ФІОЛЕТова неділя

Ця неділя для мене виявилась чи не найкращою за кілька попередніх місяців. І це завдяки двом подіям. Перша - презентація поетичної збірки "Акценти" чудової київської поетеси Олі Перехрест. Друга - концерт неймовірно драйвового Луцького гурту "Фіолет".

 Про подію першу говорити можна багато. Ті, хто є в твіттер-просторі, чудово знають хто така Оля Перехрест і мабуть вже були чи принаймні планують бути на презентації її деб"ютного творіння. Коротко скажу, шо львівська презентація пройшла у приємній атмосфері, за що передусім хочеться подякувати креативному закладу "Коммуна" та організаторам, серед яких був і мій друг. Поезія, жарти, дружні розмови... Загалом все прекрасно, тож якшо почуєте, що презентація збірки буде у вашому місті - йдіть не задумуючись. Як мінімум - не пошкодуєте.

 На подію другу я очікував не менше, аніж на презентацію #збіркиОллі. Адже це мегадрайвовий концерт мегадрайвового гурту "Фіолет"!!! Якщо ви не чули їхніх пісень, то певно не зрозумієте, чого я так з того тішусь. А якщо ви їх прихильник, та ще не були на жодному їх концерті - то раджу неодмінно побувати. То такий заряд енергії, шо просто словами не передати. Більше від того я певно "відривався" на концерті ще одного гурту родом з Луцька - "Тартак". До речі, їх концер відбудеться цієї п"ятниці, і я вже згораю від нетерплячки знов почути їх вживу.

 Але щодо "Фіолету". Концерт видався прекрасний. "Фіолет", а точніше його соліст Сергій "Колос" Мартинюк - то один з тих, хто знає, як "зарядити" натовп. Хлопчина реально сам відривається на сцені не згірше тих, для кого співає. Видно, шо він справді відчуває себе, свої пісні, і прагне ті всі свої відчуття передати слухачам. Але не драйвом єдиним, як то кажуть. Слова пісень (а майже всі з них він пише сам) і його чудовий голос змушують фанатів (чи точніше фанаток) скаженіти і водночас мало не плакати біля сцени. Час від часу навіть чулись крики "Колос няшка", що згодом Сергієві набридло і він попросив більше такого не кричати :)

 Якшо ви думаєте, шо у "Фіолета" пісні тільки про кохання, то помиляєтесь. Є у їхньому репертуарі кілька "серйозних" треків, серед яких сьогодні прозвучали "Мій вибір" і моя чи не найулюбленіша "Хлопці з Бандерштадту"(кавер на БГ). До речі, остання мені подобається навіть більше ніж оригінал від БГ.

 Коротше, неділя моя пройшла прекрасно. Дякую за це Оллі, Олькові, який мене підвіз на концерт, і Марічці, з якою я на тому концерті чудово відірвався. ну і "Фіолету", звісно, який радує такою якісною музикою.

P.S.: от пишу то, а мене у той же час страшенно болить шия, Але я з того не сумую, а чекаю вже з нетерпінням п"ятниці і виступу "Тартака", який теж знає ціну драйву.

Заасфальтована історія, або що приховують львівські дороги

Думаю що кожному мешканцеві Львова доводилось колись хоча б раз проїждати по вулиці Зеленій. Асфальтове покриття на ній, якщо чесно, так собі. Лише відтинок між ДБК і залізничною станцією "Сихів" нещодавно відновили цілком. Далі мало не на кожних 5 метрів - одна яма. І це не вражає, якщо подивитись на загальний стан українських доріг. Однак вражає дещо інше.

 Традиційно разом із снігами з проїжджих частин сходить і асфальт, залишаючи за собою ями, немов вирви після бомбардувань. Однак на всюди ці ями однакові. Сьогодні мені довелось їхати по вище згаданій вулиці Зеленій. Маршрутка була незаповнена, і мені знайшлось місце біля вікна. І от так проїжджаючи повз Львівський монтажно-заготівельний завод і Снопківський парк я помітив цікаву і водночас не вельми приємну картину. То тут, то там з-під обгризеного асфальтного покриття на світ Божий показувалась...бруківка. так. саме та відома старовинна львівська бруківка, чорного, як смола, кольору, виполірувана до блиску колесами авт і екіпажів. Коли я побачив її, мені стало водночас дивно і сумно. Адже це ж частина нашої історії, яка отак роками непомітно лежить під товстим шаром недовговічного асфальту. Реліквія, яка так брутально закатана у новітній бітум. І такої-от історичної занедбаної дороги доволі довгий відрізок - від підйому біля "Пікассо" і аж до повороту на вул. Джорджа Вашингтона. І то явно не може залишити байдужим жодного справжнього львів"янина.

