Літо йде повним ходом. Студенти завершують здавати сесію, абітурієнти дописують останні ЗНО і незабаром юрби втомлених навчанням і домашнім побутом людей потягнуться потоками до вокзалів, автостанцій та аеропортів, покидаючи свої міста і селища та вирушаючи на тривалий чи не дуже відпочинок. Хтось поїде автобусом, хтось долатиме численні кілометри у салонах літаків, найбільші екстримали їхатимуть велосипедами чи автостопом. Прота мабуть найбільша частка українців традиційно вирушатиме до місць відпочинку залізничним транспортом. Особисто я віддаю перевагу саме йому. Бо це, по-перше, доволі економно порівняно з автобусами та літаками (проїхатись плацкартом зі Львова до Києва за 40 грн. - то вам не абищо), по-друге - комфортно (бо, як на мене, значно комфортніше проспати ніч на полиці вагона, аніж у напівлежачому положенні в кріслі автобуса), а по-третє - безпечно, адже залізниця - один з найбезпечніших засобів пересування (звісно для тих, хто їде всередині вагона, а не крокує з рюкзаком по шпалах). Так, може він не надто швидкий і їхати ним значно довше, ніж тим самим автобусом (якщо не брати до уваги нових і вічно проблемних Хюндаїв, які нібито їдуть досить швидко, проте якщо поламаються, то стоять також досить довго), але зате вас не кидає на всіх отих ямах і вибоїнах. якими багаті українські дороги.
А взагалі поїзди я люблю навіть не за те, що вони такі комфортні і зручні і що ними добре добиратись до великих і не дуже міст. Для мене ще з дитинства поїзди були чимсь заворожуючим. Я міг прогулюватись дорогою вздовж колій годинами, спостерігаючи за рухом цих сталевих гігантів. Влітку ми з друзями любили кидати у вагони дрібними камінцями та ставити на рейки каміння, спостерігаючи як колеса локомотива дроблять його на порох. Взимку ж в хід ішли сніжки. Саме десь у ті часи дитинства і зародилось бажання стати машиністом. Виникло воно навіть скоріше, ніж бажання стати військовим, пожежником і лікарем. Збутись йому не судилось, однак те таємне притягання до рухомого складу залізниці залишилось. тому ще й досі люблю іноді вийти на залізничну платформу, сісти на лавочку і спостерігати, як повз мене проїжджають потяги, везучи у своїх залізних нутрощах тіла і душі людей. Хоча ні, мабуть лише тіла. Адже душі їх залишаються десь там. у тому місті чи селищі, де й була їх відправна точка у цій подорожі. І колись вони повернуться, хтось раніше, хтось пізніше. Повернуться до тих місць, де залишились їх спогади і душі. І саме там вони зможуть по-справжньому вічувати, мріяти і любити. А врешті й померти, вірячи. мріючи і люблячи.
P.S.: а ще одна річ, яка є плюсом залізниці - точність. Здебільшого поїзди прибувають і відправляються чітко за графіком, відхиляючись лише на якісь там на 2-5 хвилин. Така точність дозволяє людям навіть не носити годинників. "То шо там, "Рахівський" поїхав? - було питає мене сусід, - А, то значить вже половина четверта доходить. Піду-но я додому, новини подивлюсь, бо навіть не знаю, шо там в світі сталось нині." І побреде помалу додому, а я поспішу на станцію, шоб не прогавити свою електричку, яка як завжди прибуває з дивовижною точністю, не даючи права навіть на кількахвилинне запізнення.
Немає коментарів:
Дописати коментар