районі і на натовпи п"яних чуваків типової "спортивної" зовнішності

•  Надія - це коли онкохворий з IV стадією погоджується на хіміотерапію, попри майже нульовий шанс на виживання

• Надія - це коли реаніматолог вкотре прикладає до грудей пацієнта дефібрилятор, хоч і згідно усіх існуючих протоколів може констатувати смерть

І ще...

• Надія - це коли ти намагаєшся в соцмережах знайти людину, знаючи лише її ім"я і пригадуючи в загальні риси обличчя

• Надія - це коли на свій закоханий погляд чекаєш такої ж відповіді від неї

• Надія - це коли "давай забудемо те, що було і спробуємо ще раз, спочатку..."

Кожен може написати ще багато своїх прикладів сюди. Головне пам"ятати, що надія я завжди, навіть якщо здається, що її вже давно немає, навіть якщо ситуація така, шо гірше й не придумаєш, навіть якшо вже не маєш сил і змоги шось змінити.

Це неправда, що надія помирає останньою. Ні, помирають люди, які надіялись. А надія буде з вами до кінця. Навіть якщо ваш корабель стрімко йде на дно десь між льодами Атлантики, а місця в шлюпках для вас немає, ви все одно одягнете рятувальний жилет в надії на те, що рятувальний корабель знайде вас до того, коли ви перетворитесь на льодяну скульптуру.

Про притягання і відштовхування

Перед вами вхідні двері, які складаються з двох половин, що відкриваються в різні сторони Щоб увійти всередину, у вас є 2 варіанти - штовхнути одну половину "від себе", або ж притягнути іншу "до себе". Який з варіантів оберети ви?

 Закладаюсь, що опинившись перед таким вибором, більшість з вас обере ту половину, на якій приклеєна табличка "від себе". Чому? Бо так значно простіше. Не треба витрачати багато зусиль, не треба хапатись за дверну ручку і, напружуючи свій підкачаний (чи не дуже) біцепс, тягнути двері невизначеної маси, тримаючи рівновагу, щоб ота невизначена маса не звалила тебе на підлогу. Значно легше порухом руки ті ж двері штовхути всередину ( чи назовні, залежно від того де ви знаходитесь), застосовуючи при цьому ще й кількадесят кілограм своєї маси. Так простіше, правда ж?

 Біда в тому, шо подібна ситуація спостерігається і в наших стосунках. Нам значно простіше відштовхнути від себе людину, аніж притягнути її до себе. Бо для того, щоб притягнути, часто треба докласти хоч деяких зусиль, намагатись проявити свої позитивні риси, зацікавити і змусити хоч трішки собою захоплюватись. Натомість щоб відштовхнути когось, багато не потрібно. Досить просто відсторонитись, звалити на вибраний об"єкт усю невизначену масу свого негативу та прблем - і все, той, хто був колись вам близький чи принаймні намагався ним бути тепер тримається від вас на відстані. І відстань ця вимірюється не витягнутою рукою, а значно масштабнішими величинами, які не так легко подолати.

 Тож давайте не відштовхувати своєю байдужістю людей, які хоч щось значать у нашому житті чи принаймні претендують на якесь місце у ньому. Адже це так просто - бодай мінімальний знак уваги, хоча б маленький крок назустріч і хоч моментна, але щира усмішка

Aftersummer

Осінь, дощ, пічаль... Саме такий час, шоб вернутись думками у літо і проаналізувати, чи вдалось вони, чи ти його провтикав.

 На перший погляд, літов мене видалось не зовсім таким, як я його собі планував. Я не поїхав в Європу, не був в горах, не мав натхнення писати і ше не зробив багато всяких задуманих справ. Але все ж не так все й погано.

 По-перше, я побував на двох фестивалях, де афігенно провів час, за шо вдячний людям, які були там зі мною і створювали незабутню атмосферу. І навіть попри те, шо додому повертався невиспаний, втомлений, наскрізь продимлений і з єдиним бажанням - впасти в сплячку, я все одно розумів, шо наступного літа все одно спакую рюкзак і поїду на приміський вокзал, втечу з міста в світ музики, вогнищ і драйву.

 По-друге, попри те, шо майже увесь липень і половину серпня я провів вдома, я не надто жалкую.Хоч ремонт, який вже 2 роки йде, мене реально нервує, але і дає можливість чогось навчитись. Я вже сам можу вмонтувати розетку, просвердлити нормальні дири в бетоні і навіть мінімаьно зашпаклювати стіни. То теж в житті знати згодиться...

 Ну але найголовнішою подією літа була подорож в Одесу. Три дні в компанії друзів, купа приколів, хардкорних акцій і дебільних фраз. Побачити море і поплавати в ньому попри ненадто "пляжну" погоду, походити на свій страх і ризик у футболці "Banderstadt" по центрі міста, "купити" кавун в 2й ночі, розбити його і все ж потім їсти, намагатись вночі пройти на пароплав, бо "ми перший раз в Одесі", а по дорозі назад влаштувати грандіозні проводи літа і зустріч осені в тамбурі плацкартного вагона... Да, то було шось! Навіть якшо б літо тривало тільки тих 3 дні, воно було б афігенним

 Отак позадувавши все те, я можу з впевненістю сказати, шо літо я не про**ав. І я реально щасливий, шо мене оточують такі файні люди, з якими літо стає святом. І хоч зараз настрій в мене не дуже й позитивний, хоч маю бажання закутатись в плед, увімкнути "Wake Me Up When September Ends" і проспати наступні 10 місяців, але знаю, шо ті теплі літні спогади будуть ше довго гріти мене, а постлітня депресія скоро мине і я буду робити все, шоб наступне літо вдалось ще кращим

"Дави хохлов!", або як ЗМІ з ультрасівського заряду зробили "безпрецедентний випадок"

Купив я сьогодні тижневик "Експрес" і одразу на першій шпальті надибав цікаву статтю. Йшлося там про події недавнього матчу між "Шахтарем і "Динамо". Взагалі газету "Експрес" я люблю, бо друкують часто цікаві матеріали, об"єктивні журналістські розслідування і т.д. Але ота стаття мене винесла.

 Так от, під час матчу, який відбувся на "Донбас-Арені" цієї неділі, фани "Шахтаря" придумали собі нову кричалку - "Дави хохлов!". Хто хоча б трохи заглиблювався у світ футбольних ультрас, сприймає то нормально, бо знає, шо "хохлами" вже давно неофіційно називають фанів київського "Динамо", і вони (тобто "динамівці") на то не ображаються. А то шо між "Динамо" і "Шахтарем" вже досить давно існує протистояння (як на ґрунті футболу, так і на суспільному, бо Донецьк вже давно себе вважає "другою столицею") - то зовсім не секрет. І отакі кричалки вважаються нормою, як і карпатівсько-динамівсько-дніпровське "Бий жидів!" у матчах проти одеського "Чорноморця". Так, нормою то вважають всі причетні до футболу люди. Але аж ніяк то нормальним не вважають журналісти "Експресу". Бо понаписували у статті такого, за шо "Донбас-арену" слід було б спалити, як розплідник зла, а фанів "Шахтаря" розстріляти без суду і слідства. За версією журналіста газети, донеччани "закликали у мегафони до розправи над українцями". Цитую уривок: "Особливо вражає цинізм, з яким це було зроблено. Два лідери фанівського руху "Шахтаря" піднялись на спеціально облаштоване підвищення трибуниі в мегафони закликали до фізичного насильства. Стадіон у такт волав"Бей хохлов!", "Дави хохлов!". І ще одне цікаве речення: "На підтвердження своїх погроз донеччани почали палити  шарфи із символікою "Динамо". Нє, не український жовто-блакитний прапор, не червоно-чорний стяг, а шарфи "Динамо". Правда ж, жорстоко?! :) Радує сильно правдиве обурення журналіста: "Це ж пряме розпалювання ворожнечі!", "Це ж заклики до насильства!". Хоча найбільше сподобалось таке "це не просто футбольне хуліганство, це беззаперечний факт расизму". Хочеться тому бідоласі-журналістові подарувати тлумачний словник, най там вичитає про расизм і не кидає такими термінами. То шо у донеччан темніша шкіра від вугільного пилу, не робить їх представниками іншої раси.

 І перш ніж писати отакі статті, треба спершу хоч трохи заглибитись у перипетії фанатських стосунків і переглянути фотки з фан-сектору попередніх матчів, де чітко видно, як ультрас "Шахтаря" вивішує на секторі не лише жовто-синій, а й червоно-чорний стяги і не палить їх під час матчу, як "рози" конкурентів і не витирає об них ноги.

 І взагалі, нема чого журналістам пхатись в ті події, якщо вони ніколи не були учасниками фан-руху, а на матчі сиділи у звичайному секторі і жували насіння. Бо сенсації на таких статтях не зробиш, а тільки попсуєш репутацію.

P.S.: добре шо хоч ультрас "Динамо" не кричали "Дави кротов!" ("кроти" - неофіційне назвисько фанів "Шахтаря"), а то б ше їх звинуватили у закликах до жорстокого поводження з тваринами.

Offline на літо

 Я тут отак подумав і зрозумів шо надто я вже втомився за той рік від нету, соцмереж, віртуального життя. І прийшло до мене усвідомлення, шо з тим треба зав"язувати. Назовсім не вийде, а от хоча б до кінця літа - думаю шо в самий раз. Того літа вже і так мало шо лишилось, якихось нещасних 1,5 місяці. І варто їх якось добре провести, цікаво. Маю деякі плани, які хочу того літа здійснити. основне - поїздка в Європу (з тим фактично всьо вирішено) і плюс хоча б 2 відвідані фестивалі тут, на Львівщині. Надіюсь тільки шо буде з ким і шо інші плани нічого не обламають. А, ну і в гори обов"язково хочу поїхати. Бо вони дуже надихають і заспокоюють, дають сили. Там почуваєшся більш вільним, ближчим до неба, сонця і Бога.