 Адже львівська бруківка - то такий ж талісман міста, як і Площа Ринок, Ратуша, Домініканський Собор, Високий Замок, львівський шоколад чи львівська кава. Але чомусь, на відміну від цих символів, бруківка не виходить для нас на перший план. Ми про неї забуваємо, вона стала для нас звичною річчю. А коли і згадуємо, то часто із злістю, бо, бачте, авно на ній сильно трясе або ж півметрові каблуки у щілинах застрягають. І перестаємо бачити, що раритетний брук десь постійно зникає, а на його місці з"являється або асфальтобетон, або оті позірні шлакові камінці, які хоч і називають бруком, проте які не несуть жодного історичного і культурного сенсу. А в той час підприємливі бізнесмени, які, здавалося б, рахують кожну копійчину, одні поперед одного віддають немалі гроші, щоб придбати собі десяток-другий отих великих темних гранітових чи базальтових кількасотрічних каменів, щоб замостити ними під"їзд до своїх кількаповерхових "палаців". Невже вони, оці товстосуми, які не зупиняються ні перед чим задля досягнення якнайкращих результатів, мають кращі естетичні смаки, аніж ті з нас, хто так щодня розпинається про культурно- історичні цінності та необхідність їх збереження?!

 Заховану під асфальтом бруківку можна побачити не лише на вулиці Зеленій. такі явища спостерігаються і на інших менших львівських вуличках. А донедавна асфальтовано-брукованим була навіть одна з частин проспекту Свободи, центральної міської вулиці. Знаєте, ганебно.

Причина таких явищ криється не лише у тотальному ігнорі культури та історії за період "союзу". За часи незалежності подібні явища теж спостерігались. на бруківку або ж "накатували" товстий шар асфальту, або ж її просто викидали, замінюючи дешевшим бітумом. Він хоч і не такий надійний, проте економний. Адже ж навіть витрати на асфальтування вулиць за найновішими технологіями куди менші, аніж на укладання бруківки. І дарма, що через два-три роки той "надякісний" асфальт доведеться латати, у той ча, як бруківка після хорошої укладки може зберігати свою рівність два-три десятки років. Ми ж звикли жити сьогоднішнім днем, і нам начхати, що для наших онуків слово "бруківка" може асоціюватись лиш з кольоровими шлакованими камінцями.

 На щастя, зараз у Львові намітилась тенденція до відновлення культурної спадщини. Це стосується і бруківки. Наприклад, проспекту Свободи майже цілком повернуто його автентичне обличчя, яке довго було приховане під асфальтовою ширмою. Надіюсь, що незабаром черга дійде і до вулиці Зеленої. А поки що з-під відламків асфальту виглядають поодинокі камені, немов вкотре нагадуюючи львів"янам про необхідність пам"ятати свою історію.

За що я люблю зиму

За снігову ковдру, під якою м"яко і спокійно спить втомлена за 9 місяців земля

За сніжинки, які так приємно ловити ротом

За свіжість неймовірну ранкового морозяного повітря, яке приємно пощипує обличчя

За милозвучний хрускіт снігу під підошвами черевиків

За сонячні промені, які попри усе зуміли пробитись крізь сірий свинець неба...


А ще:


За тихий стукіт коліс електрички, яка наближається до станції

За незрівнянний хрускіт замерзлого свіжовипраного одягу

За сніжку, якою найкращий друг поліцив тобі прямісінько в голову

За сніговика, який втілює усю простоту і водночас креативність дитячої думки

За Різдво, яке є приводом відпочити з сім"єю (а не від сім"ї) 

За колядки, які хоч трішки розріджують постійний потік типової музики в треклисті плеєра

За Новий Рік, який так чудово св"яткується з друзями

За День Святого Миколая, від якого чекаєш хоч і мінімального, та все ж дарунка

За блаженне відчуття домашнього тепла і затишку після довгих прогулянок морозними сніжними вечорами

За чашку гарячого чаю, яка є просто блаженством у ці довгі засніжені вечори

За те, що після снігів і холодів так приємно зняти важкі пальта і черевики та в шортах і капцях вийти на вулицю, ніби й не відчуваючи що там лише +5 

За те, що відчуваєш по-справжньому тепло. І не тільки від батареї

І просто за те, що вона є, така чудова і неповторна, холодна, але водночас і ніжна та лагідна


А за що ви любите зиму?!

