Завітав я в п"ятницю до обласної дитячої лікарні (ні, не хворий, просто навчання зобов"язує) і почув в приймальному відділенні розмову двох жіночок, які очікували, поки черговий лікар огляне їх дітей. Ніби й звична розмова, з розряду тих, які щодня провадять між собою кількахвилинно знайомі люди - про здоров"я, погоду і низькі зарплати. Але з тої розмови, яку мені випало слухати хвилин 5, особливо запам"ятався один момент. Старша з співрозмовниць авторитетно заявила, що медицини як такої в нашій країні нема. Немає ні нормальних лікарів, ні нормальних лікарень. І поскаржитись на то теж нема кому.
До того такі розмови я чув не раз, і чув їх не лише в лікарні. Але от чомусь саме цей момент наштовхнув мене на роздуми. А й справді, чому в нас все так погано з системою охорони здоров"я? Хто винен в тому, що лікарі неправильно лікують, а в лікарняних коридорах на голову сиплеться штукатурка і змагаються в спринтерських забігах таргани?
Якщо б винести це запитання на громадське обговорення, то певно більшість громадян України відповіла б однозначно - "Винна влада!" Так як і в тому. що в нас розбиті дороги і катастрофічне безробіття. Залізний аргумент на всі випадки життя, при будь-якій владі та погоді за вікном. Але знаєте, з медициною такий варіант особисто мені здається надто простим. Так, вина влади у проблемі охорони здоров"я, як і в будь-якій іншій проблемі, однозначно присутня. Проте вішати всіх псів на маріонеток у міністерских кабінетах не варто. Все-таки велика біда нашої медицини у тому, що вона безкоштовна. Принаймні формально.
Давно не секрет, що у більшості країн світу діє система страхової медицини. Тобто, якщо ви працюєте і здатні себе забезпечити матеріально, то й за стан вашого здоров"я теж повинні нести відповідальність. І робити ви це можете в простий спосіб - сплачуючи стархові внески, які згодом будуть використані для вашого лікування. І лікування те буде проводитись належно, на високому рівні, за усіма наявними стандартами і приписами. Якщо ж ви не можете забезпечити собі такого "задоволення". то вашим лікуванням, звісно, займатиметься держава. Безкоштовно, але не настільки якісно. І знаєте, така система себе виправдовує, хоч і має ряд недоліків і проблем. Люди платять із своєї кишені за те, щоб в разі необхідності про них належно подбали. Якщо так роблять у інших країнах, і роблять уже не перший рік, то чому так не може бути в нас?
Мабуть, одразу виникне питання: "А звідки взяти ці зайві гроші на страховку? Зарплати і без того низькі, а тут ще й додаткові витрати." Справді, більшість наших співвітчизників працюють за мізерну зарплату і додаткові витрати, навіть на власне здоров"я, стають важким ударом по кишені. Проте в той же час, як ви мерзнете на зупинці і чекаєте свою маршрутку, ваш шеф їде до свого фешенебельного кількаповерхового особняка на околиці міста на своїй власній люксовій "Тойоті Прадо", та ще й в супроводі охорони. То хто ж, за логікою речей має платити за ваше здоров"я - Ви, хто втрачає його по краплі кожного дня, чи той, хто з цього отримує надприбутки, переводячи їх в оффшори і відмиваючи кошти? Думаю, що питання риторичне.
Пенсіонери та безробітні повинні забезпечуватись за рахунок тих коштів, які вони (чи точніше їх
роботодавці) сплачували під час трудового стажу (тобто додатковий страховий внесок). Діти до 18, звісно, перебувають на забезпеченні батьків і ті повинні подбати про медичну страховку для свого чада. Ну а студенти, незалежно від форми навчання, мали б страхуватись своїми ВУЗами. Бо от мій медичний має чи не найвищу плату за навчання серед усіх львівських ВУЗів, але зовсім не видно, куди йдуть ті кошти.
Можливо моя ідея не цілком досконала або ж цілком недосконала. Але знаєте, іншого виходу я не бачу. Ми повинні поступово позбуватись "совкового" способу мислення, згідно з яким держава має за все подбати і за все заплатити. така програма не введеться за рік чи два, до неї варто адаптовуватись поступово. Але саме завдяки такому підходу в наших лікарнях нарешті з"являться чисті простирадла, а в лікарів - бажання гідно і в повному обсязі виконувати свою роботу.
Бо знаєте, мені, як майбутньому лікареві, вже остогидло чути "Ти як лікареві п"ятдесятку в кишеню не покладеш, то він тебе ніколи добре не полікує" та інші подібні фрази. Якшо хочемо достойного лікування, то давайте за нього і платити. Ринкова економіка, як-не-як.
2013/03/31
2013/03/26
4am forever
Андрій прокинувся від нав"язливого звуку мобілки. "Треба терміново змінити рінгтон," - подумав, шукаючи навпомацки на тумбочці джерело набридливого звуку. Нарешті намацавши вібруючо-дзвенячий предмет, натис на ньому підсвічену зелену клавішу і сонно промовив заповітне "Алло?". Спочатку на іншому кінці не чулось ні звуку. Але раптом, немов біля вуха, озвався чужий металевий голос промовив: "Спустись униз до поштового ящика. Візьми лист, уважно перечитай і чітко слідуй інструкціям. В тебе година."
