"Галичина" - дивізія героїв

 Друга Світова Війна закінчилась вже майже 70 років тому, однак конфлікти між воюючими сторонами точаться досі. Без залпів артилерії чи вибухів гранат, але з шквалом образ і вогнем взаємоненависті. А все тому, що досі на державному і світовому рівні так до кінця і не розібрались, хто проти кого воював, хто кому був у цій війні ворогом, а хто союзником.

 Вже нікого не дивують постійні суперечки щодо визнання Української Повстанської Армї воюючою стороною і перетворення їх офіційно на учасників конфлікту, а не на "бандерівських бандитів" і "гітлерівських підпомагачі". І якщо конфлікт щодо УПА набрав достатньо розголосу і має всі шанси на позитивне для упівців вирішення найближчим часом, то майже ніколи ми не чуємо про іншу воюючу сторону - 1-шу Українську Дивізію УНА, більш відому як Дивізія СС "Галичина".

  Дивізія "Галичина" (або офіційно 14-а гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина») була сформована у 1943 році за ініціативи німецького військового командування і за згодою Українського Центрального Комітету. В дивізію набирали добровольців - вихідців з Галичини і відправляли їх на вишкіл. Вишкіл цей дивізійники так і не пройшли повністю. Прийшов наказ виступати на фронт, хлопців повантажили в потяг і повезли під Броди, на місце їх першої і останньої битви.
 
  На карті бойових дій дивізія "Галичина" протрималась доволі мало. Майже уся вона була розбита у жорстокму бою під Бродами в липні 1944 року совєтською армією. Вціліло лише близько тисячі осіб, більшість яких згодом увійшла до лав УПА і продовжила збройний опір. Причиною такої нетривалої збройної боротьби була фактично зрада німецького командування, яке кинуло погано підготовлених хлопців на складний відтинок фронту, загороджуючи їх грудьми відступ регулярних військ Вермахту. На полі бою у "бродівському котлі" залишилось навічно лежати тисячі молодих українських вояків. Вони загинули на чужій війні, боронячи свою Батьківщину.

 Зараз живими залишились лише одиниці тодішніх дивізійників. Вони дочекались незалежності своєї країни, однак не дочекались від неї заслуженого визнання. І невідомо. чи дочекаються. Адже ярлик "СС", який причеплений до них з часу формування дивізії, робить їх ворогами в очах пострадянської та й узагалі світової громадськості. Бо ніхто не буде розбиратись, за що ж насправді воювали тоді ці тисячі молодих українців, за що проливали свою кров на бойових полях чужої війни. Вони - формування гітлерівського режиму, тобто вороги. І визнавати їх борцями за волю України ніяк не можна. Сумно і образливо за це. Бо ж воювали ці молоді хлопці не за гітлерівську ідею всесвітнього панування, а за відродження України, хоч і робили це в німецьких уніформах і з німецькою зброєю в руках.

 Невідомо, як обернеться політична ситуація в нашій державі. Може і доживемо до того моменту, коли буде визнано на державному і світовому рівні, що УПА і Дивізія "Галичина" були борцями за волю і незалежність Української Держави. А поки ми можемо лише зберігати подвиг цих тисяч молодих хлопців, які поклали своє юне життя на вівтар боротьби за Україну, вільну, соборну і незалежну.

P.S.: дуже приємно, що ось уже кілька років у Львові 28 квітня організовують урочисту ходу (Парад Вишиванок) з метою вшанування пам"яті вояків Дивізії "Галичина". Адже саме у нашому місті 18 липня 1943 року відбувся парад добровольців у лави Дивізії. Тоді їх вітали квітами, як майбутніх героїв, як нову надію України.

P.P.S.: раджу перчитати про цю тему повість Івана Багряного "Огненне коло". правдиво і без пафосу.

#про_фільм : Hermano / Брат (2010)

 Не часто випадає переглядати латиноамериканські фільми, бо й не так і багато їх. А ті що є - далеко не завжди варті уваги. Тому перед тим як переглянути шось бразильсько-аргентинського виробництва, намагаюсь отримати про фільм якнайбільше інформації. Про цю стрічку колись почув декілька хороших відгуків, трейлер теж сподобався і от вирішив переглянути.