 Ше планую трохи пописати дечого, що вже давно обдумував. Зараз саме з"явилось натхнення і нові сюжетні ідеї. А ше трохи займусь перекладом - надибав в дома єдину цілком англомовну неадаптовану книгу, буду згадувати призабуту англійську.

 Ну а ше в мене є велосипед, який я того літа все-таки мушу хоч якось підремонтувати і виміряти якість наших доріг своєю "п"ятою точкою" :)

 Ну от, такі от мінімальні плани. Якщо вийде шось більше, то буду тільки радий. А поки просто вимикаюсь з вк, фб і навіть твіттера (ну хіба шось писатиму час від часу) до невизначеного часу. В цьому мені допоможе мій провайдер, який від завтра тимчасово відімкне мене за несплату. Подивимось, на скільки мене хватить. А всім вам бажаю приємного, цікавого і корисного літа. Можливо побачимось з кимсь з вас раптово поза мережею, буду тому тільки радий.

Ще одне правило для подолання труднощів

 Катаючись на ровері по околицях рідного Львова, я відкрив для себе один феномен, який дуже добре прив"язується до повсякденного життя. Мова про підйоми вгору. Їх зазвичай долати доволі важко і неприємно. Крім фізичного виснаження часто для цієї справи немає внутрішньої мотивації. Бо зникає вона, як тільки нерівність рельєфу з"являється на горизонті.

 Коли дивитись на підйом з відстані 100-200 метрів, то видається він доволі стрімким і нездоланним. Однак чим ближче ми під"їжджаємо, тим більше цей схил стає пологішим. немо б хтось його зумисне опускає, намагається вирівняти перед нами. І ми розуміємо, шо піднятись на ньогоє не так уже й складно, що варто всього лиш трішки перемкнути передачі, трішки підтиснути на педалі - і ось ти вже на вершині, гордий з себе і свого маленького досягенння, відчуваєш легку втому, яка однак не заважає рухатись далі і підкорювати нові маленькі вершини.

 Подібна ситуація виникає часто і в нашому житті. Коли перед нами починає з"являтись якась проблема, то часто постає вона в доволі грізному вигляді. Ми зневірюємось в своїх силах. опускаємо руки і або відсторонюємось від неї, або шукаємо простіших обхідних шляхів, або ж вмикаємо режим "Істерика". плачучи і вимагаючи допомоги. хоча насправді єдиним виходом із ситуації є взятись за вирішення тієї трудності, яка постала перед нами, сміливо піти назустріч проблемі. І скоріш за все виявиться, шо та проблема насправді не була настільки страшною, як нам здавалась спочатку. І кожен наш крок, кожне прокручування педалі буде нам демострувати, що все не так і складно і що мета не така вже й далека, як то ми собі придумали.

 Отож ніколи не зупиняйтесь пред усілякими життєвими труднощами, сміливо крутіть педалі і все у вас вийде!

Про залізниці і потяги

 Літо йде повним ходом. Студенти завершують здавати сесію, абітурієнти дописують останні ЗНО і незабаром юрби втомлених навчанням і домашнім побутом людей потягнуться потоками до вокзалів, автостанцій та аеропортів, покидаючи свої міста і селища та вирушаючи на тривалий чи не дуже відпочинок. Хтось поїде автобусом, хтось долатиме численні кілометри у салонах літаків, найбільші екстримали їхатимуть велосипедами чи автостопом. Прота мабуть найбільша частка українців традиційно вирушатиме до місць відпочинку залізничним транспортом. Особисто я віддаю перевагу саме йому. Бо це, по-перше, доволі економно порівняно з автобусами та літаками (проїхатись плацкартом зі Львова до Києва за 40 грн. - то вам не абищо), по-друге - комфортно (бо, як на мене, значно комфортніше проспати ніч на полиці вагона, аніж у напівлежачому положенні в кріслі автобуса), а по-третє - безпечно, адже залізниця - один з найбезпечніших засобів пересування (звісно для тих, хто їде всередині вагона, а не крокує з рюкзаком по шпалах). Так, може він не надто швидкий і їхати ним значно довше, ніж тим самим автобусом (якщо не брати до уваги нових і вічно проблемних Хюндаїв, які нібито їдуть досить швидко, проте якщо поламаються, то стоять також досить довго), але зате вас не кидає на всіх отих ямах і вибоїнах. якими багаті українські дороги.

 А взагалі поїзди я люблю навіть не за те, що вони такі комфортні і зручні і що ними добре добиратись до великих і не дуже міст. Для мене ще з дитинства поїзди були чимсь заворожуючим. Я міг прогулюватись дорогою вздовж колій годинами, спостерігаючи за рухом цих сталевих гігантів. Влітку ми з друзями любили кидати у вагони дрібними камінцями та ставити на рейки каміння, спостерігаючи як колеса локомотива дроблять його на порох. Взимку ж в хід ішли сніжки. Саме десь у ті часи дитинства і зародилось бажання стати машиністом. Виникло воно навіть скоріше, ніж бажання стати військовим, пожежником і лікарем. Збутись йому не судилось, однак те таємне притягання до рухомого складу залізниці залишилось. тому ще й досі люблю іноді вийти на залізничну платформу, сісти на лавочку і спостерігати, як повз мене проїжджають потяги, везучи у своїх залізних нутрощах тіла і душі людей. Хоча ні, мабуть лише тіла. Адже душі їх залишаються десь там. у тому місті чи селищі, де й була їх відправна точка у цій подорожі. І колись вони повернуться, хтось раніше, хтось пізніше. Повернуться до тих місць, де залишились їх спогади і душі. І саме там вони зможуть по-справжньому вічувати, мріяти і любити. А врешті й померти, вірячи. мріючи і люблячи.

P.S.: а ще одна річ, яка є плюсом залізниці - точність. Здебільшого поїзди прибувають і відправляються чітко за графіком, відхиляючись лише на якісь там на 2-5 хвилин. Така точність дозволяє людям навіть не носити годинників. "То шо там, "Рахівський" поїхав? - було питає мене сусід, - А, то значить вже половина четверта доходить. Піду-но я додому, новини подивлюсь, бо навіть не знаю, шо там в світі сталось нині." І побреде помалу додому, а я поспішу на станцію, шоб не прогавити свою електричку, яка як завжди прибуває з дивовижною точністю, не даючи права навіть на кількахвилинне запізнення.

Про перебільшення проблем

Період сесії завжди найважчий в році. А особливо коли сесію "стискають" на тиждень і отижня доводиться здавати 4-5 модулів. Всі плачуть, нервують, депресують. Я от мало не щодня в твіттері постив записи про те, як мені важко і як я хочу спати.

  А от сьогодні дізнався, шо в мого одногрупника 6 незданих модулів. І то при тому, що в нас ще 6 попереду. Тобто загалом задвати йому прийдеться 12 модулів. А часу на то всьо залишилось 9 днів +/- 3 дні додаткової сесії. Для уточнення зауважу, шо модулі в нас - то те ж саме, що й екзамени в більшості ВУЗів. Отож, 12 екзаменів за 12 днів. Неслабо, правда?!

 Тепер мої проблеми з недосипанням і втомою видаються мені дрібницями перед проблемами одногрупника. Хочеться лише одного - шоб цей чувак все успішно здав і був у списку нашої групи на наступний рік. Думаю шо після такого екстріму йому навряд чи захочеться прогулювати пари і забивати на навчання.

 Тому, реально, перш ніж нити про свої проблеми, подумайте, чи настільки вони варті тих переживань. Бо яка б проблема не була, все одно в світі знайдеться людина, які значно гірше, ніж тобі.

Нова публікація

Не знаю, чийого авторства насправді то слова - чи Боба марлі, чи все-таки Шекспіра, але сказано гарно

О.Е.-тур: львівська версія

Того концерту місто чекало довго. Відколи оголосли графік туру у підтримку нового альбому, люди вже почали збирати компанії і готувались придбати квитки, як тільки вони з"являться в продажі. Особисто я і мої друзі квитки взяли ше в лютому, в перші тижні їх появи. Вирішили, шо оскільки особливими фанатами творчості Вакарчука і Ко ми не являємось, то достатньо нам буде і 2-ї фан-зони. Як виявилось згодом, того нам було дійсно достатньо, шоб файно відірватись і запам"ятати собі той концерт надовго.

 В день концерту погода у Львові не надто радувала. Дощ падав ще з вечора попереднього дня і погода була далеко не літня. Ця природня похмурість, хронічна втома і ще якісь невідомі мені ментальні причини мало не відбили в мене бажання взагалі кудись іти. хотілось просто закутатись в ковдру і впасти у сплячку. Але оскільки квитки були вже куплені і все давно вирішено, то вибору не було. Та й дощ припинився, і небо помалу розпогоджувалось, що давало надію.

 По дорозі до стадіону "Арена Львів" йшли невпинним потоком люди. Вже було ясно, шо дійство вийде масштабним. Як виявилось потім, на концерт прийшло 30 тисяч львів"ян і гостей міста. Це поки найбільша кількість під час цього туру. Та й не дивно, адже "океанівці" не виступали у рідному місті вже 3 роки. Народ явно скучив за якісною музикою і ажіотаж був цілком зрозумілий. Як на те, небо і повністю розпогодилось, що явно підняло настрій.