Тиша і короткі гудки. Незнайомець на іншому кінці кинув трубку. Першою думкою Андрія було "Що це за хрінь і яка зараз година?" На друге питання відповідь не забарилась. Електронний годинник на тумбочці показував рівно 4:00. "Четверта ранку. Якого біса комусь треба від мене в четвертій ранку?" Хлопець бухнувся на подушку і спробував трохи розворушити мозок.
"Що вони хотіли? Ага, спуститись до поштового ящика. Так, гаразд. Але... Але якого дідька? Що може бути в ящику о 4 ранку? Я ж перевірив його увечері, коли приходив додому. Що за тупі жарти?"
Він уже намірився знову провалитись у кілька годин блаженного сну, але сон ніби кудись зник. Розуміючи, що лежати далі безглуздо, Андрій підвівся, увімкнув світло і поплівся на кухню випити склянку води. Повернувшись до кімнати, за звичкою увімкнув ноутбук і зайшов на свій е-мейл. "Пошта. Що можна прислати о такій годині поштою? А, чорт, вони говорили не про ту пошту. Про ящик внизу. Але ж туди нічого не кидають окрім непотрібної реклами віконних фірм і каталогів знижок з найближчого супермаркету". Однак усередині його все ще сплячого мозку заворушилась якась підозра. "Ні, все це не просто так. Це або чийсь дурний жарт, або щось серйозне. Все-таки треба перевірити."
Андрій узув капці, відчинив двері і спустився на нижній поверх, до стійки з поштовими ящиками. При тьм"яному світлі лампочки віднайшов свій, відімкнув і засунув руку у його розкриту пащеку. Спочатку відчув лише холодний метал, але за мить рука наштовхнулась на щось. Щось тонке і паперове. "Конверт," - майнуло в голові. І справді, це був конверт. Звичайний білий конверт, з тих що продаються в усіх газетних кіосках. Однак щось у ньому було не так. Якась незначна деталь... Так, на ньому не було НІЧОГО. Він був цілком порожній. Ні адреси відправника, ні адреси отримувача, ні поштової марки. "Тобто, його поклав хтось у пошту ососбисто. Хтось, кому я потрібен в 4:00 ранку. Хто ж це в біса такий?!" Однак роздумувати біля поштового ящика не було сенсу, тож Андрій замкнув його і піднявся у квартиру.
Уже в кімнаті сів на ліжко, витяг із шухляди ножиці і акуратно відрізав край конверта. Він завжди любив акуратність і ніколи не дозволяв собі шматувати завітну обгортку листа, навіть якщо той лист був таким довгожданним.
З білого конверта випав складений удвоє листок паперу. "А4, 35 гривень пачка," - подумав автоматично. Підняв листок, розгорнув і взявся читати. Спочатку слова були ніби розмиті, однак після того, як він добряче протер очі, знаки на папері набули правильних чітких форм.
Почерк видався акуратним і абсолютно читабельним, чорне чорнило ідеально контрастувало на білосніжному аркуші. У листі було всього кілька рядків "Бери свій ноутбук і йди до недобудованої багатоповерхівки на Дніпровському проспекті. Ми чекатимемо тебе на останньому поверсі. В тебе рівно година. І без вибриків - твоя сестра у нас. Якщо хочеш її знову побачити - дотримуйся вказівок. І пам"ятай - в тебе рівно година"
Андрій відклав лист. Його мозок все ще знаходився в сплячці, однак написане в листі стояло чорним шрифтом перед очима. "Сестра," - майнуло в голові. Хлопець кинувся до тумбочки і схопив мобілку. В списку контактів знайшов номер сестри і натиснув клавішу виклику. за мить почулись довгі гудки. Трубки ніхто не брав. Нарешті телефон втомився посилати запит без відповіді і перервав виклик. Андрій набрав ще раз. І ще. І ще. Не відповіли навіть на десятий раз. Якщо б дзвінок відбувався за інших обставин, то мабуть Андрій спихнув б усе на ранній час або що сестра забула телефон у чиїйсь кімнаті, де увечері святкувала якесь чергове гуртожитське свято. Але зараз ситуація складалась інакше. В листі чітко було написано, що сестра в небезпеці. І в нього є година, щоб її врятувати. І все це зовсім не схоже на чийсь недолугий жарт.