#про_своє. ч.2

Поні, коник і мандаринки


Сусід мій, маленький оранжевий поні,
ростив деревце на блакитнім балконі.
Щодня достигали на нім мандаринки –
оранжеві кулі в пахучих шкоринках.

І кожного ранку оранжевий поні
своє деревце поливав на балконі.
І кожного вечора їв мандаринки –
оранжеві кулі в пахучих шкоринках.

Та якось вночі під блакитним балконом
проходив із скрипкою крихітний коник.
Він грав серенаду про море і пальми,
про білі вітрила, про край чужодальний.

Пройшов. А за ним, одягнувши хустинку,
втекло деревце в золотих мандаринках.
Оранжевий поні пішов їх шукати
і вже не вернувся ніколи до хати.

Мені залишився оранжевий спомин
про ті мандаринки, про доброго поні.
Частенько стою під блакитним балконом.
Невже не вернуться ніколи-ніколи?!

                                                                  І. Жиленко




От не знаю чому, але той віршик уже декілька років є одним з моїх улюблених. ніби такий простий, дитячий, але водночас мені чомусь запав в душу. Хоч ніби й сумний, але з частинкою рожевої мрії. Чи то пак помаранчевої :)

Про довіру

Як можна мати справу з людиною, якій не можна довіряти?

Як можна їхати возом, у якого немає осі?

Конфуцій

 Як часто ви стикались із ситуацією, коли вам відмовлялись вірити, хоч як ви й запевняли у тому, що кажете правду? 

 Як часто ви відмовлялись вірити людині, яка з усіх сил намагалась продемонструвати вам чесність і відкритість своїх намірів?!

 Думаю, таке трапляється у житті кожного з нас мало не щодня. Недовіра проявляється щодня разом з брехнею, байдужістю, зрадою, ненавистю, злістю. Вона не лише негативно впливає на того, кому ви відмовляєтесь вірити, а й на вас, діючи на свідомість наче відро крижаної води в обличчя зимового морозного дня. Одразу робиться якось неприємно і сумно від того, що комусь зробили неприємне і боляче своєю недовірою, від усвідомлення того, що на світі стає все менше людей, яким ви можете повірити. Але нічого не можете із собою зробити, бо десь у вашій підсвідомості живе страх, що вас зрадять, обдурять, розтопчуть вашу гідність. Загалом зроблять з вами так, як інші уже робили до того неодноразово. А оскільки ви цілком логічно не бажаєте пережити таке ще раз, то й не довіряєте, закриваєтесь, ховаєте ваші думки/почуття/таємниці в собі, хоч і знаєте, що якщо не поділитесь ними, то вони розшматують вас зсередини. Знаєте, але продовжуєте приховувати. Бо не можете довіряти, не маєте кому.

 Прояви недовіри і страху бути обдуреними ми бачимо чи не щодня. Продавець у магазині невідступно слідкує за вами, остерігаючись, щоб ви чогось не поцупили. Водій маршрутки відмовляється відчинити задні двері, бо не впевнений, що ті, хто зайде через них, передасть за проїзд (за усіма ж не прослідкуєш). Тітонька на ринку відмовляється продати вам молоко, якщо у вас бракує грошей, бо не вірить, що ви через 15 хвилин принесете їй ту гривню. Прикладів можна наводити безліч, і спільне для них єдине - недовіра, недовіра, недовіра...

 Причину такої тотальної зневіри людей можна легко зрозуміти - брехня. "Всі брешуть" - одна з коронних фраз доктора Хуаса, героя однойменного серіалу, і Кела Лайтмена, головного персонажа іншого серіалу "Теорія Брехні". Так, всі брешуть, і причин цього багато. Іноді ми робимо це автоматично, навіть не задумуючись над цим, іноді цілеспрямовано обманюємо інших. Ми можемо нічого не відчувати, вливаючи комусь у вуха чергову порцію обману, однак самі гостро відчуваємо усю неприємність від того, що нам брешуть. І після чергового обману поступово втрачаємо здатність довіряти. Після кожного перенесеного інфаркту, навіть якщо він мінімальний за ушкодженнями, людське серце поступово втрачає здатність скорочуватись і однієї секунди зупиняється назавжди. Так і людська душа - після кожного обману, кожної зради вона втрачає здатність відкриватись для світу, зачиняє жалюзі своїх вікон і замикається у власному мікросвіті, де тихо, самотньо, неприємно, однак надійно.