 Традиційно, виступ затримався, почавшись майже на годину пізніше від запланованих 20.30. Але то нікого не здивувало, адже затримувати концерт вже давно стало невід"ємною традицією більшості виконавців. Народ терпляче вичекав, періодично плескаючи і тупаючи ногами. І от нарешті все почалось. Вийшли музиканти, а за ними з"явився і Славко із своїм традиційним "зашарфованим" мікрофоном і двіж почався. оскільки тур був в підтримку нового альбому, то й зрозуміло, що основний акцент ставився на нові пісні. Однак періодично Вакарчук не забував і про давніші композиції, домішуючи до концерту хітові "Сюзі", "Майже весна", "Холодно" "Відчуваю", "Друг" (яку Славко виконав ще й у східній версії) і на закінчення пролунали "Зелені очі". Після чого команда подякувала Львову за підтримку і покинула сцену. Зрозуміло, що народ хотів продовження, тому після гучних "На біс!!!", оплесків і тупотіння гурт змушений був вернутись. Вернутись на сцену і заспівати свої давні і всіма улюблені хіти: "Без бою" (яку Святослав присвятив батькові), "Все буде добре",  "Не питай",  "Той день", "Я так хочу". Для виконання "Не питай" на сцену Славко запросив свого підопічного з шоу "Голос Країни", темношкірого львів"янина Блеза Малабу. Виглядало дуже колоритно і гарно. Але і після першого "на біс" львів"яни не дали "О.Е." піти. Викликали ще, а потім ще, і ще , і ще раз. Загалом гурт повертався на сцену 5 (!!!) раз. Такої підтримки я не бачив на жодному концерті. Зі сцени прозвучали давно знайома всім "Квітка", старі-добрі "Там де нас нема" і "911" (під неї ми вирішили, як і Славко, постояти з оголеними торсами, знаменуючи таким чином початок нашого літа), а також рок-н-рольна "Ото була весна". На остаточне закінчення музиканти зіграли нову, але вже багато для кого улюблену "Обійми". І врешті-решт попрощались з львів"янами, вкотре подякувавши за неймовірну підтримку і вибух почуттів.

 Отож концерт видався дуже і дуже прекрасним. Особисто для мене він буде тепер у списку найкращих концертів, на яких я був за 20 років свого життя, десь поряд з березневим 3,5 годинним сольником "Тартака". Дійсно багато емоцій і енергії. А надірваний голос, біль у м"язах і радикально хороший настрій тільки це підтверджують. Ще досі в голові лунає "Я так хочу", думки все ще десь там, у 2й фан-зоні "Арени Львів". То був дійсно один з тих концертів, на яких хочеться побувати ще і ще. Дякую вам, "Океан Ельзи", за незабутній початок літа.

P.S.: Дійство захопило не лише нас, а й музикантів. А це, погодьтесь, не мало що варто.

Про "Карпати" - моє бачення подій

 Цієї неділі закінчився черговий футбольний сезон УПЛ. Для когось він пройшов успішно, для когось - не вельми. А хтось, як от львівські "Карпати", його успішно "провалив". Вкотре. І як і минулого сезону, не вилетіли ми в нижчий дивізіон лише завдяки неуспішній грі тих, хто в турнірній таблиці був нижче нас. Тож принагідно респект "Говерлі" і успіхів їм в 1й лізі. А щодо нашої команди, то ситуація вельми сумна. Останні новини просто змушують опустити руки і сховати подалі в шафу фанатську "розу". Бо після такого просто нема сенсу відвідувати стадіон взагалі.
 Я маю на увазі останню новину, яка стосується продажу 19(!!!) футболістів клубу. І не якихось там новачків чи постійних клієнтів лави запасних. Ні, мова йде про ключовий склад команди. Так наприклад на трансфер виставлена головна зірка і талісман клубу Ігор Худоб"як, який за "Карпати" грає ше з 2005 року. А також такі доволі дієві цього сезону гравці, як Богатінов, Ксьондз, Кенія, Гладкий і найколоритніший гравець команди (чи й навіть усієї УПЛ) Кополовець. Такого кроку не чекав ніхто ні у Львові, ні за його межами. Причини явно невідомі. Так, команда грала останні матчі явно паскудно, але хіба в цьому виною є лише гравці?! Невже рівень їх майстерності за кілька місяців впав настільки, що вони не в силах обіграти явних "лузерів" чемпіонату?! Адже ще в першому і навіть на початку другого кола ці хлопці показували вельми хороші результати. Варто згадати хоча б неймовірний результат з "Кривбасом" (6-0!) і впевнену перемогу над "Ворсклою" і "Волинню". Хоча з кінця березня почався явний спад. Нищівні поразки від донецького "Металурга", київського "Арсенала" і ужгородської "Говерли" призвели до того, що болгарський наставник Ніколай Костов подав у відставку, сказавши: «Мабуть, я для цієї команди – людина непідходяща». Але після його відходу ситуація не надто змінилась, бо команда грати краще не почала, а те, що розгромних поразок не було - вина лише  суперників, які чи то не надто старались забивати, чи просто не хотіли травмувати нерви львівських вболівальників. Бо фанати вже і так не витримали такої ганьби і на останній домашній матч просто не явились, вивісивши банер "Як граєте, так і підтримуємо".

 Судячи з усього, проблема явно не в самих гравцях і навіть не в тренерському штабі. Так, вина команди і тренерів теж наявна, але... "Карпати" - то не аматорська команда, тут значна роль віддається керівництву. І саме на керівництво клубу лягає основна відповідальність за всі промахи. Менеджмент наймає тренера, вирішує питання контрактів і трансферів,  займається фінансуванням та іншими організаційними питаннями. Отож і розв"язувати конфлікти (якшо такі є) і боротись з усіма проблемами повинні саме вони. При цьому ніяких дій, окрім тотального "розпродажу" команди, ми не побачили. так само як і не почули пояснень ні цьому дебільному  вчинку, ні щодо ситуації в клубі.Таке враження, що все насправді круто, менеджери клубу - круті чуваки, а те що успіхи команди ніякі - то вина тренера, гравців і суддів. Але з кожним разом бачимо, що проблема в чомусь іншому. У чому - залишається лише здогадуватись. І без надії чекати на новий футбольний сезон.

P.S.: В цьому сезоні я пропустив лише 4 домашні матчі, встановивши цим свій особистий рекорд по відвідуванню. Але ні я, ні мій друг, який відходив на усі домашні матчі команди, тепер не впевнені, що матимемо бажання так само часто бувати на стадіоні наступного сезону. І причина не лише в поганій грі команди. Знаєте, наполовину порожній фанатський сектор, в основному заповнений тими, кому менше 16 - то явно не рівень "Карпат". Криза не лише у клубі, а й у його фанатах. І в цьому, як і в незадовільній грі команди, є теж свої винуватці.

4 дні армійського режиму: спогади про Aliante 2013 - Україна

 Є в мене такий файний друг Олег. І от любить він мене підписувати на всякі там заходи цікаві. так і того разу сталось. Скинув він мені пропозицію взяти участь в одному цікавому проекті, яке ініційоване НАТО. Суть в тому, шоб пожити у військовій частині 4 дні і приймати участь у військово-спортивних та інтелектуальних змаганнях. 10 найкращих команд на тиждень поїдуть в Європу. Я отак трохи подумав та й погодився. Написали ми есе, дали відповіді на питання, заповнили анкети та й стали чекати на результат. 12.05, десь біля 23.30 з"явився список з 20 команд, які пройшли відбір і можуть їхати на змагання в Білу Церкву. Наші прізвища серед них, на нашу радість, теж висвітлились, тож почали готуватись до файного двіжу.

 Екстрім почався вже наступного дня, коли ми брали кивтки на потяг. Місць до Києва, звідки нас мали централізовано везти до БЦ, не виявилось, тож єдиним виходом було брати купе на дніпропетровський потяг, який їхав через Білу Церкву в ... 03.30 ночі. Налаштувавшись, шо до ранку спатимемо на вокзалі, ті квитки ми взяли.

 З горем навпіл домовились з викладачами про нашу відсутність на парах впродовж 3 днів і в середу о 17.30 вже сиділи в свому купе, рушаючи назустріч новим пригодам. Під час поїздки були свої приколи, як то наприклад Олегові тести з сімейного права, згідно з якими батьків позбавляють аліментів, якщо вони ввійшли в астрал чи їх дитина пішла вчитись в ПТУ :)  Ну але то таке. Основним було те, шо Олегові спало на думку подзвонити організаторам проекту і спитати, чи не можуть нас зустріти вночі на вокзалі і десь помістити до ранку. З того все й почалось. Десь біля 4 ранку до вокзалу прийшов майор, доволі злий (ну то й зрозуміло чому) і, проявивши неабияку обізнаність в географічно-соціальному планування Львова, повів нас до військової частини. Черговому сержантові наказав нас помістити десь доспати, а зранку постригти і видати форму. То звичайно був жарт, але сержант сприйняв то серйозно. Отож після команди "Рота, підйом!" доручив черговому солдатові відвести нас для проведення ритуалу підстригання. на наше "Та ми ж не призовники!" він здивовано запитав "А хто ж ви на*уй такі?!". Вислухавши наші пояснення, направив нас в казарму до призовників, де ми просиділи до вияснення обставин. Там нас теж кількаразово намагались постригти і стільки ж раз довелось пояснювати, шо ми не новопрзвані і тут тільки на 4 дні. В кінцевому результаті за нами прийшов солдат, який відвів нас до клубу частини і наказав сидіти тихо доки не прибуде решта наших.

 Решта прибула десь після 12 години і тим наш статус призовників перейшов в статус конкурсантів. Після обіду нас поселили в казарму для контрактників, яка, до речі, виявилась доволі комфортною (6-місні кімнати і гаряча вода - то вам не шо-небудь), і провели тривалу екскурсію військовою частиною. До речі, вперше вживу почув як стріляє АК і ледь там не оглух :) Ввечері відбулись презентації команд поділ всіх на 4 великі десятки і презентації команд. Після відбою ми досить швидко поснули, бо втома дала своє.

 Наступного дня підняли нас згідно з армійським розкладом в 06.00 ранку, повели на зарядку і змусили по-армійському якісно застеляти ліжка. Після сякого-такого сніданку повели на територію іншого підрозділу частини, де вся військово-спортивна підготовка і відбувалась. Нас вчили як правильно стріляти, долати смугу перешкод, вдягати ОЗК, накладати джгут і настроювати рацію. Всьо то ми не тільки подивились, а й спробували самі. Комусь вдалось краще, комусь гірше, але то вже інша справа. Після того всього сонця і бігання зовсім нічого не хотілось, але після відбою нас чекала репетиція рольової гри. Затягнулась вона аж до 1 ночі, але то було весело. На щастя в команді попались люди з почуттям гумору і даром до акторських перевтілень, тож всьо проходило непогано.

