Ще одне правило для подолання труднощів

 Катаючись на ровері по околицях рідного Львова, я відкрив для себе один феномен, який дуже добре прив"язується до повсякденного життя. Мова про підйоми вгору. Їх зазвичай долати доволі важко і неприємно. Крім фізичного виснаження часто для цієї справи немає внутрішньої мотивації. Бо зникає вона, як тільки нерівність рельєфу з"являється на горизонті.

 Коли дивитись на підйом з відстані 100-200 метрів, то видається він доволі стрімким і нездоланним. Однак чим ближче ми під"їжджаємо, тим більше цей схил стає пологішим. немо б хтось його зумисне опускає, намагається вирівняти перед нами. І ми розуміємо, шо піднятись на ньогоє не так уже й складно, що варто всього лиш трішки перемкнути передачі, трішки підтиснути на педалі - і ось ти вже на вершині, гордий з себе і свого маленького досягенння, відчуваєш легку втому, яка однак не заважає рухатись далі і підкорювати нові маленькі вершини.

 Подібна ситуація виникає часто і в нашому житті. Коли перед нами починає з"являтись якась проблема, то часто постає вона в доволі грізному вигляді. Ми зневірюємось в своїх силах. опускаємо руки і або відсторонюємось від неї, або шукаємо простіших обхідних шляхів, або ж вмикаємо режим "Істерика". плачучи і вимагаючи допомоги. хоча насправді єдиним виходом із ситуації є взятись за вирішення тієї трудності, яка постала перед нами, сміливо піти назустріч проблемі. І скоріш за все виявиться, шо та проблема насправді не була настільки страшною, як нам здавалась спочатку. І кожен наш крок, кожне прокручування педалі буде нам демострувати, що все не так і складно і що мета не така вже й далека, як то ми собі придумали.

 Отож ніколи не зупиняйтесь пред усілякими життєвими труднощами, сміливо крутіть педалі і все у вас вийде!

Про залізниці і потяги

 Літо йде повним ходом. Студенти завершують здавати сесію, абітурієнти дописують останні ЗНО і незабаром юрби втомлених навчанням і домашнім побутом людей потягнуться потоками до вокзалів, автостанцій та аеропортів, покидаючи свої міста і селища та вирушаючи на тривалий чи не дуже відпочинок. Хтось поїде автобусом, хтось долатиме численні кілометри у салонах літаків, найбільші екстримали їхатимуть велосипедами чи автостопом. Прота мабуть найбільша частка українців традиційно вирушатиме до місць відпочинку залізничним транспортом. Особисто я віддаю перевагу саме йому. Бо це, по-перше, доволі економно порівняно з автобусами та літаками (проїхатись плацкартом зі Львова до Києва за 40 грн. - то вам не абищо), по-друге - комфортно (бо, як на мене, значно комфортніше проспати ніч на полиці вагона, аніж у напівлежачому положенні в кріслі автобуса), а по-третє - безпечно, адже залізниця - один з найбезпечніших засобів пересування (звісно для тих, хто їде всередині вагона, а не крокує з рюкзаком по шпалах). Так, може він не надто швидкий і їхати ним значно довше, ніж тим самим автобусом (якщо не брати до уваги нових і вічно проблемних Хюндаїв, які нібито їдуть досить швидко, проте якщо поламаються, то стоять також досить довго), але зате вас не кидає на всіх отих ямах і вибоїнах. якими багаті українські дороги.

 А взагалі поїзди я люблю навіть не за те, що вони такі комфортні і зручні і що ними добре добиратись до великих і не дуже міст. Для мене ще з дитинства поїзди були чимсь заворожуючим. Я міг прогулюватись дорогою вздовж колій годинами, спостерігаючи за рухом цих сталевих гігантів. Влітку ми з друзями любили кидати у вагони дрібними камінцями та ставити на рейки каміння, спостерігаючи як колеса локомотива дроблять його на порох. Взимку ж в хід ішли сніжки. Саме десь у ті часи дитинства і зародилось бажання стати машиністом. Виникло воно навіть скоріше, ніж бажання стати військовим, пожежником і лікарем. Збутись йому не судилось, однак те таємне притягання до рухомого складу залізниці залишилось. тому ще й досі люблю іноді вийти на залізничну платформу, сісти на лавочку і спостерігати, як повз мене проїжджають потяги, везучи у своїх залізних нутрощах тіла і душі людей. Хоча ні, мабуть лише тіла. Адже душі їх залишаються десь там. у тому місті чи селищі, де й була їх відправна точка у цій подорожі. І колись вони повернуться, хтось раніше, хтось пізніше. Повернуться до тих місць, де залишились їх спогади і душі. І саме там вони зможуть по-справжньому вічувати, мріяти і любити. А врешті й померти, вірячи. мріючи і люблячи.

P.S.: а ще одна річ, яка є плюсом залізниці - точність. Здебільшого поїзди прибувають і відправляються чітко за графіком, відхиляючись лише на якісь там на 2-5 хвилин. Така точність дозволяє людям навіть не носити годинників. "То шо там, "Рахівський" поїхав? - було питає мене сусід, - А, то значить вже половина четверта доходить. Піду-но я додому, новини подивлюсь, бо навіть не знаю, шо там в світі сталось нині." І побреде помалу додому, а я поспішу на станцію, шоб не прогавити свою електричку, яка як завжди прибуває з дивовижною точністю, не даючи права навіть на кількахвилинне запізнення.

Про перебільшення проблем

Період сесії завжди найважчий в році. А особливо коли сесію "стискають" на тиждень і отижня доводиться здавати 4-5 модулів. Всі плачуть, нервують, депресують. Я от мало не щодня в твіттері постив записи про те, як мені важко і як я хочу спати.