 Чи задумувались ви над тим, скільком людям ви можете цілком довіряти?! Я от нещодавно намагався підрахувати, і у мене вийшло зовсім невелике число. Але і нехай так, я радий, що у мене є хоч стільки. Хай навіть була б лише одна людина, але така, якій я міг б довірити все, і я б був б щасливий з того. Бо не важлива кількість, головне те, що є на світі хоч хтось, розмовляючи з ким ви б могли бути цілком відверті, могли б відкритись йому цілком, і він б вас зрозумів і підтримав. А головне - ваша розмова залишилась б лише між вами. Якщо у вас немає такої людини, то бажаю вам, щоб вона у вас якнайскоріше з"явилась. Щоб було вам легше плисти у цьому неоднорідному і неспокійному морі, під назвою "життя"

Про втрату контролю

Якщо ти розгніваний, порахуй до десяти, перш ніж говорити;

якщо сильно розгніваний, порахуй до ста.

Томас Джефферсон

"Водій не впорався з керуванням, внаслідок чого автобус виїхав з траси і перекинувся. 2 людини загинули, ще 5 госпіталізовані з важкими травмами." "На трасі N водій легковика не впорався з керуванням, виїхав на зустрічну смугу і зіткнувся з вантажівкою. Водій і 3 пасажири легковика загинули на місці пригоди"

Мабуть вам не раз доводилось чути такі повідомлення по теле- та радіоновинах або читати про це в пресі. Сотні людей щороку гинуть на дорогах України через те, що хтось втратив керування над своїм автомобілем. не зміг контролювати цей шмат металу і пластмаси, що й призвело до фатальних наслідків. Про такі події пишуть в газетах, повідомляють у випусках новин. Однак ви ніколи не почуєте і не прочитаєте там про інші, менш трагічні, проте не менш значимі події. Події, які теж стаються тому, що хтось втратив контроль. Проте уже не над технічним засобом, а над своїми емоціями.

Розгніваний чоловік приходить додому, гаркає на дружину, лається. Мама приходить втомлена з роботи, кричить на свого 4-річного сина, бо той випадково розлив чай на нову скатертину. Двоє пасажирів маршрутки починають словесну перепалку через те, що один з них випадково наступив на ногу іншому; лунають крики, прокльони, добірна лайка.

Такі ситуації відбуваються чи не щоденно. Іноді ми стаємо їх випадковими свідками, але найчастіше усе це відбувається за закритими дверима квартир, подалі від чужих очей і вух. лише іноді сусіди можуть почути уривки криків, плачу чи дзвін розбитого посуду.
 такі явища стаються щоденно і не викликають ні у кого подиву. "А з ким не буває?!" Однак навіть не задумуємось, як отакі події можуть радикально змінити чиєсь життя.

Дружина, втомлена постійними сварками з чоловіком, одного дня йде в РАГС і подає заяву на розлучення. Розпадається сім"я, дитина приречена рости без постійної опіки з боку батька. Якщо це дівчинка, то ще півбіди. А от хлопчикові рости без татового нагляду і підтримки надто важко. Часто такі діти залишаються інфантильними та нездатними до самостійного життя, нездатними приймати рішення та відповідати за них, нездатними стати справжніми чоловіками.

Дитина, втомлена постійними зауваженнями і моральним тиском на неї з боку матері, росте замкнутою в собі, відвертається від світу. Такі особистості часто стають соціофобами, нездатними до налагодження стосунків. Вони бояться нових травм, бояться знову бути скривдженими і ображеними, вважають за доцільне жити у свому маленькому світі, де їм затишно і безпечно.

Сварка з незнайомою людиною, особливо зранку, не тільки псує настрій на увесь день. Образливе слово, випадково кинуте одним учасником сварки в обличчя опонентові, може кардинально позначитись на  самооцінці останнього. людина підсвідомо може задуматись: "А ну ж цей кретин має рацію, а раптом я настільки хрінова людина, що це вже видно одразу?!" звісно, так близько до серця критику невідомого сприймуть далеко не всі. Але з власного досвіду знаю, що є категорії людей, які отаке сприймають всерйоз і через те впадають в глибоку деперсію. А депресія ні до чого хорошого не приводить.

 Отак наші неконтрольовані вибухи емоцій можуть радикально зіпсувати комусь життя і переламати долю. Отож реально задумайтесь, перш ніж гримати кулаком по столу і обзивати дружину дурепою; перш ніж кричати на дитину за те, що вона нашкодила нехотячи цього; перш ніж лаяти на всі заставки незнайомця, який випадково штовхнув вас своїм важким рюкзаком. Можливо вам і легше стане, коли виплеснете свій негатив назовні, але від того аж ніяк не стане легше тому, на кого уся ця хвиля бруду виллється.