 Третій день почався як і другий, але нам пообіцяли, шо він буде важчий і цікавіший. То так і вийшло. Почалось все з складання пожежного шланга, продовжилось перетягуванням каната і закінчилось великою командною естафетою, де ми мали показати свої навички і з подолання смуги прешкод, і з мед. допомоги, і з одягання ОЗК, і з стрільби, і з гасіння пожежі і з налаштування рації. Загалом було неймовірно круто, хоч ми і прибігли 3-ми.
 Після того всього бігання-стріляння-носіння хотілось тупо лягти на траву в позу ембріона і міцно заснути. Але шансу такого нам не дали. Повели на зустріч з представником НАТО, після якої ми повечеряли і пішли в частину показувати свої акторські таланти. На щастя, з тим ми справились на рівні, тож опісля дозволили собі трохи розслабитись і зняли Harlem Shake :)
Остання "дємбельська" ніч взагалі пройшла відпадно. Стільки я ше не сміявся давненько. І то при тому, шо алкоголю взагалі не вживали. Просто втома, бажання файно розслабитись і присутність цікавих і веселих людей зробили своє :)

День четвертий був днем тріумфів і нагороджень. Ми з Олегом стояли і чекали, коли серед преможців назвуть наші прізвища. Після того, як була названа друга п"ятірка, я вже навіть було розчарувався і змирився з поразкою. Але ж як то було круто і приємно, коли наші прізвища назвали під номером 3!!! То було шикарно і неймовірно радісно! жаль було, що дехто з тих, з ким встигли здружитись за три дні, не потрапили в число переможців, але й радісно, шо немало файних людей теж поїдуть з нами в євротур :)

Після короткої екскурсії по Білоцерківському ботсаду нас повезли до Києва. Там ми нарешті змогли поїсти нормальної їжі і ше кілька годин погуляти по столиці з новими друзями, помитись під весняною зливою і нарешті добратись до потяга Київ - Ужгород, яким ми мали добратись додому. З відправленням потяга в 20.06 наше Aliante завершилось.

 Загалом, я радий шо потрапив на такий конкурс. То було дійсно неймовірно круто. Навіть якшо б не виграв, то все одно отримав неймовірний досвід і купу позитивних вражень і багато нових приємних знайомств. А головне - то було реальне живе спілкування, якого іноді так гостро бракує і яке дарує такі круті емоції і залишає тривалі приємні спогади.

P.S.: За ті 4 дні я встиг стати і призовником, і спортсменом, і навіть євреєм. Непогано так, правда?! :)

P.P.S.: і ше я придумав новий доволі смачний напій: берете 2 цукерки "Зоряного Сяйва", заливаєте стаканом окропу і розмішуєте. Досить непогане на смак виходить, спробуйте :)

"Галичина" - дивізія героїв

 Друга Світова Війна закінчилась вже майже 70 років тому, однак конфлікти між воюючими сторонами точаться досі. Без залпів артилерії чи вибухів гранат, але з шквалом образ і вогнем взаємоненависті. А все тому, що досі на державному і світовому рівні так до кінця і не розібрались, хто проти кого воював, хто кому був у цій війні ворогом, а хто союзником.

 Вже нікого не дивують постійні суперечки щодо визнання Української Повстанської Армї воюючою стороною і перетворення їх офіційно на учасників конфлікту, а не на "бандерівських бандитів" і "гітлерівських підпомагачі". І якщо конфлікт щодо УПА набрав достатньо розголосу і має всі шанси на позитивне для упівців вирішення найближчим часом, то майже ніколи ми не чуємо про іншу воюючу сторону - 1-шу Українську Дивізію УНА, більш відому як Дивізія СС "Галичина".

  Дивізія "Галичина" (або офіційно 14-а гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина») була сформована у 1943 році за ініціативи німецького військового командування і за згодою Українського Центрального Комітету. В дивізію набирали добровольців - вихідців з Галичини і відправляли їх на вишкіл. Вишкіл цей дивізійники так і не пройшли повністю. Прийшов наказ виступати на фронт, хлопців повантажили в потяг і повезли під Броди, на місце їх першої і останньої битви.
 
  На карті бойових дій дивізія "Галичина" протрималась доволі мало. Майже уся вона була розбита у жорстокму бою під Бродами в липні 1944 року совєтською армією. Вціліло лише близько тисячі осіб, більшість яких згодом увійшла до лав УПА і продовжила збройний опір. Причиною такої нетривалої збройної боротьби була фактично зрада німецького командування, яке кинуло погано підготовлених хлопців на складний відтинок фронту, загороджуючи їх грудьми відступ регулярних військ Вермахту. На полі бою у "бродівському котлі" залишилось навічно лежати тисячі молодих українських вояків. Вони загинули на чужій війні, боронячи свою Батьківщину.

 Зараз живими залишились лише одиниці тодішніх дивізійників. Вони дочекались незалежності своєї країни, однак не дочекались від неї заслуженого визнання. І невідомо. чи дочекаються. Адже ярлик "СС", який причеплений до них з часу формування дивізії, робить їх ворогами в очах пострадянської та й узагалі світової громадськості. Бо ніхто не буде розбиратись, за що ж насправді воювали тоді ці тисячі молодих українців, за що проливали свою кров на бойових полях чужої війни. Вони - формування гітлерівського режиму, тобто вороги. І визнавати їх борцями за волю України ніяк не можна. Сумно і образливо за це. Бо ж воювали ці молоді хлопці не за гітлерівську ідею всесвітнього панування, а за відродження України, хоч і робили це в німецьких уніформах і з німецькою зброєю в руках.

 Невідомо, як обернеться політична ситуація в нашій державі. Може і доживемо до того моменту, коли буде визнано на державному і світовому рівні, що УПА і Дивізія "Галичина" були борцями за волю і незалежність Української Держави. А поки ми можемо лише зберігати подвиг цих тисяч молодих хлопців, які поклали своє юне життя на вівтар боротьби за Україну, вільну, соборну і незалежну.

P.S.: дуже приємно, що ось уже кілька років у Львові 28 квітня організовують урочисту ходу (Парад Вишиванок) з метою вшанування пам"яті вояків Дивізії "Галичина". Адже саме у нашому місті 18 липня 1943 року відбувся парад добровольців у лави Дивізії. Тоді їх вітали квітами, як майбутніх героїв, як нову надію України.

P.P.S.: раджу перчитати про цю тему повість Івана Багряного "Огненне коло". правдиво і без пафосу.

#про_фільм : Hermano / Брат (2010)

 Не часто випадає переглядати латиноамериканські фільми, бо й не так і багато їх. А ті що є - далеко не завжди варті уваги. Тому перед тим як переглянути шось бразильсько-аргентинського виробництва, намагаюсь отримати про фільм якнайбільше інформації. Про цю стрічку колись почув декілька хороших відгуків, трейлер теж сподобався і от вирішив переглянути.

 Про що фільм? Важко отак одразу визначити, щоб не оцінити односторонньо. Можна сказати, що він про футбол. Бо футболу там і справді багато. Передовсім аматорського, який так поширений в Південній Америці. Про футбол і про той нелегкий шлях, який доводиться долати юним хлопцям до зіркової кар"єри і визнання. Однак футболом все не обмежується.

 Можна сказати, що фільм про сім"ю. То видно навіть з назви. І справді, сімейні цінності, братерська підтримка і взаємодопомога є однією з провідних тем сюжету. Але сімейним фільмом його теж не можна назвати.

 Насправді це фільм про Латинську Америку. Про її повсякденність, про щоденне буття жителів бідних кварталів великих міст. Про дітей, які занадто рано виростають і черствіють. Про молодь, яка вдень грає у футбол, а ввечері бере в руки ствол і йде з ним відстоювати своє право на інше, краще життя. Про дорослих, які намагаються вижити серед усього цього безладу і забезпечити гідне життя своїм дітям. Про бандитизм і малоцінність людського життя. Про любов і дружбу. Про надії на краще життя і про шлях до цього життя. Про те, чим живе зараз латинська Америка, без прикрас і рафінованих обгорток.

 На деяких моментах фільму справді хотілось плакати. Хотілось опинитись по той бік екрану і самому увійти в сюжет. Це один з тих фільмів, які захоплюють і після перегляду яких яскраві епізоди і надалі залишаються в пам"яті. Один з тих, які MustSee. принаймні, на мою думку.


Приємного перегляду!

без_назви

 Він любив скейтборд, панк-рок і відчуття безмежної свободи.
 Вона не могла жити без вільного простору, яскравих мрій і кедів "Converse".

 Вони могли б бути ідеальною парою. Але дороги нашого життя часто прокладені зовсім не так, як нам хотілося б.

 Він одружився з моделлю, у якої був великий б"юст і обмежений світогляд. Модель викинула його скейтборд, розбила плеєр і змусила занйти "достойну роботу", яка приносила багато грошей і жодної краплі задоволення.
 Вона одружилась з перспективним бізнесменом, в якого були великі банківські рахунки і обмежені життяві погляди. Бізнесмен не любив замріяно дивитись в небо, адже час - це гроші, які, до речі, з неба не падають. Бізнесмен ніколи не взував кеди, адже це виглядало б безглуздо і зовсім не пасувало б до бездоганно сірого "Армані". Бізнесмен не любив подорожувати, адже краще полежати на м"якому шкіряному дивані, ніж підніматись на якусь Богом забуту гору з важезним рюкзаком.