  А от сьогодні дізнався, шо в мого одногрупника 6 незданих модулів. І то при тому, що в нас ще 6 попереду. Тобто загалом задвати йому прийдеться 12 модулів. А часу на то всьо залишилось 9 днів +/- 3 дні додаткової сесії. Для уточнення зауважу, шо модулі в нас - то те ж саме, що й екзамени в більшості ВУЗів. Отож, 12 екзаменів за 12 днів. Неслабо, правда?!

 Тепер мої проблеми з недосипанням і втомою видаються мені дрібницями перед проблемами одногрупника. Хочеться лише одного - шоб цей чувак все успішно здав і був у списку нашої групи на наступний рік. Думаю шо після такого екстріму йому навряд чи захочеться прогулювати пари і забивати на навчання.

 Тому, реально, перш ніж нити про свої проблеми, подумайте, чи настільки вони варті тих переживань. Бо яка б проблема не була, все одно в світі знайдеться людина, які значно гірше, ніж тобі.

Нова публікація

Не знаю, чийого авторства насправді то слова - чи Боба марлі, чи все-таки Шекспіра, але сказано гарно

О.Е.-тур: львівська версія

Того концерту місто чекало довго. Відколи оголосли графік туру у підтримку нового альбому, люди вже почали збирати компанії і готувались придбати квитки, як тільки вони з"являться в продажі. Особисто я і мої друзі квитки взяли ше в лютому, в перші тижні їх появи. Вирішили, шо оскільки особливими фанатами творчості Вакарчука і Ко ми не являємось, то достатньо нам буде і 2-ї фан-зони. Як виявилось згодом, того нам було дійсно достатньо, шоб файно відірватись і запам"ятати собі той концерт надовго.

 В день концерту погода у Львові не надто радувала. Дощ падав ще з вечора попереднього дня і погода була далеко не літня. Ця природня похмурість, хронічна втома і ще якісь невідомі мені ментальні причини мало не відбили в мене бажання взагалі кудись іти. хотілось просто закутатись в ковдру і впасти у сплячку. Але оскільки квитки були вже куплені і все давно вирішено, то вибору не було. Та й дощ припинився, і небо помалу розпогоджувалось, що давало надію.

 По дорозі до стадіону "Арена Львів" йшли невпинним потоком люди. Вже було ясно, шо дійство вийде масштабним. Як виявилось потім, на концерт прийшло 30 тисяч львів"ян і гостей міста. Це поки найбільша кількість під час цього туру. Та й не дивно, адже "океанівці" не виступали у рідному місті вже 3 роки. Народ явно скучив за якісною музикою і ажіотаж був цілком зрозумілий. Як на те, небо і повністю розпогодилось, що явно підняло настрій.

 Традиційно, виступ затримався, почавшись майже на годину пізніше від запланованих 20.30. Але то нікого не здивувало, адже затримувати концерт вже давно стало невід"ємною традицією більшості виконавців. Народ терпляче вичекав, періодично плескаючи і тупаючи ногами. І от нарешті все почалось. Вийшли музиканти, а за ними з"явився і Славко із своїм традиційним "зашарфованим" мікрофоном і двіж почався. оскільки тур був в підтримку нового альбому, то й зрозуміло, що основний акцент ставився на нові пісні. Однак періодично Вакарчук не забував і про давніші композиції, домішуючи до концерту хітові "Сюзі", "Майже весна", "Холодно" "Відчуваю", "Друг" (яку Славко виконав ще й у східній версії) і на закінчення пролунали "Зелені очі". Після чого команда подякувала Львову за підтримку і покинула сцену. Зрозуміло, що народ хотів продовження, тому після гучних "На біс!!!", оплесків і тупотіння гурт змушений був вернутись. Вернутись на сцену і заспівати свої давні і всіма улюблені хіти: "Без бою" (яку Святослав присвятив батькові), "Все буде добре",  "Не питай",  "Той день", "Я так хочу". Для виконання "Не питай" на сцену Славко запросив свого підопічного з шоу "Голос Країни", темношкірого львів"янина Блеза Малабу. Виглядало дуже колоритно і гарно. Але і після першого "на біс" львів"яни не дали "О.Е." піти. Викликали ще, а потім ще, і ще , і ще раз. Загалом гурт повертався на сцену 5 (!!!) раз. Такої підтримки я не бачив на жодному концерті. Зі сцени прозвучали давно знайома всім "Квітка", старі-добрі "Там де нас нема" і "911" (під неї ми вирішили, як і Славко, постояти з оголеними торсами, знаменуючи таким чином початок нашого літа), а також рок-н-рольна "Ото була весна". На остаточне закінчення музиканти зіграли нову, але вже багато для кого улюблену "Обійми". І врешті-решт попрощались з львів"янами, вкотре подякувавши за неймовірну підтримку і вибух почуттів.

 Отож концерт видався дуже і дуже прекрасним. Особисто для мене він буде тепер у списку найкращих концертів, на яких я був за 20 років свого життя, десь поряд з березневим 3,5 годинним сольником "Тартака". Дійсно багато емоцій і енергії. А надірваний голос, біль у м"язах і радикально хороший настрій тільки це підтверджують. Ще досі в голові лунає "Я так хочу", думки все ще десь там, у 2й фан-зоні "Арени Львів". То був дійсно один з тих концертів, на яких хочеться побувати ще і ще. Дякую вам, "Океан Ельзи", за незабутній початок літа.

P.S.: Дійство захопило не лише нас, а й музикантів. А це, погодьтесь, не мало що варто.