Запальничка

 Вирішив перебрати вміст рюкзака. Серед використаних і робочих ручок, записок, олівців і стікерів знайшов одну цікаву річ - запальничку. Цікава вона тим, шо в принципі я не палю (окрім деяких виняткових випадків, які нечасто трапляються), але чогось постійно ношу її в рюкзаку. от я й вирішив собі нагадати її історію і розповісти вам.

 Це було близько півроку тому. Точніше в жовтні. Я вертався додому вночі порожніми вулицями свого району. Навколо тиша і спокій, як ото завжди буває в 3 ночі подалі від центру.
Однак я був не сам

 Назустріч мені йшов чоловік. Середнього віку, міцної статури, в шкірянці і з цигаркою в зубах. З першого погляду було зрозуміло, що в нього щось трапилось. Такий вигляд мають чоловіки, коли дізнаються, що втратили когось близького. Або коли дружина замість вечері виклала на стіл документи на розлучення. Жахливий стан, загалом.

Він наблизився до мене.


- Прикурити не буде?  - запитав похмурим, відстороненим голосом
- На жаль ні, не палю, - спокійно мовив я, наміряючись іти далі. Однак чоловік відштовхнув мене рукою назад, перегородивши шлях своїм широкоплечим торсом, і сповненим відчаю голосом викрикнув мені прямо в обличчя:

- Твою ж мать, та шо ж це за х*йня така?! Та чого ж блєять я навіть не можу навіть прикурити? Та шо ж ви бл**ть за люди такі, а?! Ти взагалі розумієш. як мені зараз?! Та шо ти нахер розумієш взагалі в тому житті?! Скільки тобі? 20? 22? Ти ж ше ніхера не бачив, ніхера. Шо ти можеш знати про біль взагалі? Шо и взагалі можеш знати?!!

Він на секунду замовк, а далі спокійним, однак все ще схвильованим голосом продовжив:

- Мені ж зараз просто треба покурити. Всього одну цигарку. Одну-єдину бл**ть цигарку, розумієш? І мені полегшає. Хоч трохи полегшає. Але всі бл**ть спортсмени якісь шолі. Ні в кого нема довбаної запальнички. Навіть сраного сірника нема. І шо мені тепер, цигарку викинути,а?

Я мовчав. Розумів, шо цей схвильований і злий чоловік не потребує моїх відповідей. Ці питання він задавав собі, наперед знаючи, що відповість. Я ж був лише формальною мішенню. Чомусь глибоко підсвідомо я розумів, що бити він мене не буде. Однак було страшно. Страшно, що я справді не розумію багато таких здавалося б простих, але водночас важливих речей в цьому житті. І страшно від того, шо колись я можу теж опинитись в такій ситуації - коли єдиним засобом лікування буде цигарка. Яку ще до того ж треба буде прикурити.

Я мовчав. А чоловік, раптом цілком заспокоївшись, промовив:

- Вибач, малий. В мене надто важкий день. Хочеться здохнути, чесно. Тільки покурити б спершу

 Він поплескав мене по плечі і пішов собі далі. Серйозний дорослий чоловік зі своїми серйозними дорослими проблемами. Я стояв і дивився йому вслід. Побачив, як він підійшов до таксистів, які чергували на зупинці біля цілодобового кіоску з кавою і гамбургерами. Запальничка в них знайшлась. Він кивнув на знак подяки і попростував далі в ніч.

Більше я його ніколи не бачив. Не знаю ні його імені, ні адреси. не знаю, що трапилось у нього тієї ночі і як він це пережив. Однак з того часу я перестав вважати свої дрібні проблеми чимсь масштабним. І про всяк випадок почав носити в кишені рюкзака запальничку.