  Модель пішла від нього після п"яти років спільного життя. Залишила лише  повну шафу суконь з минулорічних колекцій і маленьку доньку.
  Бізнесмен покинув її через сім років, одружившись із своєю секретаркою. Залишив саму у великому будинку з маленьким сином і відсутністю життєвих перспектив.

   Щонеділі він бере скейтборд, закидує в плеєр кілька нових пісень "The Offspring" і йде з донькою в центральний парк.
  Щовечора вона виходить на подвір"я, лягає на траву і дивиться у передсутінкове чисте небо, віддаючись мріям і ніжним подихам вітру.

 В шафі його доньки ціла колекція різнокольорових "Converse".
 На день народження вона подарували синові скейтборд.

Про примирення

 Їдучи сьогодні в маршрутці, став випадковим слухачем дивної розмови двох солідних з вигляду  дядьків поважного віку. Точніше то була не так розмова, як монолог. Один з них доводив іншому, шо у всіх бідах наших винні тільки москалі та жиди, і гнати всіх їх треба в шию з нашого міста і з країни. А то й під стінку - і розстріляти. І всіх тих зі Сходу, шо українською не говорять - на Сибір вивезти. "Не треба нікого перевиховувати, бо москаля не перевиховаєш. Всі ті кацапи - то є зло, і то зло треба нищити" та інші в тому дусі фрази.

 До розмови їхньої я не втручався, бо і стояв віддалік, і був сильно втомлений та не хотів встрявати у дискусію. Тим більш, шо вважав її безглуздою. Тож комусь шось доводити і переконувати когось в неправильності думки не бажав.

 Такі розмови у патріотично налаштованому Львові - не дивина. Наше місто славиться на всю Україну як одне з найбільш москвоненависних міст. Чи не кожен п"ятий житель України і Росії чув про "Львівське Метро" та інші "видумки оголтелых бандеровцев". А якшо чутки ширяться, то вони не безпідставні. Справді, москалів у нас не люблять. Проте не завжди вміють чітко відрізняти москаля від російськомовного українця чи просто росіянина.

 Особисто для мене ці поняття не є ідентичними. І варто усім це чітко відрізняти. Бо москаль - це людина яка не просто не бажає спілкуватись українською мовою, перебуваючи/живучи в Україні. Це ще й затятий ненависник всього українського, імперіаліст із завойовницькими замашками, який тільки й мріє про те, щоб у світі існував "єдінствєнний рускій народ в єдінствєнной і нєділімой странє". І все своє життя ця людина робить усе для досягнення своєї мети. 

 Проте не всі, з чиїх уст ви чуєте російську мову, є отими москалями. Бо не у всіх, хто родом з Росії, в душі є оте вроджене почуття великовартості і бажання завойовництва, повірте. Я спілкувався в свій час з декількома росіянами. І жоден з них ніколи не назвав мене хохлом чи малоросом. І навіть бандерівцем (хоч для мен то не було б образою, а навпаки). То були справді нормальні люди, з почуттям ласної ідентичності і поваги до інших національностей. І знаєте, в мене навіть не було думки називати їх москалями. Це було б все одно, що назвати себе малоросом.

Знаєте, наша біда в тому, що часто ми перекладаємо вину за наші невдачі не на тих людей. І надто часто рівняємо всіх під одну планку. А в той час справжні винуватці наших бід роблять свої темні справи, час від часу кидаючи кістку незгоди між нами і сусідами, між братами і сестрами і радо спостерігають, як ми гриземось. Забувши про те, що ми передусім люди.

 Іноді конфлікти розв"язуються просто і досить несподівано. Незалежно від масштабів і давності проблеми. Для мене особисто еталоном вирішення проблем є "правило спільного казана", яке я відкрив для себе після декілької почутих розповідей.

  Коли один з моїх знайомих вступив в коледж, то ситуація в його групі була далекою від ідеальної. Вже з перших днів одногрупники не могли знайти спільної мови, постійно сварились і ображали один одного. Так тривало рік. Влітку вони змушені були разом їхати на навчальну практику в Карпати. Як виявилось уже на місці таборування, більшість з них не взяла з собою ні мисок, ні чашок. З ситуації вийшли просто - ті, хто не мав тарілок, їли разом з одного казана, посідавши навколо нього. Ніби нічого незвичного в тій ситуації, але після того ці люди на диво здружились. Вже кілька років, як закінчили коледж, а й досі раді бачити один одного, часто зустрічаються, а двоє навіть одружились. Ті ж, хто не сидів разом з іншими біля казанка з кашею. так і не змогли влитись в колектив до кінця навчання.

 Іншу історію розповів мені мій дід. Коли його під час війни взяли на примусові роботи до Німеччини, то разом з ним в одного хазяїна опинився поляк з сусіднього села. Стосунки між селом мого діда і селом, в якому жив отой поляк, до війни були досить напруженими. Часто доходило до бійок і кровопролиття. Тому можете уявити, як один одного сприйняли вони, опинившись долею випадку під дахом одного бараку. Не говорили і всіляко уникали одне одного, спати лягали в різних кінцях спільної кімнати і спали сторожко, постійно остерігаючись удару в спину. Однак усе ж доводилось їм перетинатись. Їсти їм давали в спільному посуді і хоч-не-хоч, а доводилось сидіти одне біля одного хоч тих 10-15 хвилин обіду. І знаєте, через кілька місяців вони все ж знайшли спільну мову. Зрозуміли всю безглуздість давньої ворожнечі і помирились. Після звільнення повертались домів майже друзями. От тільки подальші перепетії у геополітичній ситуації розкидали їх кожного у свою країну і вже більше вони не бачились.

 Отакі дива може творити звичайний казан, з якого ви їсте разом із своїм недругом. Хочеться, шоб така проста ідея змогла примирити як українців з обох берегів Дніпра, так і нас із тими, кого ми вважаємо своїми ворогами, але які насправді ними не є. Вірю, що так колись і станеться.

Про online, offline та віртуальне спілкування

 Дочитав сьогодні врешті книгу "Ефект Facebook", яку купив ще два місяці тому. Книжка досить цікава, до речі, хоча читати її рекомендується не на сонну голову. Але мова не про неї.
  От прочитав я ту книжку і задумався над своїм життям. Точніше над тим його аспектом, який стосується онлайну і соцмереж. Скільки я часу проводжу в інтернеті щодня? І як я його проводжу? Для чого мені інтернет і як він на мене впливає?

 З метою вирахування свого онлайн-часу вирішив зробити простенькі підрахунки. В тижні є 5 робочих днів, якщо не рахувати ті нечисленні випадки, коли якийсь там переддень державного свята відпрацьовують в суботу. Кожного отакого дня я приходжу додому з навчання, і після двох-трьох годин відпочинку врубую комп"ютер і залажу в простори інтернету. Якщо взяти, що мій середньостатистичний час "відключки" - перша ночі, то виходить, що інтернет в мене працює 5 годин. Субота в мене є традиційним оффлайн-днем, а в неділю я мій комп"ютер працює близько 7 годин. У році маємо 365 днів (чи скільки там, бо я трохи зле в тому орієнтуюсь). Віднімаємо від них ті дні, коли підключення до нету в мене відсутнє (або я забув проплатити, або вирішив влаштувати собі канікули без інтернету) і виходить приблизно 280 онлайн-днів. А це складає приблизно 1600 онлайн-годин.

 Багато це, чи мало, оцінювати вам. Як і мої знання з елементарної математики. Але суть тут не в тих всіх цифрах.

 Якшо подивитись об"єктивно, то власне часу в інтернеті я проводжу не так багато. З тих 5 вечірніх годин суто в інтернеті я "сиджу" 2-2,5. Решту часу комп"ютер працює впусту, прокручуючи треки із списку аудіозаписів у Вконтактє. Тобто, те що в мене в правому кутку сторнки у ВК пише "онлайн" чи світиться зелена крапочка біля мого імені у "Фейсбук", ще не означає, що я переглядаю якийсь паблік чи "лайкаю" чиїсь нові фотки. І це не означає, що я одразу відповім на чиєсь повідомлення чи прокоментую чийсь запис на моїй стіні.

 Одна моя подруга нещодавно запитала мене: "Як у тебе стає часу "сидіти" на стількох соцмережах? Коли б не зайшов, то ти завжди онлайн"  А насправді виходить. що часу я затрачаю зовсім небагато. Коли вже вирішую поспілкуватись, то стараюсь робити це у всіх соцмережах одночасно. От зараз, поки пишу у блог, заодно відписую двом людям у вк і переглядаю тві-стрічку. Останнім часом усе більше вчусь економити свій і без того невеликий вільний час і не витрачати його на даремні перегляди безглуздих пабліків та тупих "комедійних" відео.

І ще одне. Знаєте, є у списку моїх друзів люди, яких я хочу завжди бачити онлайн. Декому з них я не пишу майже ніколи, не коментую записи на їх стінах і лише час від часу ставлю "лайк" під новим фото. Однак я безмежно радий, коли бачу якусь їх активність у стрічці новин чи просто їхнє ім"я в списку "Друзі онлайн". тішусь, що з ним все гаразд і що вони є. Хоч десь і не тут, нас розділяють відстані і цегляні стіни, але все таки ми разом. Ми тісно об"єднані, і об"єднані чимсь більшим, ніж кабель мережевого зв"язку.

Про безкоштовну медицину

 Завітав я в п"ятницю до обласної дитячої лікарні (ні, не хворий, просто навчання зобов"язує) і почув в приймальному відділенні розмову двох жіночок, які очікували, поки черговий лікар огляне їх дітей. Ніби й звична розмова, з розряду тих, які щодня провадять між собою кількахвилинно знайомі люди - про здоров"я, погоду і низькі зарплати. Але з тої розмови, яку мені випало слухати хвилин 5, особливо запам"ятався один момент. Старша з співрозмовниць авторитетно заявила, що медицини як такої в нашій країні нема. Немає ні нормальних лікарів, ні нормальних лікарень. І поскаржитись на то теж нема кому.