Андрій миттю натягнув джинси, футболку і "толстовку", взув кросівки, увіпхнув у рюкзак ноутбук і вибіг з квартири. Швидко повернув ключ у дверях і збіг сходими донизу. Штовхнув старі дерев"яні двері під"їзду і опинився в прохолодному літньому передсвітанку. Свіже повітря остаточно розбудило мозок і додало енергії. До Дніпровського проспекту було 15-20 хвилин ходу, тож сенсу брати таксі не було жодного. Він хотів забігти у нічний кіоск за цигарками, однак згадав, що вже не курить тиждень. Тихо вилаявся і пройшов повз. "Яка ж зараз година?" - раптово майнула думка. Глянув на свій наручний годинник невідомої марки і здивовано приглянувся. На цифреблаті висвітлювалось 4:00. "Що за херня?"- подумвав спершу, однак потів усвідомив, що годинник просто "завис". "Китайське лайно" - сплюнув спересердя. Пошарив руками по кишенях, однак мобілки не було. "Певно залишив вдома". У правій кишені намацав плеєр. Витягнув його, втикнув у вуха навушники і увімкнув. Прешою піснею в треклисті увімкнулась "Lostprophets - 4am forever". "Чорти б побрали цю четверту!". Вимкнув плеєр і продовжив йти в тиші.
"Хто ж це такі і що їм треба від мене?!" Відповіді на це питання знайти не вдавалось. А й справді, що можна хотіти від звичайного 29-річного хлопця, асистента кафедри фармакології медичного університету, людини без яскравого минулого і такого ж сірого майбутнього, "лабораторного щура", який цілоденно, під керівництвом Професора, змішує реактиви і вимальовує формули, надіючись випадково зробити якесь відкриття і вписати своє ім"я в один з розділів посібника для студентів.
Однак все-таки він був для чогось потрібен. Точніше його ноутбук. Точніше те, що зберігається на просторах жорсткого диску.
Думати було важко і не хотілось. Хто б вони не були і що б вони не хотіли, у них була його сестра і Андрій мав зробити усе, щоб її врятувати.
Непомітно для себе Андрій опинився біля паркану будмайданчика. Пройшов трохи уздовж нього і опинився перед воротами. Вони були розчинені. Хлопець увійшов і попростував щебенистою доріжкою до сірого каркасу висотки, що здіймася угору, мов примарний велетень з древніх оповідей. Постояв перед отвором входу і увійшов. Сходи. перший поверх, другий, третій... Втомився рахувати, та й це було без потреби. Будинок мав 23 поверхи, і чекали його на останньому.
Сходи раптово обірвались. "Прийшов"- майнула думка. Одночасно з нею повітря прорізало яскраве світло прожектора і металевий голос з телефонної трубки промови: "Ти пунктуальний. З точністю до хвилини."
- Хто ви? Що вам треба? Де моя сестра? - прокричав Андрій в яскраве світло прожектора.
- Спокійно, не все одразу, - відповів той самий голос, - Твоя сестра не тут. Вона в надійному місці. Після того, як ти віддаш ноутбук, ми її відпустимо, обіцяю. тепер залишилось розібратись з твоїм першим запитанням.
Світло прожектора згасло, замість нього увімкнулась звичайна кімнатна лампочка. На відстані 10 кроків від себе Андрій побачив незнайомого чоловіка років 50, інтелігентного вигляду, в модному костюмі і блискучих лакованих мештах. На його губах світилась посмішка, але в сірих очах темніла порожнеча.
- Мене звати Артур Борисович Казанський, я засновник фармацевтичної мережі "Фармакеар" і мені дуже потрібен Ваш ноутбук.
- Навіщо він Вам?
- На ньому дуже важлива для мене інформація. Інформація, яка змінить світ і виведе мій бізнес в лідери фармацевтичного ринку.
- Яка до дідька важлива інформація? На ноуті лише дані моїх досліджень і дослідницький щоденник!
- Саме це мені і потрібно, - незворушно відповів Артур Борисович, - Тому, молодий чоловіче, віддайте мені Ваш ноутбук і ми мирно розійдемось
- Я віддам Вам його, тільки якщо ви все поясните!
- Гаразд, хочеш знати - я розповім. Чи відома тобі мета вашого з Професором дослідження, яке ви проводили останні 3 роки?
- Ні, але Професор говорив, що це щось дуже важливе. Щось, що змінить світ і врятує життя мільйонам. Хоч я в це і мало вірив.
- А даремно. Твій Професор говорив правду. Ваші досліди дуже важливі. Точніше важливий їх результат, який вам вдалось отримати вчора.
- Той порошок, від якого підослідна миша не померла, як було в усі попередні рази?
- Так, хлопче, саме так. І це був не просто порошок. Учора ви з професором винайшли ліки від раку.
- Ви жартуєте?! Ліки від раку?!
- Я не жартую, це абсолютна правда. Учора ви здійснили відкриття, до якого йшли безліч вчених десятки років. Відкриття, яке допоможе врятувати мільйони життів по всій планеті. Принаймні теоретично.
- Чому теоретично?!
