2013/11/21

"Сюрпризи по-українськи"

 Життя в Україні підходить далеко не всім. Щоб комфортно тут почуватись, треба мати дійсно сталеві нерви та ангельське терпіння. І любити сюрпризи. При чому любити сюрпризи здебільшого неприємні. І навчитись радіти навіть найменшим приємностям. Тим більше, шо великих приємностей тут практично не буває. Якшо взяти загалом, то бути українцем і гордитися цим - це свого роду прояв мазохізму.

 Іноді складається таке враження, що представники влади перед своєю теперішньою роботою працювали в якомусь цирку центрі розваг, головною спеціалізацією якого було влаштування яскравих святкових заходів з купою подарунків і сюрпризів. Але мабуть у тому центрі розваг в один момент пішло шось не так - скоріш за все його працівників добряче довбануло струмом чи щось в тому роді, після їх переклинило, вони спалили свій креативний простір, а на попередньо викрадені зароблені гроші створили партію, перемогли з нею на виборах (в цьому їм гарно пригодився попередньо здобутий досвід дарування подарунків клієнтам) і почали радувати сюрпризами нас, тобто українців. Щоправда наслідки травматичної дії електричного струму проявлялись і надалі, тому і сюрпризи, замість того щоб дарувати людям радість, надихали наших співгромадян найчастіше на єдине - виробити закордонний паспорт (бажано якнайшвидше, поза чергою) і валити з цієї країни. Назавжди. Хтось так і зробив. Хтось ще чекає на свій час, займаючи ще з ночі черги під дверима ОВІРів. Хтось вперто продовжує чекати, що все скоро зміниться. Є такі, що самі намагаються щось змінити, але їх мало і після кожної невдалої спроби стає щораз менше, вони вигорають і якогось сірого ранку приєднуються до такої ж сірої черги під сірими сталевими дверима ОВІРу, тримаючи в захололих руках конверти з копіями документів і сплаченими рахунками і надіяться хоч краєм вуха почути десь в далині переможні звуки революційних барабанів і нерозбірливе хрипіння мегафона.

 Цей тиждень особливо щедрий на яскраві "сюрпризи". У вівторок ми успішно програли збірній Франції, перед тим не менш успішно її перемігши, чим вкотре здивували всіх, хто хоч трохи причетний до футбольного світу. А сьогодні світ, цього разу вже не тільки футбольний, отримав нову порцію "несподіванки по-українськи" - після тривалого і вже майже успішного шляху до Європи Україна раптово передумала і вирішила крокувати назад, тобто до російського кордону. Аргументація більш ніж переконлива - без співробітництва з Росією наша економіка збанкрутує. Підозрюю шо вже від завтра  ми спостерігатимемо стрімкий економічний ріст, різке підвищення добробуту і помітне падіння цін на алкогольну продукцію. Останнє, до речі, дуже важливе, оскільки без нього ми не зможемо в повній мірі відчути всіх позитивних змін, які вже завтра розгорнуться в нашій країні.

 Але гаразд, відкидаю зайву багатослівність. Хто винен у тому всьому, шо зараз твориться у нашій державі? Так. винні, як завжди, ми самі. Бо у нас не монархія і не диктаторський режим. ми самі обрали тих, хто представляє нас тепер перед світовою спільнотою. При чому обрали двічі - у 2010 і минулої осені. Вибір у нас був. Так, може не надто такий, як нам хотілося б, але як кажуть, варто обирати менше зло. Ми ж чомусь зробили навпаки. Тепер втішаємось результатами. І тепер маємо щось змінювати. Поки ще є з ким змінювати. Поки ще не всі, хто може щось робити, виїхали у пошуках кращих світів.

 Пора позбутись цієї дебільної звички - зупинятись на останніх метрах від фінішу. Бо ця звичка проявляється усюди - в політиці, у спорті, у культурі, у буденному житті. І вона не менш шкідлива, ніж алкоголь, куріння, наркотики. Просто діє трохи по-іншому. І вбиває у більших масштабах.

 Безумовно треба радіти навіть маленьким успіхам, але в жодному разі не слід задовольнятись малим. Бо маленькі здобутки - то лише для малих націй. А я надіюсь що ми такими себе не вважаємо.

P.S.: що б там хто мені надалі не говорив про якесь "покращення", в мене для цього є свій критерій - відчуття, що щось налагоджується, з"явиться в мене лише тоді, коли я зранку, йдучи на тролейбусну зупинку, не побачу звичної великої черги біля дверей секонд-хенду. Ось тоді я зрозумію, що у цій країні нарешті пішло щось так, як і має бути.