Годинник

And as we lie beneath the stars

We realize how small we are

If they could love like you and me

Imagine what the world could be 

                       (Nickelback - "If everyone cared")

 Ти ніколи не любив залишатись наодинці. Кожен свій день старався перетворити на маленьке свято. Вечірки і неформальні тусовки на даху багатоповерхівки. Фестивалі і "квартирні" концерти. Нові і давно знайомі обличчя. Друзі і випадкові кількагодинні знайомі.
Jack, Jim, Jonny, Jamesons. Дим сигарет і саморобних косяків. Нічні спринти на кільцевій і секс на задньому сидінні. Все круто. До певного моменту.

 І от якось усе руйнується. Ти розумієш, що насправді більшість тих, кого ти називав своїми друзями, насправді такими не є. Стосунки насправді є ілюзорними і тимчасовими, без жодних перспектив на майбутнє. Майже всі, хто був так довго поруч, раптово кудись зникли, а ті, хто залишились, лише дратують своїми розпитуваннями і порадами. Алкоголь більше не розслабляє, а трава не викликає жодного кайфу.

 Ти дивишся на свій годинник, і бачиш, як стрілки біжать по колу. Швидко, немов на потрійних батарейках. І з кожним колом забирають частку твого життя. Не зупиняючись ні на секунду, не даючи права на перепочинок. цок, цок, цок...

...

 4 стіни твоєї кімнати захищають тебе від зовнішнього світу, який в одну мить став жорстоким і непривітним. Тобі добре за ними. Вони холодні й тверді, однак надійні. Вони не зберігають тепла, однак чудово зберігають секрети. Вони не вміють любити та співчувати, однак ніколи не зрадять і не травмують твою й без того покалічену душу. Тобі добре за ними. Значно краще, ніж було там, назовні. Ти обмежив коло спілкування до мінімуму і стараєшся зайвий раз не виходити на вулицю. Дім - універ - вечірня зміна на роботі - дім. Улюблена музика і соцмережі, де ти вперто ігноруєш усякі натяки на розвіртуалення. Не варто, не зараз. Годинник уповільнився і часу тепер достатньо. Ти все встигнеш, тільки не варто поспішати. І залишатись з собою

 Але ось ці 4 стіни, обклеєні плакатами улюблених гуртів і пейзажами омріяних подорожей, починають тиснути на тебе. Простір різко зменшується, немов його спресовують в архів .rar. Атмосфера нагріваєтся з кожним твоїм видихом. І ось настає момент, коли вже бракує кисню. Ти задихаєшся в цьому обмеженому просторі, навіть відкривши навстіж вікна. Горло стискають невидимі лещата самотності і втоми. Втоми від самого себе. І від свого годинника, стрілки якого і далі повільно, але вперто рухаються вперед. цок, цок, цок...

...

 Вибігаєш надвір, сідаєш в свою машину, тиснеш на газ і вилітаєш на трасу. 40, 60, 100. Вечірнє повітря чудово охолоджує обличчя і думки. Врешті гальмуєш - далі пішки. По ледве помітній стежці, якою вдень ходять нечисленні селяни, а вночі - дикі звірі та янголи. Виходиш на галявину і падаєш горілиць на вологу від роси траву. В цю мить годинник раптово зупиняється. Нічого більше не турбує і на душі неймовірна полегкість.

Ти раптом розумієш, що не треба більше нічого - лише лежати отак на спині, бачити зорі, слухати звук київського вечірнього і дивитись, як над головою, майже торкаючись крилами верхівок дерев, пролітають літаки.