Не знаю, чого раптом він наснився мені тієї ночі. Може це був підсвідомий натяк, що пора було б вже явитись на матч, а то вже давно не було нас на його трибунах.
Але мабуть ні. Бо команда зараз грає зовсім на іншому полі, новому і охайному. З рівнесеньким газоном і цілими кріслами. Хоч нове табло і далі неохоче показує рахунок на нашу користь. Але знову ж таки, справа не в ньому.
Я проходив там недавно, біля старого забутого стадіону. Через паркан бачив порожні трибуни. Крісла там і далі поламані. Та й кому тепер до діла ці крісла. Як і нікому діла до старого стадіону. Можливо, колись за нього згадають. Колись, коли більше не знайдуть жодних адекватних причин, чому ми знову програємо. І подумають, що мабуть пора вертатись, хоча б на кінець сезону, в рідні стіни (звісно, це слабо допоможе, але ж варто спробувати).
Але це буде колись. А зараз він стоїть самотній, порожній і всіма покинутий. Іноді сюди на тренування заїжджає "молодняк". Але, звісно ж, без глядачів. Іноді приходять на фізкультуру студенти з сусідніх коледжів. Та, звісно ж, це не те. Немає диму від файєрів з фан-сектору, немає криків підтримки, немає традиційного хрускоту лушпайок з соняшникового насіння під ногами. Хтось і далі підстригає газони і згрібає опале листя. Але прожектори давно згасли, а старе громіздке табло повільно скидає з себе халтурно наліплену шпаклівку. І тиша.
Подумалось, що ми чимсь сході з цим старим забутим стадіоном. Звісно, ми не покинуті всіма і забуті. Надто ще молоді для цього. Звісно, ми не припадаєм пилом, адже ніколи в часи робочих буднів. Але все ж здається (хоч може я й помиляюсь), ми вже втратили частинку себе. Звісно, це було невідворотно, як і перехід команди на новий і красивий стадіон замість того старого,побитого дощами і часом. Але сумно, що щось таки у нас зникло. Що згасла ця іскра. І згасла, можливо, ще раніше, аніж останній файєр останнього домашнього матчу там, на поламаних трибунах старого стадіону.