 До того такі розмови я чув не раз, і чув їх не лише в лікарні. Але от чомусь саме цей момент наштовхнув мене на роздуми. А й справді, чому в нас все так погано з системою охорони здоров"я? Хто винен в тому, що лікарі неправильно лікують, а в лікарняних коридорах на голову сиплеться штукатурка і змагаються в спринтерських забігах таргани?

 Якщо б винести це запитання на громадське обговорення, то певно більшість громадян України відповіла б однозначно - "Винна влада!" Так як і в тому. що в нас розбиті дороги і катастрофічне безробіття. Залізний аргумент на всі випадки життя, при будь-якій владі та погоді за вікном. Але знаєте, з медициною такий варіант особисто мені здається надто простим. Так, вина влади у проблемі охорони здоров"я, як і в будь-якій іншій проблемі, однозначно присутня. Проте вішати всіх псів на маріонеток у міністерских кабінетах не варто. Все-таки велика біда нашої медицини у тому, що вона безкоштовна. Принаймні формально.

  Давно не секрет, що у більшості країн світу діє система страхової медицини. Тобто, якщо ви працюєте і здатні себе забезпечити матеріально, то й за стан вашого здоров"я теж повинні нести відповідальність. І робити ви це можете в простий спосіб - сплачуючи стархові внески, які згодом будуть використані для вашого лікування. І лікування те буде проводитись належно, на високому рівні, за усіма наявними стандартами і приписами. Якщо ж ви не можете забезпечити собі такого "задоволення". то вашим лікуванням, звісно, займатиметься держава. Безкоштовно, але не настільки якісно. І знаєте, така система себе виправдовує, хоч і має ряд недоліків і проблем. Люди платять із своєї кишені за те, щоб в разі необхідності про них належно подбали. Якщо так роблять у інших країнах, і роблять уже не перший рік, то чому так не може бути в нас?

 Мабуть, одразу виникне питання: "А звідки взяти ці зайві гроші на страховку? Зарплати і без того низькі, а тут ще й додаткові витрати." Справді, більшість наших співвітчизників працюють за мізерну зарплату і додаткові витрати, навіть на власне здоров"я, стають важким ударом по кишені. Проте в той же час, як ви мерзнете на зупинці і чекаєте свою маршрутку, ваш шеф їде до свого фешенебельного кількаповерхового особняка на околиці міста на своїй власній люксовій "Тойоті Прадо", та ще й  в супроводі охорони. То хто ж, за логікою речей має платити за ваше здоров"я - Ви, хто втрачає його по краплі кожного дня, чи той, хто з цього отримує надприбутки, переводячи їх в оффшори і відмиваючи кошти? Думаю, що питання риторичне.

 Пенсіонери та безробітні повинні забезпечуватись за рахунок тих коштів, які вони (чи точніше їх
роботодавці) сплачували під час трудового стажу (тобто додатковий страховий внесок). Діти до 18, звісно, перебувають на забезпеченні батьків і ті повинні подбати про медичну страховку для свого чада. Ну а студенти, незалежно від форми навчання, мали б страхуватись своїми ВУЗами. Бо от мій медичний має чи не найвищу плату за навчання серед усіх львівських ВУЗів, але зовсім не видно, куди йдуть ті кошти.

Можливо моя ідея не цілком досконала або ж цілком недосконала. Але знаєте, іншого виходу я не бачу. Ми повинні поступово позбуватись "совкового" способу мислення, згідно з яким держава має за все подбати і за все заплатити. така програма не введеться за рік чи два, до неї варто адаптовуватись поступово. Але саме завдяки такому підходу в наших лікарнях нарешті з"являться чисті простирадла, а в лікарів - бажання гідно і в повному обсязі виконувати свою роботу.

 Бо знаєте, мені, як майбутньому лікареві, вже остогидло чути "Ти як лікареві п"ятдесятку в кишеню не покладеш, то він тебе ніколи добре не полікує" та інші подібні фрази. Якшо хочемо достойного лікування, то давайте за нього і платити. Ринкова економіка, як-не-як.

4am forever

 Андрій прокинувся від нав"язливого звуку мобілки. "Треба терміново змінити рінгтон," - подумав, шукаючи навпомацки на тумбочці джерело набридливого звуку. Нарешті намацавши вібруючо-дзвенячий предмет, натис на ньому підсвічену зелену клавішу і сонно промовив заповітне "Алло?". Спочатку на іншому кінці не чулось ні звуку. Але раптом, немов біля вуха, озвався чужий металевий голос промовив: "Спустись униз до поштового ящика. Візьми лист, уважно перечитай і чітко слідуй інструкціям. В тебе година."
 Тиша і короткі гудки. Незнайомець на іншому кінці кинув трубку. Першою думкою Андрія було "Що це за хрінь і яка зараз година?" На друге питання відповідь не забарилась. Електронний годинник на тумбочці показував рівно 4:00. "Четверта ранку. Якого біса комусь треба від мене в четвертій ранку?" Хлопець бухнувся на подушку і спробував трохи розворушити мозок.
 "Що вони хотіли? Ага, спуститись до поштового ящика. Так, гаразд. Але... Але якого дідька? Що може бути в ящику о 4 ранку? Я ж перевірив його увечері, коли приходив додому. Що за тупі жарти?"
 Він уже намірився знову провалитись у кілька годин блаженного сну, але сон ніби кудись зник. Розуміючи, що лежати далі безглуздо, Андрій підвівся, увімкнув світло і поплівся на кухню випити склянку води. Повернувшись до кімнати, за звичкою увімкнув ноутбук і зайшов на свій е-мейл. "Пошта. Що можна прислати о такій годині поштою? А, чорт, вони говорили не про ту пошту. Про ящик внизу. Але ж туди нічого не кидають окрім непотрібної реклами віконних фірм і каталогів знижок з найближчого супермаркету". Однак усередині його все ще сплячого мозку заворушилась якась підозра. "Ні, все це не просто так. Це або чийсь дурний жарт, або щось серйозне. Все-таки треба перевірити."
 Андрій узув капці, відчинив двері і спустився на нижній поверх, до стійки з поштовими ящиками. При тьм"яному світлі лампочки віднайшов свій, відімкнув і засунув руку у його розкриту пащеку. Спочатку відчув лише холодний метал, але за мить рука наштовхнулась на щось. Щось тонке і паперове. "Конверт," - майнуло в голові. І справді, це був конверт. Звичайний білий конверт, з тих що продаються в усіх газетних кіосках. Однак щось у ньому було не так. Якась незначна деталь... Так, на ньому не було НІЧОГО. Він був цілком порожній. Ні адреси відправника, ні адреси отримувача, ні поштової марки. "Тобто, його поклав хтось у пошту ососбисто. Хтось, кому я потрібен в 4:00 ранку. Хто ж це в біса такий?!"  Однак роздумувати біля поштового ящика не було сенсу, тож Андрій замкнув його і піднявся у квартиру.
 Уже в кімнаті сів на ліжко, витяг із шухляди ножиці і акуратно відрізав край конверта. Він завжди любив акуратність і ніколи не дозволяв собі шматувати завітну обгортку листа, навіть якщо той лист був таким довгожданним.
 З білого конверта випав складений удвоє листок паперу. "А4, 35 гривень пачка," - подумав автоматично. Підняв листок, розгорнув і взявся читати. Спочатку слова були ніби розмиті, однак після того, як він добряче протер очі, знаки на папері набули правильних чітких форм.
 Почерк видався акуратним і абсолютно читабельним, чорне чорнило ідеально контрастувало на білосніжному аркуші. У листі було всього кілька рядків "Бери свій ноутбук і йди до недобудованої багатоповерхівки на Дніпровському проспекті. Ми чекатимемо тебе на останньому поверсі. В тебе рівно година. І без вибриків - твоя сестра у нас. Якщо хочеш її знову побачити - дотримуйся вказівок. І пам"ятай - в тебе рівно година"
 Андрій відклав лист. Його мозок все ще знаходився в сплячці, однак написане в листі стояло чорним шрифтом перед очима. "Сестра," - майнуло в голові. Хлопець кинувся до тумбочки і схопив мобілку. В списку контактів знайшов номер сестри і натиснув клавішу виклику. за мить почулись довгі гудки. Трубки ніхто не брав. Нарешті телефон втомився посилати запит без відповіді і перервав виклик. Андрій набрав ще раз. І ще. І ще. Не відповіли навіть на десятий раз. Якщо б дзвінок відбувався за інших обставин, то мабуть Андрій спихнув б усе на ранній час або що сестра забула телефон у чиїйсь кімнаті, де увечері святкувала якесь чергове гуртожитське свято. Але зараз ситуація складалась інакше. В листі чітко було написано, що сестра в небезпеці. І в нього є година, щоб її врятувати. І все це зовсім не схоже на чийсь недолугий жарт.

 Андрій миттю натягнув джинси, футболку і "толстовку", взув кросівки, увіпхнув у рюкзак ноутбук і вибіг з квартири. Швидко повернув ключ у дверях і збіг сходими донизу. Штовхнув старі дерев"яні двері під"їзду і опинився в прохолодному літньому передсвітанку. Свіже повітря остаточно розбудило мозок і додало енергії. До Дніпровського проспекту було 15-20 хвилин ходу, тож сенсу брати таксі не було жодного. Він хотів забігти у нічний кіоск за цигарками, однак згадав, що вже не курить тиждень. Тихо вилаявся і пройшов повз. "Яка ж зараз година?" - раптово майнула думка. Глянув на свій наручний годинник невідомої марки і здивовано приглянувся. На цифреблаті висвітлювалось 4:00. "Що за херня?"- подумвав спершу, однак потів усвідомив, що годинник просто "завис". "Китайське лайно" - сплюнув спересердя. Пошарив руками по кишенях, однак мобілки не було. "Певно залишив вдома". У правій кишені намацав плеєр. Витягнув його, втикнув у вуха навушники і увімкнув. Прешою піснею в треклисті увімкнулась "Lostprophets - 4am forever". "Чорти б побрали цю четверту!". Вимкнув плеєр і продовжив йти в тиші.

