Стадіон

Знаєш, мені сьогодні снився стадіон. Той старий, на який ми колись постійно ходили на матчі нашої місцевої команди. Той, з поламаними кріслами, відкритими трибунами і брудними туалетами. Той. на який можна було потрапити навіть без квитків, хоч ми й купували їх на кожен матч. Той стадіон, зі старим громіздким таблом, яке постійно обіцяли замінити, і яке так часто показувало рахунок не на нашу користь. Хоча справді, до чого тут табло?

Не знаю, чого раптом він наснився мені тієї ночі. Може це був підсвідомий натяк, що пора було б вже явитись на матч, а то вже давно не було нас на його трибунах.
Але мабуть ні. Бо команда зараз грає зовсім на іншому полі, новому і охайному. З рівнесеньким газоном і цілими кріслами. Хоч нове табло і далі неохоче показує рахунок на нашу користь. Але знову ж таки, справа не в ньому.

Я проходив там недавно, біля старого забутого стадіону. Через паркан бачив порожні трибуни. Крісла там і далі поламані. Та й кому тепер до діла ці крісла. Як і нікому діла до старого стадіону. Можливо, колись за нього згадають. Колись, коли більше не знайдуть жодних адекватних причин, чому ми знову програємо. І подумають, що мабуть пора вертатись, хоча б на кінець сезону, в рідні стіни (звісно, це слабо допоможе, але ж варто спробувати).

Але це буде колись. А зараз він стоїть самотній, порожній і всіма покинутий. Іноді сюди на тренування заїжджає "молодняк". Але, звісно ж, без глядачів. Іноді приходять на фізкультуру студенти з сусідніх коледжів. Та, звісно ж, це не те. Немає диму від файєрів з фан-сектору, немає криків підтримки, немає традиційного хрускоту лушпайок з соняшникового насіння під ногами. Хтось і далі підстригає газони і згрібає опале листя. Але прожектори давно згасли, а старе громіздке табло повільно скидає з себе халтурно наліплену шпаклівку. І тиша.

Подумалось, що ми чимсь сході з цим старим забутим стадіоном. Звісно, ми не покинуті всіма і забуті. Надто ще молоді для цього. Звісно, ми не припадаєм пилом, адже ніколи в часи робочих буднів. Але все ж здається (хоч може я й помиляюсь), ми вже втратили частинку себе. Звісно, це було невідворотно, як і перехід команди на новий і красивий стадіон замість того старого,побитого дощами і часом. Але сумно, що щось таки у нас зникло. Що згасла ця іскра. І згасла, можливо, ще раніше, аніж останній файєр останнього домашнього матчу там, на поламаних трибунах старого стадіону.

Post-Graduation

                 
 Ну от, звершилось. Кілька днів тому я отримав диплом і нарешті мої знайомі перестануть домахувати мене із запитаннями "Ти ше досі з універу не випустився? Скільки ж ти там вже можеш вчитись?" (хоча насправді я не сильно довше там затримався ніж ті, хто на магістратурі вчиться, але то вже таке). Так от, тепер я Doctor of Medicine. Наразі без ліцензії (бо її я отримаю після 1,5 років інтернатури), але це вже вагомий статус, погодьтесь. Тільки от написати я хочу не про те.


 А про те, як я проходив той довгий шлях до диплому тривалістю в 6 років. І про те, як я вже сумую і ше буду сумувати за цими, без сумніву, ахуєнними роками.

 Стоячи на урочистостому врученні дипломів, мені не вірилось. Не вірилось, бо ніби не так давно в цьому ж залі ми, тоді ще студенти-першачки, зачитували клятву студента-медика (та, є в нас і такий двіж :)) Не вірилось, шо лише якихось там 6 років тому я отримав свій такий омріяний студентський квиток, а зараз на його місці в гаманці лише порожня кишенька. Не вірилось, шо я вже не зайду зранку в лекційну аудиторію і не досплю свою законну годину на задньому ряді під монотонний акомпонемент десь від кафедри. Та найбільше не вірилось, що не бачитиму зодня більше цих людей, з якими я провів стільки чудових років.

