Безвихідь

 Ти маєш намір поїхати з цього міста кудись подалі. Тобі набридли ці сірі мури, переповнені ранкові маршрутки, відсутні погляди людей і смердючий туман з міської каналізації. Тебе дістав гнилий присмак води з крана і відсутність навіть тцієї води по кілька днів.
 Тебе дістав товстопузий мер, який дбає тільки про свій бізнес, а не про те, щоб у тебе в крані була нормальна вода, і щоб вона була цілодобово.
 Тебе дістали твої сусіди-зануди, кожен з яких міг б стати непоганим приватним детективом, настільки добре вони вміють шпигувати один за одним, але натомість кожен став звичайним лайном.
 Тебе дістало все, нічого вже тебе не тримає тут, у цьому бетонно-асфальтовому вольєрі - валізи спаковані, гроші зняті з картки, а сама картка викинута в смітнику біля банкомату. Ти береш свою спортивну сумку і йдеш на найближчу станцію.
 Але на станції виявляється, що сісти на потяг не так і просто. Перш за все, тому що каса не парцює. І ніхто не може сказати, коли вона запрацює, бо окрім тебе в залі очікування лише бомж, який спить на брудній лавці і якого зовсім не гребуть ні твої проблеми, ні взагалі твоя присутність. Як не гребе вона і чергового по станції, і касирку, які разом із двома залізничниками закрились в будці чергового і зайняті роздумами над суттю життя - тобто попросту бухають. Отже, в тебе залишається єдиний вихід - дочекатись останньої електрички. Так, це не те, на що ти розраховував, але все ж ти виїдеш з цього міста. Нехай поки що недалеко, нехай за якихось100 кілометрів, але щоб не тут. Може в тому містечку, куди завезе тебе та електричка, все не так погано? Можливо там можна нормально жити? Може там сусіди не спостерігають за кожним твоїм кроком? Може там немає переповнених маршруток (або й взагалі не має маршруток, так навіть краще)? Може люди там хоч іноді усміхаються? Може там з крану тече нормальна вода, чи принаймні вона там є щодня? Ну або, на крайній випадок, можливо там хоч працює квиткова каса?

 Ти виходиш на платформу. Прожектор електрички наближається до тебе, заливаючи тьм"яним світлом довколишній простір. Але тут ти помічаєш, що щось не так. Ти ще не можеш зрозуміти, що саме тебе насторожує, а потяг уже на повній швидкості проноситься повз тебе, обсипаючи тебе снігом і смородом туалету. Ти стоїш в розгубленості, а тим часом вагони зникають за поворотом колії і від них залишається тільки запах мазуту в повітрі і сніг на твому пальті. А ти продовжуєш стояти на платформі і до тебе врешті доходить, що сьогодні ти нікуди не виїдеш. І завтра мабуть теж, бо касирці з будуна скоріш за все буде влом заради тебе одного відкривати касу, бо ж ніхто давно нікуди не їздить з цієї станції і потреби в касі немає, як і взагалі у всій станції.

 Ти все це розумієш. Ти вже знаєш, що залишишся в цьому місті принаймні наступні 10 років. І думаєш, що то може й на краще. І кожен крок, який віддаляє тебе від станції, дає тобі якусь дивну віру. Ти починаєш вірити, що все не так і погано в твому місті. Ти починаєш думати, що твої сусіди не такі вже й погані люди, а твій мер - не така вже й зажерлива свиня, у маршрутках зранку ще можна знайти достатньо місця, а вода з крану цілком придатна для використання. І зовсім немає потреби отак поспішно звідси втікати. А потреби щось змінювати здається взагалі ніколи не було.

  Ти береш свою спортивну сумку і йдеш додому, надіючись що в сьогодні не вимикатимуть воду. Твоя подорож закінчилась, так і не розпочавшись. Добре що хоч не викинув ключі від квартири, як хотів спершу. А картку завтра можна буде відновити.