About...

 Вечір повільно наповзав на простір, відганяючи останні сонячні промені і приносячи з собою прохолоду з присмаком річкової води. Сутінки миттєво захоплювали територію, крадучи в дня все нові і нові метри горизонту. Контури гір проступали вже ледь чітко і навіть містично, окутані імлою і хмарами. Імла спускалась в долину, осідаючи на дахах дерев"яних колиб, вносячи з вершин вечірню свіжість і старі легенди. Повільно стихали голоси на вулицях, загорялось світло у вікнах і на ліхтарях.

 Вони сиділи на єдиній лавці біля сірої будівлі станції, кутаючись у картатий коцик і п"ючи майже захололий чай з яскравої термочашки. Їхні великі рюкзаки і втомлені спокійні обличчя відображали не один десяток кілометрів гірських хребтів. Він обіймав її за плечі, вона ледь помітно тремтіла від холоду, притулившись головою до його грудей. Щось прошепотів їй на вухо, від чого вона ледь помітно посміхнулась і поцілувала його в жорстку від кількаденної щетини щоку.
 По оббитій бетонній платформі перону пробігав рудий кіт, поспішаючи у своїх, лиш йому відомих справах. Однак зупинився, роззирнувся, і повільно, з усією своєю котячою обережністю підійшов до них. Принюхався, вишукуючи щось у прохолодному вечірньому повітрі, потерся об рюкзак і легким стрибком опинився на колінах у дівчини, де мирно згорнувся клубочком, і задрімав, ледь чутно муркочучи уві сні свою колискову.
 Темрява вже майже зовсім поглинула долину, залишаючи простір лиш для поодиноких цяток ліхтарного світла та вузького клаптика багряного західного неба на обрії. Вони так і сиділи, обнявши одне одного, закрившись своїм картатим пледом від усього, що відбувалось навколо, непомітно для себе ловлячи чисту гірську прохолоду повітря із присмаком річки та смерекового лісу.
  Їх було лиш двоє, двоє на весь цей тихий серпневий вечір. Вони були одне в одного і від того були неймовірно щасливі. І їм було байдуже на холод, на самотність простору і плинність часу. Байдуже на темряву, вітер у вершинах смерек і зловісні тіні  високих гір. Байдуже на гавкіт псів, далекий голос вовків і на тіні випадкових перехожих на платформі станції. І навіть байдуже, що поїзди по цій лінії не їздять вже багато років

Запальничка

 Вирішив перебрати вміст рюкзака. Серед використаних і робочих ручок, записок, олівців і стікерів знайшов одну цікаву річ - запальничку. Цікава вона тим, шо в принципі я не палю (окрім деяких виняткових випадків, які нечасто трапляються), але чогось постійно ношу її в рюкзаку. от я й вирішив собі нагадати її історію і розповісти вам.

 Це було близько півроку тому. Точніше в жовтні. Я вертався додому вночі порожніми вулицями свого району. Навколо тиша і спокій, як ото завжди буває в 3 ночі подалі від центру.
Однак я був не сам

 Назустріч мені йшов чоловік. Середнього віку, міцної статури, в шкірянці і з цигаркою в зубах. З першого погляду було зрозуміло, що в нього щось трапилось. Такий вигляд мають чоловіки, коли дізнаються, що втратили когось близького. Або коли дружина замість вечері виклала на стіл документи на розлучення. Жахливий стан, загалом.

Він наблизився до мене.


- Прикурити не буде?  - запитав похмурим, відстороненим голосом
- На жаль ні, не палю, - спокійно мовив я, наміряючись іти далі. Однак чоловік відштовхнув мене рукою назад, перегородивши шлях своїм широкоплечим торсом, і сповненим відчаю голосом викрикнув мені прямо в обличчя:

- Твою ж мать, та шо ж це за х*йня така?! Та чого ж блєять я навіть не можу навіть прикурити? Та шо ж ви бл**ть за люди такі, а?! Ти взагалі розумієш. як мені зараз?! Та шо ти нахер розумієш взагалі в тому житті?! Скільки тобі? 20? 22? Ти ж ше ніхера не бачив, ніхера. Шо ти можеш знати про біль взагалі? Шо и взагалі можеш знати?!!