 Пам"ятаю той перший день, як ми познайомились всі між собою. Тоді на першій лекції, я підсів на вільне місце до одного приємного молодика, який представився Петром і, як виявилось, був саме з моєї групи. Вже в перерві нас скликав до себе наш староста і ми намагались хоча б приблизно запам"ятати обличчя та імена одне одного. Якщо чесно, то всіх я вивчив хіба за тиждень, але й тоді плутав.

Знаєте, я реально радий, що вчився в одній групі з такими людьми. Нехай між нами періодично виникали конфлікти і суперечності, але крутих і позитивних моментів було ще більше. Наші спільні святкування нехай і не супроводжувались літрами алкоголю, але мали свою атмосферу. Атмосферу якогось затишку. Бо вино слугувало просто для розігріву і підтримання розмови. А посиденьки за спільним столом зближували і робили нас таким колективом, яким ми стали дотепер. Я тішусь, шо ми не розсварились і шо майже всією групою відгуляли випускний. Я тішусь за тих дівок, шо вже встигли вженитись і навіть народити дітей (я б особисто не зміг в універі завестись сім"єю, то ж ше такий додатковий клопіт шо ну його). Я тішусь, шо ніхто з нас не вийшов заміж по зальоту, а тілько по великому коханню. Значить все в нас добре буде.


Шодо себе особисто, то я не скаржусь, шо мої роки в універі пролетіли дарма і я жизні за книжками не бачив. Мій середній бал 4,2 мене влаштовує, бо я попри навчання знаходив час для розваг і хоча б мінімального саморозвитку. Саме на ті роки універу припадають найепічніші моменти і тусовки. То і виїзди в гори, і традиційні літні поїздки по Україні з двіжом,  і фестивалі, і туси в гуртожитку (після яких обіцяєш собі там більше не пити, але потім все одно приходиш). Реально рятував студак, без якого я вже починаю відчувати фінансові ущемлення безробітної особистості. Мабуть відвикання від нього в мене ще надовго затянеться. Бо за 30ку в плацкарті до Києва і за 10ку на електричці в Карпати - то вам не просто так.

Ну а тепер ше трози ностальджі і розповідей про то, як ми жили.

 Особливою фішкою всіх першокурсників мєду роками незмінно лишається халат під курткою (бо ж осінь, дощ, зимно). І саме так ми ходили від корпусу в корпус, бо нашо ж його знімати. він такий білий, ше зіжмакається і забрудниться в сумці, а ми ж еліта, нам треба файно виглядати. До речі, дехто так і з дому/гуртожитку приходив на пари, шоб не здатись неакуратним. Вже так на курсі третьому ми стали розумнішими і халати скидали, перейнявши естафету підстьобу тодішніх першокурсників. І вже якось було все одно на зім"ятість і дрібні плями, головне було хоч шось повчити на пару і намітити план скатування. Халати не прасувались від прання, а прались хіба вже за непристойної забрудненості.

 Пари. Вони реально були справжднім ударом тоді. Бо сидіти доводилось на 45 хв., як в школі, а вдвічі більше, часто без перерви. На курсі десьдругому до нас прийшли трьохгодинні пари (3 частини по 45 хв.), а з 4 курсу ми мали по дві пари з одного предмету підряд. Не хочу критикувати надто такий розподіл часу, але реально розклад міг бути кращим. Бо по своїй суті велика частина часу йшла в нікуди. Викладачі часто не знали, чим нас зайняти ті години, тому або затягували перерви. або залишали нас біля пацієнтів мало не на годину, самі в той час свалюючи на чергову каву. Звісно вчитись інтенсивно всі ті години ми б не вигребли (мабуть), але і безділля втомлює.

 Весь той період навчання можна розділити на відносно легкі і відносно складні роки. Важкими були дійсно перший, третій і п"ятий курси. Перший - зрозуміло. Тривала адаптація, купа нових предметів, та ше й латинська мова (анатомію на латині ми віечорами завчовували так, шо думали навіки запам"ятаємо. Але нє, більшість вже забув насправді). Третій і п"ятий курс - то тотальна перегруженість розкладу. Шось цікаво, шось нє, але виживали як могли (при чому реально виживали, на 700 гривень стипендії-то). Ну а вже на другому (якшо забути про біохімію), четвертому та шостому (особливо шостому) курсах ми трохи розуміли, шо таке студентське життя в позитивній його стороні. І поступово будували плани, як то-буде далі.

