Я досі добре пам"ятаю цей вечір. В соцмережах посипались матюки і "благословення" на голову одного
І вийшли. Попри холод і вечірній час. А я сидів, читав твіттер і пив теплий чай. Був холод і перша застуда. раптово в стрічці промайнув твіт однієї знайомої мені журналістки - студентки УКУ. То був заклик всім свідомим львів"янам, які то прочитають, взятись і вийти з ними, студентами, до пам"ятника Шевченка. Як акція солідарності з Києвом. Мені спочатку було зовсім неохота - ніч, холод, температура, та й не підтримам ніхто ідеї. Останній шанс - набрав номер Сергія. Переконувати навіть не довелось. Зустрілись біля оперного і пішли на наш "майдан". Людей вже набралось вдосталь. Принаймні як на таку пору і на таку ситуацію. Головним чином студенти з УКУ, але підтягувались й з інших вузів, і не тільки студенти. Завітала навіть проректор ЛНУ і принесла нам цукерків. Дійсно було дуже приємно. Постояли кілька годин, поки не перестав діяти мій парацетамол і не закінчився в термосі гарячий чай, та й пішли. Більшість залишались до ранку. Скільки ранків доведеться зустріти там і на майдані в столиці - нікому тоді не було відомо. таким було 21 листопада 2013 року. Чергова річниця Майдану помаранчевого і старт Майдану нового. Який в той вечір був всього лиш мирними студентськм протестом проти відвертого хамства і неповаги влади до своїх громадян.
Після того вечора відбулось багато. Нема сенсу розповідати про всі подальші перепетії - всі і без того все знають і пам"ятають. Так само, як знаю і пам"ятаю я. Студентські організовані походи від університету до Шевченка, дні і ночі, проведені там з друзями і просто щойно знайомими людьми; поїздки на майдан головний, київський (було їх насправді не так і багато - всього 4), незабутні ночі біля бочок з вогнем і в медпунктах Експоплази і Жовтневого, блокування міліцейських частин у Львові, а потім і посв"ячення їх вогнем; патрулювання в складі самооборони і постійні шуми переклички по Zello. Ну і звичайно цілодобові трансляції 5 каналу, Громадського ті ЕспрессоТВ, спалені від напруги тисячі нервових клітин і потоки злісних емоційних постів і твітів.
Це все було і все це перкрасно пам"ятається. І певно не забудеться ніколи. То була зима, яка насправді нас змінила. Виштовхнула з диванів на вулиці, вклала в руки прапор, а в горло - слова гімну, оголила душу і вказала на нашу сутність, розсварила з колись близькими людьми і подарувала нових. Змусила пожертвувати спокоєм теплих стін і м"яких диванчиків кав"ярень заради чогось більш вартісного і великого. І врешті вміло розставила кожного по їхню сторону барикад, давши кожному його зброю - комусь молитву і котель молотова, комусь матюк і снайперську гвинтівку.
Сьогодні про ці події згадують переважно із сумом. Згадують невинні жертви рук тодішньої злочинної влади і її вірних псів (чи точніше сказати - шакалів, що присвоїли собі назвисько гордого гірського птаха) і жертви у стократ більші, які довелось покласти на жертовник штучно розв"язаної "братським слов"янським" народом війни під кодовою фіктивною назвою "АТО". І невідомо, скільки ще доведеться принести в жертву, щоб нарешті досягти тої "української мрії" - життя у своїй, вільній, безпечній, справедливій і багатій державі. Так, сльози мимоволі накочуються на очі, коли згадуєш кров на плитах Інститутської, вогонь з вікон Будинку Профспілок, закривавлені щити та обпалені прапори. Проте...
В мене в цей день переважають інші почуття. Почуття дивного душевного піднесення, яке відчував тоді, рік тому ввечері біля пам"ятника Шевченка. Почуття гордості за людей, які не стояли осторонь, не змовчали, а взяли прапори і термоси з гарячим чаєм і вийшли зігріти теплом своїх душ холодні передзимові площі і вулиці. Почуття виконаного обов"язку за те, що й сам не залишився збоку і приєднався до цих подій всіма від себе можливими способами.
Знаєте, коли відтворюю в пам"яті всю цю атмосферу, яка панувала на київському Майдані, то чітко усвідомлюю - ті дні і ночі перебування там, в просторі Вільних Людей, були найкращими в моєму житті, чай з польового казанка був найсмачніший, а розмови біля палаючих бочок - найщирішими і найдобрішими. І я вдячний долі за те, що зміг і мав можливість це пережити зсередини і своїми кроками допоміг змінити країну, а, передусім, змінив себе.
так, 21 листопада тепер у нас новий день пам"яті. Але не лише за загиблими Небесної Сотні чи воїнами Небесного Легіону Української Армії. День пам"яті про те, що колись ми вийшли і змогли, попри холод, кийки і кулі. Змогли тоді - зможемо і зараз. Зможемо завжди.