- Знаєш, хлопче, ти чудовий вчений, але ти нічорта не тямиш в бізнесі. Ти думаєш, що якась фармкомпанія викупить ваше відкриття, випустить чудові ліки і отак просто вирішить проблему раку у світі?! Це утопія, юначе. У-то-пі-я. Це ж нікому не вигідно. Ти знаєш, скільки ососбиято я заробляю на продажі протиракових ліків?! 500 мільйонів долларів щорічно! Мої ліки здатні допомогти лише одному з тисячі пацієнтів. І це лише у випадку, якщо рак у першій чи другій стадії. Для досягенння хоч якогось ефекту пацієнт має прийняти 3-4 курси терапії. Кожен курс - це 200-300 долларів. А уявімо, що я почну продавати оті чудо-ліки, які протидіють будь-якій онкопроблемі. Хворі вживають один-два курси цієї панацеї - і виліковуються. Рак отак просто відступає і вони живуть щасливо і безтурботно, час від часу купуючи мазь від артриту чи сироп від кашлю. Я втрачатиму десятки, сотні мільйонів. Інші компанії втратять ще більше і згодом почнуть робити все, щоб перешкодити продажу цього препарату. Мене тягатимуть по сфабрикованих судових процесах, я витрачатиму свій час і нерви на суди, дебати і суперечки. І одного чудового дня мені це все набридне і я продам компанію першому-ліпшому бізнесменові і доживатиму віку у своїй віллі, самотній і здепресований.
- Гаразд, але ж навіщо Вам тоді мої досліди, якщо ви не збираєтесь їх використовувати?!
- А хто тобі сказав, що не збираюсь?! - здивовано підняв брови Казанський, - Я просто використаю їх трохи по-інакшому. Мої вчені дещо змодифікують шлях синтезу твого препарату і зроблять його не повністю дієвим. Він буде мати значно кращий ефект, ніж той, який я продаю зараз. Але все одно не буде рятувати від неминучого. Просто дасть пацієнтам місяць-другий. А мені - декількасот мільйонів прибутку.
- Ви... Ви... , - слова застрягли Андрієві в горлі. А у той же час з-за тіні колон позаду Казанського вийшли двоє типів атлетичної зовнішності. Кожен з них тримав в руці пістолет і цілився просто в груди хлопцеві.
- З твоєю сестрою все буде гаразд, - почувся металевий голос Казанського, - ми її більше не чіпатимемо. Але тебе залишити ми не зможемо, вибач. Ну ти ж сам, мабуть, розумієш.
Андрій усе зрозумів. Ситуація справді склалась безвихідна. "Але треба спробувати, не стояти мені ж отак. поки ці горили розстрілюватимуть мене з своїх іграшок. Сходи. Я зможу втекти. Потрібно лише добігти до них, поки мене наздоженуть їхні кулі". Що-що, а бігати Андрій умів добре ще з школи. "Сходи, здається, зліва. Чи може справа? Ні, все-таки ліворуч"
Артур Борисович повернувся до своїх охоронців і щось їм прошепотів. У той же момент Андрій ступив крок назад, різко розвернувся і кинувся бігти. Гримнуло кілька пострілів, але кулі просвистіли повз. Андрій оминув одну колону, перестрибнув через купу цегли. промчав ще 2 метри і... Занадто пізно усвідомив, що біг не в ту сторону. Перед очима зблиснули нічні вогні міста. Спробував зупинитись, але перечепився за недбало залишений котримсь з будівельників мішок цементу, втратив рівновагу і вилетів просто у нічне повітря мегаполіса. Час раптово ніби уповільнився. Думки пролітали в голові з шаленою швидкістю. "23 поверх. 60 метрів вільного падіння". Він завжди мріяв стрибнути з парашутом, але завжди бракувало часу. "Надіюсь, що ноут після падіння не вціліє. Хоча це китайське лайно таке непередбачуване". 10 поверх. До землі залишилось якихось 25 метрів. "І чого у цих нових квартирах такі низькі стелі?" 15 метрів. 10. "Хоч б вони нічого не заподіяли сестрі". 5 метрів. Рука інстинктивно випросталась і у світлі місяця зблиснув цифреблат годинника. Цифри усе ще висвічували 4:00. До землі залишилось 2 метри. Метр. І...
Андрій прокинувся у своїй кімнаті. Важко дихав, очі були широко розплющені, футболка уся мокра від поту. "Ідіотський сон. Слава Богу, що всього лиш сон". Усе тіло боліло, голова просто розколювалась на частини. Повернувся до тумбочки і глянув на годинник. зелені цифри висвічували 3:59. "Треба буде подзвонити до лікаря і попросити інші таблетки від безсоння". Втомлено прикрив очі долонями і відкинувся на спинку ліжка. На годиннику цифри перемкнулись і висвітлили 4:00. Раптом нічну тишу кімнати прорізав звук мобільного...
Тиша і короткі гудки. Незнайомець на іншому кінці кинув трубку. Першою думкою Андрія було "Що це за хрінь і яка зараз година?" На друге питання відповідь не забарилась. Електронний годинник на тумбочці показував рівно 4:00. "Четверта ранку. Якого біса комусь треба від мене в четвертій ранку?" Хлопець бухнувся на подушку і спробував трохи розворушити мозок.
"Що вони хотіли? Ага, спуститись до поштового ящика. Так, гаразд. Але... Але якого дідька? Що може бути в ящику о 4 ранку? Я ж перевірив його увечері, коли приходив додому. Що за тупі жарти?"