 Про що фільм? Важко отак одразу визначити, щоб не оцінити односторонньо. Можна сказати, що він про футбол. Бо футболу там і справді багато. Передовсім аматорського, який так поширений в Південній Америці. Про футбол і про той нелегкий шлях, який доводиться долати юним хлопцям до зіркової кар"єри і визнання. Однак футболом все не обмежується.

 Можна сказати, що фільм про сім"ю. То видно навіть з назви. І справді, сімейні цінності, братерська підтримка і взаємодопомога є однією з провідних тем сюжету. Але сімейним фільмом його теж не можна назвати.

 Насправді це фільм про Латинську Америку. Про її повсякденність, про щоденне буття жителів бідних кварталів великих міст. Про дітей, які занадто рано виростають і черствіють. Про молодь, яка вдень грає у футбол, а ввечері бере в руки ствол і йде з ним відстоювати своє право на інше, краще життя. Про дорослих, які намагаються вижити серед усього цього безладу і забезпечити гідне життя своїм дітям. Про бандитизм і малоцінність людського життя. Про любов і дружбу. Про надії на краще життя і про шлях до цього життя. Про те, чим живе зараз латинська Америка, без прикрас і рафінованих обгорток.

 На деяких моментах фільму справді хотілось плакати. Хотілось опинитись по той бік екрану і самому увійти в сюжет. Це один з тих фільмів, які захоплюють і після перегляду яких яскраві епізоди і надалі залишаються в пам"яті. Один з тих, які MustSee. принаймні, на мою думку.


Приємного перегляду!

без_назви

 Він любив скейтборд, панк-рок і відчуття безмежної свободи.
 Вона не могла жити без вільного простору, яскравих мрій і кедів "Converse".

 Вони могли б бути ідеальною парою. Але дороги нашого життя часто прокладені зовсім не так, як нам хотілося б.

 Він одружився з моделлю, у якої був великий б"юст і обмежений світогляд. Модель викинула його скейтборд, розбила плеєр і змусила занйти "достойну роботу", яка приносила багато грошей і жодної краплі задоволення.
 Вона одружилась з перспективним бізнесменом, в якого були великі банківські рахунки і обмежені життяві погляди. Бізнесмен не любив замріяно дивитись в небо, адже час - це гроші, які, до речі, з неба не падають. Бізнесмен ніколи не взував кеди, адже це виглядало б безглуздо і зовсім не пасувало б до бездоганно сірого "Армані". Бізнесмен не любив подорожувати, адже краще полежати на м"якому шкіряному дивані, ніж підніматись на якусь Богом забуту гору з важезним рюкзаком.

  Модель пішла від нього після п"яти років спільного життя. Залишила лише  повну шафу суконь з минулорічних колекцій і маленьку доньку.
  Бізнесмен покинув її через сім років, одружившись із своєю секретаркою. Залишив саму у великому будинку з маленьким сином і відсутністю життєвих перспектив.

   Щонеділі він бере скейтборд, закидує в плеєр кілька нових пісень "The Offspring" і йде з донькою в центральний парк.
  Щовечора вона виходить на подвір"я, лягає на траву і дивиться у передсутінкове чисте небо, віддаючись мріям і ніжним подихам вітру.

 В шафі його доньки ціла колекція різнокольорових "Converse".
 На день народження вона подарували синові скейтборд.

Про примирення

 Їдучи сьогодні в маршрутці, став випадковим слухачем дивної розмови двох солідних з вигляду  дядьків поважного віку. Точніше то була не так розмова, як монолог. Один з них доводив іншому, шо у всіх бідах наших винні тільки москалі та жиди, і гнати всіх їх треба в шию з нашого міста і з країни. А то й під стінку - і розстріляти. І всіх тих зі Сходу, шо українською не говорять - на Сибір вивезти. "Не треба нікого перевиховувати, бо москаля не перевиховаєш. Всі ті кацапи - то є зло, і то зло треба нищити" та інші в тому дусі фрази.