 "Хто ж це такі і що їм треба від мене?!" Відповіді на це питання знайти не вдавалось. А й справді, що можна хотіти від звичайного 29-річного хлопця, асистента кафедри фармакології медичного університету, людини без яскравого минулого і такого ж сірого майбутнього, "лабораторного щура", який цілоденно, під керівництвом Професора, змішує реактиви і вимальовує формули, надіючись випадково зробити якесь відкриття і вписати своє ім"я в один з розділів посібника для студентів.  
Однак все-таки він був для чогось потрібен. Точніше його ноутбук. Точніше те, що зберігається на просторах жорсткого диску.
 Думати було важко і не хотілось. Хто б вони не були і що б вони не хотіли, у них була його сестра і Андрій мав зробити усе, щоб її врятувати.

 Непомітно для себе Андрій опинився біля паркану будмайданчика. Пройшов трохи уздовж нього і опинився перед воротами. Вони були розчинені. Хлопець увійшов і попростував щебенистою доріжкою до сірого каркасу висотки, що здіймася угору, мов примарний велетень з древніх оповідей. Постояв перед отвором входу і увійшов. Сходи. перший поверх, другий, третій... Втомився рахувати, та й це було без потреби. Будинок мав 23 поверхи, і чекали його на останньому.

 Сходи раптово обірвались. "Прийшов"- майнула думка. Одночасно з нею повітря прорізало яскраве світло прожектора і металевий голос з телефонної трубки промови: "Ти пунктуальний. З точністю до хвилини."
  - Хто ви? Що вам треба? Де моя сестра? - прокричав Андрій в яскраве світло прожектора.
  - Спокійно, не все одразу, - відповів той самий голос, - Твоя сестра не тут. Вона в надійному місці. Після того, як ти віддаш ноутбук, ми її відпустимо, обіцяю. тепер залишилось розібратись з твоїм першим запитанням.
 Світло прожектора згасло, замість нього увімкнулась звичайна кімнатна лампочка. На відстані 10 кроків від себе Андрій побачив незнайомого чоловіка років 50, інтелігентного вигляду, в модному костюмі і блискучих лакованих мештах. На його губах світилась посмішка, але в сірих очах темніла порожнеча.
- Мене звати Артур Борисович Казанський, я засновник фармацевтичної мережі "Фармакеар" і мені дуже потрібен Ваш ноутбук.
 - Навіщо він Вам?
 - На ньому дуже важлива для мене інформація. Інформація, яка змінить світ і виведе мій бізнес в лідери фармацевтичного ринку.
 - Яка до дідька важлива інформація? На ноуті лише дані моїх досліджень і дослідницький щоденник!
 - Саме це мені і потрібно, - незворушно відповів Артур Борисович, - Тому, молодий чоловіче, віддайте мені Ваш ноутбук і ми мирно розійдемось
 - Я віддам Вам його, тільки якщо ви все поясните!
 - Гаразд, хочеш знати - я розповім. Чи відома тобі мета вашого з Професором дослідження, яке ви проводили останні 3 роки?
 - Ні, але Професор говорив, що це щось дуже важливе. Щось, що змінить світ і врятує життя мільйонам. Хоч я в це і мало вірив.
 - А даремно. Твій Професор говорив правду. Ваші досліди дуже важливі. Точніше важливий їх результат, який вам вдалось отримати вчора.
 - Той порошок, від якого підослідна миша не померла, як було в усі попередні рази?
 - Так, хлопче, саме так. І це був не просто порошок. Учора ви з професором винайшли ліки від раку.
 - Ви жартуєте?! Ліки від раку?!
 - Я не жартую, це абсолютна правда. Учора ви здійснили відкриття, до якого йшли безліч вчених десятки років. Відкриття, яке допоможе врятувати мільйони життів по всій планеті. Принаймні теоретично.
 - Чому теоретично?!
 - Знаєш, хлопче, ти чудовий вчений, але ти нічорта не тямиш в бізнесі. Ти думаєш, що якась фармкомпанія викупить ваше відкриття, випустить чудові ліки і отак просто вирішить проблему раку у світі?! Це утопія, юначе. У-то-пі-я. Це ж нікому не вигідно. Ти знаєш, скільки ососбиято я заробляю на продажі протиракових ліків?! 500 мільйонів долларів щорічно! Мої ліки здатні допомогти лише одному з тисячі пацієнтів. І це лише у випадку, якщо рак у першій чи другій стадії. Для досягенння хоч якогось ефекту пацієнт має прийняти 3-4 курси терапії. Кожен курс - це 200-300 долларів. А уявімо, що я почну продавати оті чудо-ліки, які протидіють будь-якій онкопроблемі. Хворі вживають один-два курси цієї панацеї - і виліковуються. Рак отак просто відступає і вони живуть щасливо і безтурботно, час від часу купуючи мазь від артриту чи сироп від кашлю. Я втрачатиму десятки, сотні мільйонів. Інші компанії втратять ще більше і згодом почнуть робити все, щоб перешкодити продажу цього препарату. Мене тягатимуть по сфабрикованих судових процесах, я витрачатиму свій час і нерви на суди, дебати і суперечки. І одного чудового дня мені це все набридне і я продам компанію першому-ліпшому бізнесменові і доживатиму віку у своїй віллі, самотній і здепресований.
 - Гаразд, але ж навіщо Вам тоді мої досліди, якщо ви не збираєтесь їх використовувати?!
 - А хто тобі сказав, що не збираюсь?! - здивовано підняв брови Казанський, - Я просто використаю їх трохи по-інакшому. Мої вчені дещо змодифікують шлях синтезу твого препарату і зроблять його не повністю дієвим. Він буде мати значно кращий ефект, ніж той, який я продаю зараз. Але все одно не буде рятувати від неминучого. Просто дасть пацієнтам місяць-другий. А мені - декількасот мільйонів прибутку.
 - Ви... Ви... , - слова застрягли Андрієві в горлі. А у той же час з-за тіні колон позаду Казанського вийшли двоє типів атлетичної зовнішності. Кожен з них тримав в руці пістолет і цілився просто в груди хлопцеві.
 - З твоєю сестрою все буде гаразд, - почувся металевий голос Казанського, - ми її більше не чіпатимемо. Але тебе залишити ми не зможемо, вибач. Ну ти ж сам, мабуть, розумієш.
 Андрій усе зрозумів. Ситуація справді склалась безвихідна. "Але треба спробувати, не стояти мені ж отак. поки ці горили розстрілюватимуть мене з своїх іграшок. Сходи. Я зможу втекти. Потрібно лише добігти до них, поки мене наздоженуть їхні кулі". Що-що, а бігати Андрій умів добре ще з школи. "Сходи, здається, зліва. Чи може справа? Ні, все-таки ліворуч"
 Артур Борисович повернувся до своїх охоронців і щось їм прошепотів. У той же момент Андрій  ступив крок назад, різко розвернувся і кинувся бігти. Гримнуло кілька пострілів, але кулі просвистіли повз. Андрій оминув одну колону, перестрибнув через купу цегли. промчав ще 2 метри і... Занадто пізно усвідомив, що біг не в ту сторону. Перед очима зблиснули нічні вогні міста. Спробував зупинитись, але перечепився за недбало залишений котримсь з будівельників мішок цементу, втратив рівновагу і вилетів просто у нічне повітря мегаполіса. Час раптово ніби уповільнився. Думки пролітали в голові з шаленою швидкістю. "23 поверх. 60 метрів вільного падіння". Він завжди мріяв стрибнути з парашутом, але завжди бракувало часу. "Надіюсь, що ноут після падіння не вціліє. Хоча це китайське лайно таке непередбачуване". 10 поверх. До землі залишилось якихось 25 метрів. "І чого у цих нових квартирах такі низькі стелі?" 15 метрів. 10. "Хоч б вони нічого не заподіяли сестрі". 5 метрів. Рука інстинктивно випросталась і у світлі місяця зблиснув цифреблат годинника. Цифри усе ще висвічували 4:00. До землі залишилось 2 метри. Метр. І...
 Андрій прокинувся у своїй кімнаті. Важко дихав, очі були широко розплющені, футболка уся мокра від поту. "Ідіотський сон. Слава Богу, що всього лиш сон". Усе тіло боліло, голова просто розколювалась на частини. Повернувся до тумбочки і глянув на годинник. зелені цифри висвічували 3:59. "Треба буде подзвонити до лікаря і попросити інші таблетки від безсоння". Втомлено прикрив очі долонями і відкинувся на спинку ліжка. На годиннику цифри перемкнулись і висвітлили 4:00. Раптом нічну тишу кімнати прорізав звук мобільного...

#про_своє. 4 слова

Переглядав сьогодні свій старий хіпарський зошит з усякими малюнками, цитатами і навіть конспектами деяких лекцій. І от на третій сторінці знайшов таку цікаву річ:

" 4 words I never want to hear:

• I don't love you
• You're diagnosed with cancer
• I found someone else
• It was never real
• We need to talk
• You're going to die
• Your ___ is dead
• You cn't have kids
• I don't remember you
• Let's just be friends
• We cant be together
• I never loved you        "

І справді, не хотілось б цього чути... Ніколи... Нізащо...

#про_своє ч.3. Консерватизм

 Сьогодні не зміг нормально доїхати маршруткою додому через страшенні корки на Городоцькій. Довелось вийти і пройти решту дороги пішки (всього 30 хв, такшо то ше дурниці). І отак проходячи по давно знайомих вуличках я раптом натрапив на одне цікаве місце, яке встиг уже й забути. Нічого ніби й особливого - звичайний продуктовий магазин. Однак для мене він все- таки трохи й особливий.