Він уже намірився знову провалитись у кілька годин блаженного сну, але сон ніби кудись зник. Розуміючи, що лежати далі безглуздо, Андрій підвівся, увімкнув світло і поплівся на кухню випити склянку води. Повернувшись до кімнати, за звичкою увімкнув ноутбук і зайшов на свій е-мейл. "Пошта. Що можна прислати о такій годині поштою? А, чорт, вони говорили не про ту пошту. Про ящик внизу. Але ж туди нічого не кидають окрім непотрібної реклами віконних фірм і каталогів знижок з найближчого супермаркету". Однак усередині його все ще сплячого мозку заворушилась якась підозра. "Ні, все це не просто так. Це або чийсь дурний жарт, або щось серйозне. Все-таки треба перевірити."
Андрій узув капці, відчинив двері і спустився на нижній поверх, до стійки з поштовими ящиками. При тьм"яному світлі лампочки віднайшов свій, відімкнув і засунув руку у його розкриту пащеку. Спочатку відчув лише холодний метал, але за мить рука наштовхнулась на щось. Щось тонке і паперове. "Конверт," - майнуло в голові. І справді, це був конверт. Звичайний білий конверт, з тих що продаються в усіх газетних кіосках. Однак щось у ньому було не так. Якась незначна деталь... Так, на ньому не було НІЧОГО. Він був цілком порожній. Ні адреси відправника, ні адреси отримувача, ні поштової марки. "Тобто, його поклав хтось у пошту ососбисто. Хтось, кому я потрібен в 4:00 ранку. Хто ж це в біса такий?!" Однак роздумувати біля поштового ящика не було сенсу, тож Андрій замкнув його і піднявся у квартиру.
Уже в кімнаті сів на ліжко, витяг із шухляди ножиці і акуратно відрізав край конверта. Він завжди любив акуратність і ніколи не дозволяв собі шматувати завітну обгортку листа, навіть якщо той лист був таким довгожданним.
З білого конверта випав складений удвоє листок паперу. "А4, 35 гривень пачка," - подумав автоматично. Підняв листок, розгорнув і взявся читати. Спочатку слова були ніби розмиті, однак після того, як він добряче протер очі, знаки на папері набули правильних чітких форм.
Почерк видався акуратним і абсолютно читабельним, чорне чорнило ідеально контрастувало на білосніжному аркуші. У листі було всього кілька рядків "Бери свій ноутбук і йди до недобудованої багатоповерхівки на Дніпровському проспекті. Ми чекатимемо тебе на останньому поверсі. В тебе рівно година. І без вибриків - твоя сестра у нас. Якщо хочеш її знову побачити - дотримуйся вказівок. І пам"ятай - в тебе рівно година"
Андрій відклав лист. Його мозок все ще знаходився в сплячці, однак написане в листі стояло чорним шрифтом перед очима. "Сестра," - майнуло в голові. Хлопець кинувся до тумбочки і схопив мобілку. В списку контактів знайшов номер сестри і натиснув клавішу виклику. за мить почулись довгі гудки. Трубки ніхто не брав. Нарешті телефон втомився посилати запит без відповіді і перервав виклик. Андрій набрав ще раз. І ще. І ще. Не відповіли навіть на десятий раз. Якщо б дзвінок відбувався за інших обставин, то мабуть Андрій спихнув б усе на ранній час або що сестра забула телефон у чиїйсь кімнаті, де увечері святкувала якесь чергове гуртожитське свято. Але зараз ситуація складалась інакше. В листі чітко було написано, що сестра в небезпеці. І в нього є година, щоб її врятувати. І все це зовсім не схоже на чийсь недолугий жарт.
Андрій миттю натягнув джинси, футболку і "толстовку", взув кросівки, увіпхнув у рюкзак ноутбук і вибіг з квартири. Швидко повернув ключ у дверях і збіг сходими донизу. Штовхнув старі дерев"яні двері під"їзду і опинився в прохолодному літньому передсвітанку. Свіже повітря остаточно розбудило мозок і додало енергії. До Дніпровського проспекту було 15-20 хвилин ходу, тож сенсу брати таксі не було жодного. Він хотів забігти у нічний кіоск за цигарками, однак згадав, що вже не курить тиждень. Тихо вилаявся і пройшов повз. "Яка ж зараз година?" - раптово майнула думка. Глянув на свій наручний годинник невідомої марки і здивовано приглянувся. На цифреблаті висвітлювалось 4:00. "Що за херня?"- подумвав спершу, однак потів усвідомив, що годинник просто "завис". "Китайське лайно" - сплюнув спересердя. Пошарив руками по кишенях, однак мобілки не було. "Певно залишив вдома". У правій кишені намацав плеєр. Витягнув його, втикнув у вуха навушники і увімкнув. Прешою піснею в треклисті увімкнулась "Lostprophets - 4am forever". "Чорти б побрали цю четверту!". Вимкнув плеєр і продовжив йти в тиші.