Він на секунду замовк, а далі спокійним, однак все ще схвильованим голосом продовжив:

- Мені ж зараз просто треба покурити. Всього одну цигарку. Одну-єдину бл**ть цигарку, розумієш? І мені полегшає. Хоч трохи полегшає. Але всі бл**ть спортсмени якісь шолі. Ні в кого нема довбаної запальнички. Навіть сраного сірника нема. І шо мені тепер, цигарку викинути,а?

Я мовчав. Розумів, шо цей схвильований і злий чоловік не потребує моїх відповідей. Ці питання він задавав собі, наперед знаючи, що відповість. Я ж був лише формальною мішенню. Чомусь глибоко підсвідомо я розумів, що бити він мене не буде. Однак було страшно. Страшно, що я справді не розумію багато таких здавалося б простих, але водночас важливих речей в цьому житті. І страшно від того, шо колись я можу теж опинитись в такій ситуації - коли єдиним засобом лікування буде цигарка. Яку ще до того ж треба буде прикурити.

Я мовчав. А чоловік, раптом цілком заспокоївшись, промовив:

- Вибач, малий. В мене надто важкий день. Хочеться здохнути, чесно. Тільки покурити б спершу

 Він поплескав мене по плечі і пішов собі далі. Серйозний дорослий чоловік зі своїми серйозними дорослими проблемами. Я стояв і дивився йому вслід. Побачив, як він підійшов до таксистів, які чергували на зупинці біля цілодобового кіоску з кавою і гамбургерами. Запальничка в них знайшлась. Він кивнув на знак подяки і попростував далі в ніч.

Більше я його ніколи не бачив. Не знаю ні його імені, ні адреси. не знаю, що трапилось у нього тієї ночі і як він це пережив. Однак з того часу я перестав вважати свої дрібні проблеми чимсь масштабним. І про всяк випадок почав носити в кишені рюкзака запальничку.

Понеділок

Кожного ранку він прокидається від гучного звуку будильника. З посмішкою. Вмивається, чистить зуби, одягається, Після сніданку цілує дружину і маленького сина та біжить на роботу. 8-годинний робочий день, дорога додому, вечеря. Посиденьки у сімейному колі, кожен розповідає про свій день, свої успіхи і проблеми. Почистити зуби, кілька сторінок улюбленої книги перед сном і традиційний "відбій" в 11. І звісно ж поцілувати перед тим дружину і малого. На вихідних - прогулянки парком, кіно, спортзал, баскетбол з друзями на старому спортивному майданчику. І знову ранковий підйом о 6 з понеділка.

Звичайне життя офісного працівника, довільно розмірене і доволі нудне. Якщо не враховувати один вагомий факт.

Знайомтесь, Андрій. Він не працює в офісі і не їздить додому на своїй бюджетній малолітражці, не проводить вечори в дивані перед "ящиком" чи на інтернет-форумах. Уже 2й рік Андрій - в"язень колонії. Потрапив сюди за звинуваченням у ненавмисному вбивстві. З обтяжуючими обставинами. Звісно ж, не винний. Звісно ж, підставили. Але не про це.

Щодня він прокидається о 6 ранку від звуку сирени. Вмивається іржавою водою над старим умивальником, спускається в тюремну їдальню, де незмінно отримує свою порцію клейкої вівсянки. Одягає куртку, цілує фотографію дружини і малого, спускається на тюремний плац. Звідти - на роботу в цех, шліфувати дошки, з яких його співкамерники потім будуть збивати дешеві "бюджетні" шафи. Увечері - та ж нудна вівсянка, яка видається дуже навіть смачною, бракує хіба ложечки меду. Кілька годин вільного часу в камері, відбій рівно в 11. Завтра буде новий день, який майже не відрізнятиметься від вчорашнього, хіба що сторінки книжки будуть інші.

Кожен ранок Андрій зустрічає з посмішкою. Кожен вечір він в молитві дякує Богу за вдало прожитий день. І неодмінно цілує фото дружини і малого, приклеєне над койкою. Він бачить їх вживу лише раз на місяць. І раз на день, саме за хвилину перед вимиканням світла, ставить на дощинці під подушкою чергову зарубку. Чим більша їх кількість, тим менеше днів йому залишилось тут. І тим ближче він до них, найрідніших.

Кажете, у вас важкий понеділок, знову в універ (на роботу, в школу)?! Повірте, вам ще дуже пощастило.