 Вперше я до нього потрапив коли мені було 7. Зайшов туди з мамою, по дорозі від школи додому. Пам"ятаю, що мене навіть вразила одна його деталь - разом із звичними вітринами уздовж однієї стіни стояли шафи із скляними дверцятами. У цих шафак акуратно були розташовані деякі експонати магазинної продукції. Усі вони були там у одному екземплярі і розташовувались досить акуратно, хоч ібез всякої логіки (наприклад, поруч з пакетом борошна стояла банка консерв. а біля неї - баночка із згущеним молоком). То було досить зручно, бо не треба було перехилятись через прилавок, щоб розгледіти ціну чи просто вигляд упаковки кожного товару. Шафами була заставлена стіна, вздовж якої клієнти проходили від входу до прилавку. Тобто поки підійшов до продавця. вже можна було сказати, що саме ти бажаєш купити. І ще там були гуртові (тобто низькі) ціни, тому деякі кмітливі жіночки закуплялись там цілими господарськими сумками продуктів, а потім перепродували на ринку за вищу ціну, щоб заробити зайву копійчину до мізерної пенсії.

 І от сьогодні я вперше за мабуть 10 років знову зайшов у той магазин. там нічого не змінилось. Вивіска на вході була та ж - радянського типу. двері пофарбовані у то й ж блакитний колір. А всередині біля стін стояли ті ж шафи-вітрини з тим ж рівномірним і водночас хаотичним порядком розміщення речей. Я з тої радості вирішив не купувати сьогодні їжу в супермаркеті, а закупився прямо там, напхавши свій і без того повний рюкзак спагетті, томатами, м"ясом і згущеним молоком.

 Суть уся в тому, що я консерватор по відношенню до деяких речей. Тобто я не люблю, щоб дещо змінювалось. Особливо, якщо воно стосується приємних спогадів з дитинства. Не повірите, але я ще досі страшно тішусь, що мій майданчики у мому дитсадку такі ж, як і були за мого часу, на шкільному стадіоні біля мене так само періодично прориває труба, а пустир за сусіднім будинком ніхто не забудовує. І мене страшенно бісило, як на місці старого пересохлого болота, до якого я звик з дитинства, почали будувати будинок, на місці старого примітивного дитячого майданчика в мому дворі спорудили новий (бо хоч він і кращий, але із старим такі неймовірні спогади!), а замість старих баскетбольних щитів на майданчику моєї школи після мого випуску поставили нові.

 От така в мене дурість - хочу я, щоб деякі речі завжди були незмінними. Як отой магазин по дорозі із школи додому. Надіюсь, що ремонтувати і обновляти вони його не планують, бо для мене то буде важке потрясіння. Чесно.

ФІОЛЕТова неділя

Ця неділя для мене виявилась чи не найкращою за кілька попередніх місяців. І це завдяки двом подіям. Перша - презентація поетичної збірки "Акценти" чудової київської поетеси Олі Перехрест. Друга - концерт неймовірно драйвового Луцького гурту "Фіолет".

 Про подію першу говорити можна багато. Ті, хто є в твіттер-просторі, чудово знають хто така Оля Перехрест і мабуть вже були чи принаймні планують бути на презентації її деб"ютного творіння. Коротко скажу, шо львівська презентація пройшла у приємній атмосфері, за що передусім хочеться подякувати креативному закладу "Коммуна" та організаторам, серед яких був і мій друг. Поезія, жарти, дружні розмови... Загалом все прекрасно, тож якшо почуєте, що презентація збірки буде у вашому місті - йдіть не задумуючись. Як мінімум - не пошкодуєте.

 На подію другу я очікував не менше, аніж на презентацію #збіркиОллі. Адже це мегадрайвовий концерт мегадрайвового гурту "Фіолет"!!! Якщо ви не чули їхніх пісень, то певно не зрозумієте, чого я так з того тішусь. А якщо ви їх прихильник, та ще не були на жодному їх концерті - то раджу неодмінно побувати. То такий заряд енергії, шо просто словами не передати. Більше від того я певно "відривався" на концерті ще одного гурту родом з Луцька - "Тартак". До речі, їх концер відбудеться цієї п"ятниці, і я вже згораю від нетерплячки знов почути їх вживу.

 Але щодо "Фіолету". Концерт видався прекрасний. "Фіолет", а точніше його соліст Сергій "Колос" Мартинюк - то один з тих, хто знає, як "зарядити" натовп. Хлопчина реально сам відривається на сцені не згірше тих, для кого співає. Видно, шо він справді відчуває себе, свої пісні, і прагне ті всі свої відчуття передати слухачам. Але не драйвом єдиним, як то кажуть. Слова пісень (а майже всі з них він пише сам) і його чудовий голос змушують фанатів (чи точніше фанаток) скаженіти і водночас мало не плакати біля сцени. Час від часу навіть чулись крики "Колос няшка", що згодом Сергієві набридло і він попросив більше такого не кричати :)

 Якшо ви думаєте, шо у "Фіолета" пісні тільки про кохання, то помиляєтесь. Є у їхньому репертуарі кілька "серйозних" треків, серед яких сьогодні прозвучали "Мій вибір" і моя чи не найулюбленіша "Хлопці з Бандерштадту"(кавер на БГ). До речі, остання мені подобається навіть більше ніж оригінал від БГ.

 Коротше, неділя моя пройшла прекрасно. Дякую за це Оллі, Олькові, який мене підвіз на концерт, і Марічці, з якою я на тому концерті чудово відірвався. ну і "Фіолету", звісно, який радує такою якісною музикою.

P.S.: от пишу то, а мене у той же час страшенно болить шия, Але я з того не сумую, а чекаю вже з нетерпінням п"ятниці і виступу "Тартака", який теж знає ціну драйву.

Заасфальтована історія, або що приховують львівські дороги

Думаю що кожному мешканцеві Львова доводилось колись хоча б раз проїждати по вулиці Зеленій. Асфальтове покриття на ній, якщо чесно, так собі. Лише відтинок між ДБК і залізничною станцією "Сихів" нещодавно відновили цілком. Далі мало не на кожних 5 метрів - одна яма. І це не вражає, якщо подивитись на загальний стан українських доріг. Однак вражає дещо інше.

 Традиційно разом із снігами з проїжджих частин сходить і асфальт, залишаючи за собою ями, немов вирви після бомбардувань. Однак на всюди ці ями однакові. Сьогодні мені довелось їхати по вище згаданій вулиці Зеленій. Маршрутка була незаповнена, і мені знайшлось місце біля вікна. І от так проїжджаючи повз Львівський монтажно-заготівельний завод і Снопківський парк я помітив цікаву і водночас не вельми приємну картину. То тут, то там з-під обгризеного асфальтного покриття на світ Божий показувалась...бруківка. так. саме та відома старовинна львівська бруківка, чорного, як смола, кольору, виполірувана до блиску колесами авт і екіпажів. Коли я побачив її, мені стало водночас дивно і сумно. Адже це ж частина нашої історії, яка отак роками непомітно лежить під товстим шаром недовговічного асфальту. Реліквія, яка так брутально закатана у новітній бітум. І такої-от історичної занедбаної дороги доволі довгий відрізок - від підйому біля "Пікассо" і аж до повороту на вул. Джорджа Вашингтона. І то явно не може залишити байдужим жодного справжнього львів"янина.

 Адже львівська бруківка - то такий ж талісман міста, як і Площа Ринок, Ратуша, Домініканський Собор, Високий Замок, львівський шоколад чи львівська кава. Але чомусь, на відміну від цих символів, бруківка не виходить для нас на перший план. Ми про неї забуваємо, вона стала для нас звичною річчю. А коли і згадуємо, то часто із злістю, бо, бачте, авно на ній сильно трясе або ж півметрові каблуки у щілинах застрягають. І перестаємо бачити, що раритетний брук десь постійно зникає, а на його місці з"являється або асфальтобетон, або оті позірні шлакові камінці, які хоч і називають бруком, проте які не несуть жодного історичного і культурного сенсу. А в той час підприємливі бізнесмени, які, здавалося б, рахують кожну копійчину, одні поперед одного віддають немалі гроші, щоб придбати собі десяток-другий отих великих темних гранітових чи базальтових кількасотрічних каменів, щоб замостити ними під"їзд до своїх кількаповерхових "палаців". Невже вони, оці товстосуми, які не зупиняються ні перед чим задля досягнення якнайкращих результатів, мають кращі естетичні смаки, аніж ті з нас, хто так щодня розпинається про культурно- історичні цінності та необхідність їх збереження?!

 Заховану під асфальтом бруківку можна побачити не лише на вулиці Зеленій. такі явища спостерігаються і на інших менших львівських вуличках. А донедавна асфальтовано-брукованим була навіть одна з частин проспекту Свободи, центральної міської вулиці. Знаєте, ганебно.

Причина таких явищ криється не лише у тотальному ігнорі культури та історії за період "союзу". За часи незалежності подібні явища теж спостерігались. на бруківку або ж "накатували" товстий шар асфальту, або ж її просто викидали, замінюючи дешевшим бітумом. Він хоч і не такий надійний, проте економний. Адже ж навіть витрати на асфальтування вулиць за найновішими технологіями куди менші, аніж на укладання бруківки. І дарма, що через два-три роки той "надякісний" асфальт доведеться латати, у той ча, як бруківка після хорошої укладки може зберігати свою рівність два-три десятки років. Ми ж звикли жити сьогоднішнім днем, і нам начхати, що для наших онуків слово "бруківка" може асоціюватись лиш з кольоровими шлакованими камінцями.

 На щастя, зараз у Львові намітилась тенденція до відновлення культурної спадщини. Це стосується і бруківки. Наприклад, проспекту Свободи майже цілком повернуто його автентичне обличчя, яке довго було приховане під асфальтовою ширмою. Надіюсь, що незабаром черга дійде і до вулиці Зеленої. А поки що з-під відламків асфальту виглядають поодинокі камені, немов вкотре нагадуюючи львів"янам про необхідність пам"ятати свою історію.