"Хто ж це такі і що їм треба від мене?!" Відповіді на це питання знайти не вдавалось. А й справді, що можна хотіти від звичайного 29-річного хлопця, асистента кафедри фармакології медичного університету, людини без яскравого минулого і такого ж сірого майбутнього, "лабораторного щура", який цілоденно, під керівництвом Професора, змішує реактиви і вимальовує формули, надіючись випадково зробити якесь відкриття і вписати своє ім"я в один з розділів посібника для студентів.
Однак все-таки він був для чогось потрібен. Точніше його ноутбук. Точніше те, що зберігається на просторах жорсткого диску.
Думати було важко і не хотілось. Хто б вони не були і що б вони не хотіли, у них була його сестра і Андрій мав зробити усе, щоб її врятувати.
Непомітно для себе Андрій опинився біля паркану будмайданчика. Пройшов трохи уздовж нього і опинився перед воротами. Вони були розчинені. Хлопець увійшов і попростував щебенистою доріжкою до сірого каркасу висотки, що здіймася угору, мов примарний велетень з древніх оповідей. Постояв перед отвором входу і увійшов. Сходи. перший поверх, другий, третій... Втомився рахувати, та й це було без потреби. Будинок мав 23 поверхи, і чекали його на останньому.
Сходи раптово обірвались. "Прийшов"- майнула думка. Одночасно з нею повітря прорізало яскраве світло прожектора і металевий голос з телефонної трубки промови: "Ти пунктуальний. З точністю до хвилини."
- Хто ви? Що вам треба? Де моя сестра? - прокричав Андрій в яскраве світло прожектора.
- Спокійно, не все одразу, - відповів той самий голос, - Твоя сестра не тут. Вона в надійному місці. Після того, як ти віддаш ноутбук, ми її відпустимо, обіцяю. тепер залишилось розібратись з твоїм першим запитанням.
Світло прожектора згасло, замість нього увімкнулась звичайна кімнатна лампочка. На відстані 10 кроків від себе Андрій побачив незнайомого чоловіка років 50, інтелігентного вигляду, в модному костюмі і блискучих лакованих мештах. На його губах світилась посмішка, але в сірих очах темніла порожнеча.
- Мене звати Артур Борисович Казанський, я засновник фармацевтичної мережі "Фармакеар" і мені дуже потрібен Ваш ноутбук.
- Навіщо він Вам?
- На ньому дуже важлива для мене інформація. Інформація, яка змінить світ і виведе мій бізнес в лідери фармацевтичного ринку.
- Яка до дідька важлива інформація? На ноуті лише дані моїх досліджень і дослідницький щоденник!
- Саме це мені і потрібно, - незворушно відповів Артур Борисович, - Тому, молодий чоловіче, віддайте мені Ваш ноутбук і ми мирно розійдемось
- Я віддам Вам його, тільки якщо ви все поясните!
- Гаразд, хочеш знати - я розповім. Чи відома тобі мета вашого з Професором дослідження, яке ви проводили останні 3 роки?
- Ні, але Професор говорив, що це щось дуже важливе. Щось, що змінить світ і врятує життя мільйонам. Хоч я в це і мало вірив.
- А даремно. Твій Професор говорив правду. Ваші досліди дуже важливі. Точніше важливий їх результат, який вам вдалось отримати вчора.
- Той порошок, від якого підослідна миша не померла, як було в усі попередні рази?
- Так, хлопче, саме так. І це був не просто порошок. Учора ви з професором винайшли ліки від раку.
- Ви жартуєте?! Ліки від раку?!
- Я не жартую, це абсолютна правда. Учора ви здійснили відкриття, до якого йшли безліч вчених десятки років. Відкриття, яке допоможе врятувати мільйони життів по всій планеті. Принаймні теоретично.
- Чому теоретично?!
- Знаєш, хлопче, ти чудовий вчений, але ти нічорта не тямиш в бізнесі. Ти думаєш, що якась фармкомпанія викупить ваше відкриття, випустить чудові ліки і отак просто вирішить проблему раку у світі?! Це утопія, юначе. У-то-пі-я. Це ж нікому не вигідно. Ти знаєш, скільки ососбиято я заробляю на продажі протиракових ліків?! 500 мільйонів долларів щорічно! Мої ліки здатні допомогти лише одному з тисячі пацієнтів. І це лише у випадку, якщо рак у першій чи другій стадії. Для досягенння хоч якогось ефекту пацієнт має прийняти 3-4 курси терапії. Кожен курс - це 200-300 долларів. А уявімо, що я почну продавати оті чудо-ліки, які протидіють будь-якій онкопроблемі. Хворі вживають один-два курси цієї панацеї - і виліковуються. Рак отак просто відступає і вони живуть щасливо і безтурботно, час від часу купуючи мазь від артриту чи сироп від кашлю. Я втрачатиму десятки, сотні мільйонів. Інші компанії втратять ще більше і згодом почнуть робити все, щоб перешкодити продажу цього препарату. Мене тягатимуть по сфабрикованих судових процесах, я витрачатиму свій час і нерви на суди, дебати і суперечки. І одного чудового дня мені це все набридне і я продам компанію першому-ліпшому бізнесменові і доживатиму віку у своїй віллі, самотній і здепресований.