 Адже ж є значно простіші способи позбутися негативу та поганого настрою. Можете просто глибоко подихати, послухати музику, прогулятись по тихій парковій алеї, з"їсти шмат шоколаду, випити гарячої кави/чаю. Якщо вже емоції надто сильні і надто негативні, сходіть у найближчий спортзал, активне тренування чудово допомагає при таких станах. Але думаю, кожен сам знає, що йому допомагає найкраще розслабитись і заспокоїтись, то ж зробити це неважко. Головне захотіти себе контролювати. Так буде легше жити і вам, і вашим близьким.

P.S.: автор цих рядків сам частенько втрачає контроль над собою, однак щиро обіцяє активно виправляти ситуацію :)

Про байдужість

                                                 
                                                 

Не бійся ворогів - у гіршому випадку вони можуть тебе вбити.
Не бійся друзів - у гіршому випадку вони можуть тебе зрадити.
Бійся байдужих - вони не вбивають і не зраджують, але тільки з їхньої мовчазної згоди існують на землі зрада і вбивство.               Б. Ясенський



З нею ми стикаємось всюди: на вулиці, в транспорті, в магазинах, в кабінетах чиновників, на роботі, а іноді (і це, мабуть, найстрашніше) й вдома. Байдужість стала майже такою ж невід"ємною рисою нашого суспільства, як соціальна нерівність, бідність, корупція і куртки чорного кольору. Вона, немов густий удушливий смог, зависає в просторі вулиць і будинків, отруюючи наші душі. І під дією тої отрути ми повільно гаснемо, втрачаючи здатність довіряти людям і усміхатись.

Байдужість до людських проблем стала вже настільки звичною, що майже непомітна. Хіба не щодня ми бачимо, як старенька бабуся ледве тягне  важку сумку з магазину, але ніхто з перехожих навіть і не думає їй допомогти? Хіба нечасто спостерігаємо, як відверто хамить молодий недоросток втричі старшій за себе пані, а решту людей просто вдають що нічого не чують? А може доводилось спостерігати за картиною, як у когось з кишені вилетіло 10 грн., проте ніхто навіть і не подумав наздогнати цю людину і вернути йому гроші?!
 Або страшніші випадки: 3 амбали жорстоко б"ють беззахисного хлопця, а 10 людей поряд просто спостерігають за цим; біля стіни будинку лежить людина, але ніхто навіть не підійде і не погляне, чи вона ще дихає, чи не потрібно їй допомогти.
 І прикладів таких можна наводити багато. І всі вони є проявом загальної байдужості. Всім начхати на чуже горе, на чужі неприємності. Егоїзм і апатія. Всі просто проходять повз, дотримуючись правила "Моя хата скраю - я нічого не знаю". І навіть не задумуються, що колись на місці тієї людини, яку вони так брутально проігнорували, можуть опинитись вони.

 Але ж так просто допомогти тому, хто цього потребує. Це ж неважко - допомогти бабусі пронести сумки хоч 100 метрів (це для неї буде значна полегкість, повірте); попросити хамовитого молодика прикусити язика (варто лише почати, а інші уже допоможуть); наздогнати і повернути ту десятку (а раптом це останні гроші); підняти паніку (зазавичай це спиняє агресорів і вони відступають, залишивши жертву); підійти до людини, перевірити наявність дихання і пульсу (а раптом чоловік не п"яний, а у нього серцевий напад/ інсульт/ анафілаксія).

 Небайдужим бути просто, чи не так?! Просто варто трохи більше дивитись на світ, з широко відкритими очима і серцем. Добро не пропаде дарма, це вам обов"язково зарахується. І обов"язково колись ви за це отримаєте віддяку.

P.S.: На телеканалі 1+1 виходить програма під назвою "Моя хата скраю". Автори програми за допомогою акторів відтворюють ситуації з реального життя, спостерігаючи за реакцією людей на різні прояви несправедливості чи жорстокості. більшість людей просто байдуже спостерігають за усім, навіть не пробуючи цьому зарадити. Однак, на щастя, занходяться люди, які не бояться, які діють, і своїми діями допомагають постраждалим у цих ситуаціях. Такі люди вселяють надію, що не все так і погано, що цей світ ще не зовсям втрачений і що можна все-таки на когось надіятись.