І от воно прийшло, оте далі. Ми всі такі парадові в сукнях і костюмах двіжуємо на своїй останній універівській тусовці. Так, виросли. Так, посоліднішали (ну принаймні більшість з нас, я і досі відчуваю себе молодим розпіздяєм). Так вже складається доля, шо ми розходимося, принаймні тимчасово, по різних точках України. Я залишаюсь ві Львові. Хтось їде на Волинь, хтось на Житомирщину, дехто на Франківщину. А деякі навіть в далекі Кіровоград і Миколаїв. Так, ми ше будем бачитись. Будемо разом зустрічатись неформально в кафешках і в ресторанах на річницях випуску. Рано чи пізно всі обзаведемось дітьми, позмінюємо місця роботи і спеціалізації. Але я сумніваюсь, шо хтось з нас піде з медицини, шоб стати домогосподаркою чи якимсь торговим представником чи тому подібне. Бо шарите, медицина - то не просто так. Якщо ви вижила ті 6 років мєду, не ходили по пару разів в академку і не бігали в деканат забирати документи - значить то ваше. І нікуди ви вже від того не свалите. Нехай ви не будете пам"ятати латиною анатомію скроневої кістки чи забудете курсову терапію вовчака, але точно знатимете, шо анальгін з дімедролом ахуєнно збиває температуру, а сільбутамол має носити кожен пацієнт з бронхіальною астмою. І шо симптом Щоткіна-Блюмберга - то подразнення очеревини і термінова операція, а пацієнта з екзофтальмом направляти треба до ендокринолога. І шо джгут треба накладати максимум на 2 години, а штудче дихання і масаж серця проводити в співвідношенні 30:2. І ще купу всяки таких речей, які нам в"їлись в мозок, і які ми не забудемо ніколи. Так само, як ніколи не підемо з того світу, який називають медициною. Бо то не професія, а стиль життя і склад розуму. покликання, якшо вже так хочете. І воно обрало нас, а не ми його. Тому свалу нема, шановні.

Наша походу перша і за всі 6 років основна фотка :)

Я вірю, шо всі ми будемо прекрасними лікарями. І здобудемо те, чого ми так хотіли. І навіть якшо наші портрети не висітимуть на дошці пошани нашої Alma Mater, то не біда. Нашими медалями будуть не томи монографій, а врятовані життя тих, чиї історії хвороби будуть лежати в архівах з нашими печатками.

Щастя вам, моя 8 група. Не прощаємось :)

"Давайте прийдем на пари типу ми дофіга еліта?"

Перший спільний День Студента

Якшо б про Бодю писала Леся Українка в своїй "Лісовій Пісні", то то б був найбезобідніший персонаж - "Той, хто вічно спить"

8 група on tour

Якісь мантри читали крч)

Перша фотка в халатах :)

ВишиВата і партнери

Ну да, куда ж без селфі :)

Спортивне майбутнє медицини)

"Та не треба мені знати про простатит, я ж просто бомж!!!"

Звикаєм до стаканів, доросле життя вже ж

Ну і ше пару фоток з нормальними викладачами

Фесенко - то взагалі найнормальніша людина медичного, напевно

ав

Майже весь "золотий склад" групи. Давайте будем такими ж молодими і ахуєнними, окей?)

About...

 Вечір повільно наповзав на простір, відганяючи останні сонячні промені і приносячи з собою прохолоду з присмаком річкової води. Сутінки миттєво захоплювали територію, крадучи в дня все нові і нові метри горизонту. Контури гір проступали вже ледь чітко і навіть містично, окутані імлою і хмарами. Імла спускалась в долину, осідаючи на дахах дерев"яних колиб, вносячи з вершин вечірню свіжість і старі легенди. Повільно стихали голоси на вулицях, загорялось світло у вікнах і на ліхтарях.