- Гаразд, але ж навіщо Вам тоді мої досліди, якщо ви не збираєтесь їх використовувати?!
- А хто тобі сказав, що не збираюсь?! - здивовано підняв брови Казанський, - Я просто використаю їх трохи по-інакшому. Мої вчені дещо змодифікують шлях синтезу твого препарату і зроблять його не повністю дієвим. Він буде мати значно кращий ефект, ніж той, який я продаю зараз. Але все одно не буде рятувати від неминучого. Просто дасть пацієнтам місяць-другий. А мені - декількасот мільйонів прибутку.
- Ви... Ви... , - слова застрягли Андрієві в горлі. А у той же час з-за тіні колон позаду Казанського вийшли двоє типів атлетичної зовнішності. Кожен з них тримав в руці пістолет і цілився просто в груди хлопцеві.
- З твоєю сестрою все буде гаразд, - почувся металевий голос Казанського, - ми її більше не чіпатимемо. Але тебе залишити ми не зможемо, вибач. Ну ти ж сам, мабуть, розумієш.
Андрій усе зрозумів. Ситуація справді склалась безвихідна. "Але треба спробувати, не стояти мені ж отак. поки ці горили розстрілюватимуть мене з своїх іграшок. Сходи. Я зможу втекти. Потрібно лише добігти до них, поки мене наздоженуть їхні кулі". Що-що, а бігати Андрій умів добре ще з школи. "Сходи, здається, зліва. Чи може справа? Ні, все-таки ліворуч"
Артур Борисович повернувся до своїх охоронців і щось їм прошепотів. У той же момент Андрій ступив крок назад, різко розвернувся і кинувся бігти. Гримнуло кілька пострілів, але кулі просвистіли повз. Андрій оминув одну колону, перестрибнув через купу цегли. промчав ще 2 метри і... Занадто пізно усвідомив, що біг не в ту сторону. Перед очима зблиснули нічні вогні міста. Спробував зупинитись, але перечепився за недбало залишений котримсь з будівельників мішок цементу, втратив рівновагу і вилетів просто у нічне повітря мегаполіса. Час раптово ніби уповільнився. Думки пролітали в голові з шаленою швидкістю. "23 поверх. 60 метрів вільного падіння". Він завжди мріяв стрибнути з парашутом, але завжди бракувало часу. "Надіюсь, що ноут після падіння не вціліє. Хоча це китайське лайно таке непередбачуване". 10 поверх. До землі залишилось якихось 25 метрів. "І чого у цих нових квартирах такі низькі стелі?" 15 метрів. 10. "Хоч б вони нічого не заподіяли сестрі". 5 метрів. Рука інстинктивно випросталась і у світлі місяця зблиснув цифреблат годинника. Цифри усе ще висвічували 4:00. До землі залишилось 2 метри. Метр. І...
Андрій прокинувся у своїй кімнаті. Важко дихав, очі були широко розплющені, футболка уся мокра від поту. "Ідіотський сон. Слава Богу, що всього лиш сон". Усе тіло боліло, голова просто розколювалась на частини. Повернувся до тумбочки і глянув на годинник. зелені цифри висвічували 3:59. "Треба буде подзвонити до лікаря і попросити інші таблетки від безсоння". Втомлено прикрив очі долонями і відкинувся на спинку ліжка. На годиннику цифри перемкнулись і висвітлили 4:00. Раптом нічну тишу кімнати прорізав звук мобільного...
2013/03/20
#про_своє. 4 слова
Переглядав сьогодні свій старий хіпарський зошит з усякими малюнками, цитатами і навіть конспектами деяких лекцій. І от на третій сторінці знайшов таку цікаву річ:
І справді, не хотілось б цього чути... Ніколи... Нізащо...
" 4 words I never want to hear:
- I don't love you
- You're diagnosed with cancer
- I found someone else
- It was never real
- We need to talk
- You're going to die
- Your ___ is dead
- You cn't have kids
- I don't remember you
- Let's just be friends
- We cant be together
- I never loved you "
І справді, не хотілось б цього чути... Ніколи... Нізащо...
#про_своє ч.3. Консерватизм
Сьогодні не зміг нормально доїхати маршруткою додому через страшенні корки на Городоцькій. Довелось вийти і пройти решту дороги пішки (всього 30 хв, такшо то ше дурниці). І отак проходячи по давно знайомих вуличках я раптом натрапив на одне цікаве місце, яке встиг уже й забути. Нічого ніби й особливого - звичайний продуктовий магазин. Однак для мене він все- таки трохи й особливий.