 До розмови їхньої я не втручався, бо і стояв віддалік, і був сильно втомлений та не хотів встрявати у дискусію. Тим більш, шо вважав її безглуздою. Тож комусь шось доводити і переконувати когось в неправильності думки не бажав.

 Такі розмови у патріотично налаштованому Львові - не дивина. Наше місто славиться на всю Україну як одне з найбільш москвоненависних міст. Чи не кожен п"ятий житель України і Росії чув про "Львівське Метро" та інші "видумки оголтелых бандеровцев". А якшо чутки ширяться, то вони не безпідставні. Справді, москалів у нас не люблять. Проте не завжди вміють чітко відрізняти москаля від російськомовного українця чи просто росіянина.

 Особисто для мене ці поняття не є ідентичними. І варто усім це чітко відрізняти. Бо москаль - це людина яка не просто не бажає спілкуватись українською мовою, перебуваючи/живучи в Україні. Це ще й затятий ненависник всього українського, імперіаліст із завойовницькими замашками, який тільки й мріє про те, щоб у світі існував "єдінствєнний рускій народ в єдінствєнной і нєділімой странє". І все своє життя ця людина робить усе для досягнення своєї мети. 

 Проте не всі, з чиїх уст ви чуєте російську мову, є отими москалями. Бо не у всіх, хто родом з Росії, в душі є оте вроджене почуття великовартості і бажання завойовництва, повірте. Я спілкувався в свій час з декількома росіянами. І жоден з них ніколи не назвав мене хохлом чи малоросом. І навіть бандерівцем (хоч для мен то не було б образою, а навпаки). То були справді нормальні люди, з почуттям ласної ідентичності і поваги до інших національностей. І знаєте, в мене навіть не було думки називати їх москалями. Це було б все одно, що назвати себе малоросом.

Знаєте, наша біда в тому, що часто ми перекладаємо вину за наші невдачі не на тих людей. І надто часто рівняємо всіх під одну планку. А в той час справжні винуватці наших бід роблять свої темні справи, час від часу кидаючи кістку незгоди між нами і сусідами, між братами і сестрами і радо спостерігають, як ми гриземось. Забувши про те, що ми передусім люди.

 Іноді конфлікти розв"язуються просто і досить несподівано. Незалежно від масштабів і давності проблеми. Для мене особисто еталоном вирішення проблем є "правило спільного казана", яке я відкрив для себе після декілької почутих розповідей.

  Коли один з моїх знайомих вступив в коледж, то ситуація в його групі була далекою від ідеальної. Вже з перших днів одногрупники не могли знайти спільної мови, постійно сварились і ображали один одного. Так тривало рік. Влітку вони змушені були разом їхати на навчальну практику в Карпати. Як виявилось уже на місці таборування, більшість з них не взяла з собою ні мисок, ні чашок. З ситуації вийшли просто - ті, хто не мав тарілок, їли разом з одного казана, посідавши навколо нього. Ніби нічого незвичного в тій ситуації, але після того ці люди на диво здружились. Вже кілька років, як закінчили коледж, а й досі раді бачити один одного, часто зустрічаються, а двоє навіть одружились. Ті ж, хто не сидів разом з іншими біля казанка з кашею. так і не змогли влитись в колектив до кінця навчання.

 Іншу історію розповів мені мій дід. Коли його під час війни взяли на примусові роботи до Німеччини, то разом з ним в одного хазяїна опинився поляк з сусіднього села. Стосунки між селом мого діда і селом, в якому жив отой поляк, до війни були досить напруженими. Часто доходило до бійок і кровопролиття. Тому можете уявити, як один одного сприйняли вони, опинившись долею випадку під дахом одного бараку. Не говорили і всіляко уникали одне одного, спати лягали в різних кінцях спільної кімнати і спали сторожко, постійно остерігаючись удару в спину. Однак усе ж доводилось їм перетинатись. Їсти їм давали в спільному посуді і хоч-не-хоч, а доводилось сидіти одне біля одного хоч тих 10-15 хвилин обіду. І знаєте, через кілька місяців вони все ж знайшли спільну мову. Зрозуміли всю безглуздість давньої ворожнечі і помирились. Після звільнення повертались домів майже друзями. От тільки подальші перепетії у геополітичній ситуації розкидали їх кожного у свою країну і вже більше вони не бачились.