Вперше я до нього потрапив коли мені було 7. Зайшов туди з мамою, по дорозі від школи додому. Пам"ятаю, що мене навіть вразила одна його деталь - разом із звичними вітринами уздовж однієї стіни стояли шафи із скляними дверцятами. У цих шафак акуратно були розташовані деякі експонати магазинної продукції. Усі вони були там у одному екземплярі і розташовувались досить акуратно, хоч ібез всякої логіки (наприклад, поруч з пакетом борошна стояла банка консерв. а біля неї - баночка із згущеним молоком). То було досить зручно, бо не треба було перехилятись через прилавок, щоб розгледіти ціну чи просто вигляд упаковки кожного товару. Шафами була заставлена стіна, вздовж якої клієнти проходили від входу до прилавку. Тобто поки підійшов до продавця. вже можна було сказати, що саме ти бажаєш купити. І ще там були гуртові (тобто низькі) ціни, тому деякі кмітливі жіночки закуплялись там цілими господарськими сумками продуктів, а потім перепродували на ринку за вищу ціну, щоб заробити зайву копійчину до мізерної пенсії.
І от сьогодні я вперше за мабуть 10 років знову зайшов у той магазин. там нічого не змінилось. Вивіска на вході була та ж - радянського типу. двері пофарбовані у то й ж блакитний колір. А всередині біля стін стояли ті ж шафи-вітрини з тим ж рівномірним і водночас хаотичним порядком розміщення речей. Я з тої радості вирішив не купувати сьогодні їжу в супермаркеті, а закупився прямо там, напхавши свій і без того повний рюкзак спагетті, томатами, м"ясом і згущеним молоком.
Суть уся в тому, що я консерватор по відношенню до деяких речей. Тобто я не люблю, щоб дещо змінювалось. Особливо, якщо воно стосується приємних спогадів з дитинства. Не повірите, але я ще досі страшно тішусь, що мій майданчики у мому дитсадку такі ж, як і були за мого часу, на шкільному стадіоні біля мене так само періодично прориває труба, а пустир за сусіднім будинком ніхто не забудовує. І мене страшенно бісило, як на місці старого пересохлого болота, до якого я звик з дитинства, почали будувати будинок, на місці старого примітивного дитячого майданчика в мому дворі спорудили новий (бо хоч він і кращий, але із старим такі неймовірні спогади!), а замість старих баскетбольних щитів на майданчику моєї школи після мого випуску поставили нові.
От така в мене дурість - хочу я, щоб деякі речі завжди були незмінними. Як отой магазин по дорозі із школи додому. Надіюсь, що ремонтувати і обновляти вони його не планують, бо для мене то буде важке потрясіння. Чесно.
Вперше я до нього потрапив коли мені було 7. Зайшов туди з мамою, по дорозі від школи додому. Пам"ятаю, що мене навіть вразила одна його деталь - разом із звичними вітринами уздовж однієї стіни стояли шафи із скляними дверцятами. У цих шафак акуратно були розташовані деякі експонати магазинної продукції. Усі вони були там у одному екземплярі і розташовувались досить акуратно, хоч ібез всякої логіки (наприклад, поруч з пакетом борошна стояла банка консерв. а біля неї - баночка із згущеним молоком). То було досить зручно, бо не треба було перехилятись через прилавок, щоб розгледіти ціну чи просто вигляд упаковки кожного товару. Шафами була заставлена стіна, вздовж якої клієнти проходили від входу до прилавку. Тобто поки підійшов до продавця. вже можна було сказати, що саме ти бажаєш купити. І ще там були гуртові (тобто низькі) ціни, тому деякі кмітливі жіночки закуплялись там цілими господарськими сумками продуктів, а потім перепродували на ринку за вищу ціну, щоб заробити зайву копійчину до мізерної пенсії.
І от сьогодні я вперше за мабуть 10 років знову зайшов у той магазин. там нічого не змінилось. Вивіска на вході була та ж - радянського типу. двері пофарбовані у то й ж блакитний колір. А всередині біля стін стояли ті ж шафи-вітрини з тим ж рівномірним і водночас хаотичним порядком розміщення речей. Я з тої радості вирішив не купувати сьогодні їжу в супермаркеті, а закупився прямо там, напхавши свій і без того повний рюкзак спагетті, томатами, м"ясом і згущеним молоком.
Суть уся в тому, що я консерватор по відношенню до деяких речей. Тобто я не люблю, щоб дещо змінювалось. Особливо, якщо воно стосується приємних спогадів з дитинства. Не повірите, але я ще досі страшно тішусь, що мій майданчики у мому дитсадку такі ж, як і були за мого часу, на шкільному стадіоні біля мене так само періодично прориває труба, а пустир за сусіднім будинком ніхто не забудовує. І мене страшенно бісило, як на місці старого пересохлого болота, до якого я звик з дитинства, почали будувати будинок, на місці старого примітивного дитячого майданчика в мому дворі спорудили новий (бо хоч він і кращий, але із старим такі неймовірні спогади!), а замість старих баскетбольних щитів на майданчику моєї школи після мого випуску поставили нові.
От така в мене дурість - хочу я, щоб деякі речі завжди були незмінними. Як отой магазин по дорозі із школи додому. Надіюсь, що ремонтувати і обновляти вони його не планують, бо для мене то буде важке потрясіння. Чесно.
Підписатися на:
Дописи (Atom)