 Отакі дива може творити звичайний казан, з якого ви їсте разом із своїм недругом. Хочеться, шоб така проста ідея змогла примирити як українців з обох берегів Дніпра, так і нас із тими, кого ми вважаємо своїми ворогами, але які насправді ними не є. Вірю, що так колись і станеться.

Про online, offline та віртуальне спілкування

 Дочитав сьогодні врешті книгу "Ефект Facebook", яку купив ще два місяці тому. Книжка досить цікава, до речі, хоча читати її рекомендується не на сонну голову. Але мова не про неї.
  От прочитав я ту книжку і задумався над своїм життям. Точніше над тим його аспектом, який стосується онлайну і соцмереж. Скільки я часу проводжу в інтернеті щодня? І як я його проводжу? Для чого мені інтернет і як він на мене впливає?

 З метою вирахування свого онлайн-часу вирішив зробити простенькі підрахунки. В тижні є 5 робочих днів, якщо не рахувати ті нечисленні випадки, коли якийсь там переддень державного свята відпрацьовують в суботу. Кожного отакого дня я приходжу додому з навчання, і після двох-трьох годин відпочинку врубую комп"ютер і залажу в простори інтернету. Якщо взяти, що мій середньостатистичний час "відключки" - перша ночі, то виходить, що інтернет в мене працює 5 годин. Субота в мене є традиційним оффлайн-днем, а в неділю я мій комп"ютер працює близько 7 годин. У році маємо 365 днів (чи скільки там, бо я трохи зле в тому орієнтуюсь). Віднімаємо від них ті дні, коли підключення до нету в мене відсутнє (або я забув проплатити, або вирішив влаштувати собі канікули без інтернету) і виходить приблизно 280 онлайн-днів. А це складає приблизно 1600 онлайн-годин.

 Багато це, чи мало, оцінювати вам. Як і мої знання з елементарної математики. Але суть тут не в тих всіх цифрах.

 Якшо подивитись об"єктивно, то власне часу в інтернеті я проводжу не так багато. З тих 5 вечірніх годин суто в інтернеті я "сиджу" 2-2,5. Решту часу комп"ютер працює впусту, прокручуючи треки із списку аудіозаписів у Вконтактє. Тобто, те що в мене в правому кутку сторнки у ВК пише "онлайн" чи світиться зелена крапочка біля мого імені у "Фейсбук", ще не означає, що я переглядаю якийсь паблік чи "лайкаю" чиїсь нові фотки. І це не означає, що я одразу відповім на чиєсь повідомлення чи прокоментую чийсь запис на моїй стіні.

 Одна моя подруга нещодавно запитала мене: "Як у тебе стає часу "сидіти" на стількох соцмережах? Коли б не зайшов, то ти завжди онлайн"  А насправді виходить. що часу я затрачаю зовсім небагато. Коли вже вирішую поспілкуватись, то стараюсь робити це у всіх соцмережах одночасно. От зараз, поки пишу у блог, заодно відписую двом людям у вк і переглядаю тві-стрічку. Останнім часом усе більше вчусь економити свій і без того невеликий вільний час і не витрачати його на даремні перегляди безглуздих пабліків та тупих "комедійних" відео.

І ще одне. Знаєте, є у списку моїх друзів люди, яких я хочу завжди бачити онлайн. Декому з них я не пишу майже ніколи, не коментую записи на їх стінах і лише час від часу ставлю "лайк" під новим фото. Однак я безмежно радий, коли бачу якусь їх активність у стрічці новин чи просто їхнє ім"я в списку "Друзі онлайн". тішусь, що з ним все гаразд і що вони є. Хоч десь і не тут, нас розділяють відстані і цегляні стіни, але все таки ми разом. Ми тісно об"єднані, і об"єднані чимсь більшим, ніж кабель мережевого зв"язку.