 Вони сиділи на єдиній лавці біля сірої будівлі станції, кутаючись у картатий коцик і п"ючи майже захололий чай з яскравої термочашки. Їхні великі рюкзаки і втомлені спокійні обличчя відображали не один десяток кілометрів гірських хребтів. Він обіймав її за плечі, вона ледь помітно тремтіла від холоду, притулившись головою до його грудей. Щось прошепотів їй на вухо, від чого вона ледь помітно посміхнулась і поцілувала його в жорстку від кількаденної щетини щоку.
 По оббитій бетонній платформі перону пробігав рудий кіт, поспішаючи у своїх, лиш йому відомих справах. Однак зупинився, роззирнувся, і повільно, з усією своєю котячою обережністю підійшов до них. Принюхався, вишукуючи щось у прохолодному вечірньому повітрі, потерся об рюкзак і легким стрибком опинився на колінах у дівчини, де мирно згорнувся клубочком, і задрімав, ледь чутно муркочучи уві сні свою колискову.
 Темрява вже майже зовсім поглинула долину, залишаючи простір лиш для поодиноких цяток ліхтарного світла та вузького клаптика багряного західного неба на обрії. Вони так і сиділи, обнявши одне одного, закрившись своїм картатим пледом від усього, що відбувалось навколо, непомітно для себе ловлячи чисту гірську прохолоду повітря із присмаком річки та смерекового лісу.
  Їх було лиш двоє, двоє на весь цей тихий серпневий вечір. Вони були одне в одного і від того були неймовірно щасливі. І їм було байдуже на холод, на самотність простору і плинність часу. Байдуже на темряву, вітер у вершинах смерек і зловісні тіні  високих гір. Байдуже на гавкіт псів, далекий голос вовків і на тіні випадкових перехожих на платформі станції. І навіть байдуже, що поїзди по цій лінії не їздять вже багато років

Запальничка

 Вирішив перебрати вміст рюкзака. Серед використаних і робочих ручок, записок, олівців і стікерів знайшов одну цікаву річ - запальничку. Цікава вона тим, шо в принципі я не палю (окрім деяких виняткових випадків, які нечасто трапляються), але чогось постійно ношу її в рюкзаку. от я й вирішив собі нагадати її історію і розповісти вам.

 Це було близько півроку тому. Точніше в жовтні. Я вертався додому вночі порожніми вулицями свого району. Навколо тиша і спокій, як ото завжди буває в 3 ночі подалі від центру.
Однак я був не сам

 Назустріч мені йшов чоловік. Середнього віку, міцної статури, в шкірянці і з цигаркою в зубах. З першого погляду було зрозуміло, що в нього щось трапилось. Такий вигляд мають чоловіки, коли дізнаються, що втратили когось близького. Або коли дружина замість вечері виклала на стіл документи на розлучення. Жахливий стан, загалом.

Він наблизився до мене.


- Прикурити не буде?  - запитав похмурим, відстороненим голосом
- На жаль ні, не палю, - спокійно мовив я, наміряючись іти далі. Однак чоловік відштовхнув мене рукою назад, перегородивши шлях своїм широкоплечим торсом, і сповненим відчаю голосом викрикнув мені прямо в обличчя:

- Твою ж мать, та шо ж це за х*йня така?! Та чого ж блєять я навіть не можу навіть прикурити? Та шо ж ви бл**ть за люди такі, а?! Ти взагалі розумієш. як мені зараз?! Та шо ти нахер розумієш взагалі в тому житті?! Скільки тобі? 20? 22? Ти ж ше ніхера не бачив, ніхера. Шо ти можеш знати про біль взагалі? Шо и взагалі можеш знати?!!

Він на секунду замовк, а далі спокійним, однак все ще схвильованим голосом продовжив:

- Мені ж зараз просто треба покурити. Всього одну цигарку. Одну-єдину бл**ть цигарку, розумієш? І мені полегшає. Хоч трохи полегшає. Але всі бл**ть спортсмени якісь шолі. Ні в кого нема довбаної запальнички. Навіть сраного сірника нема. І шо мені тепер, цигарку викинути,а?

Я мовчав. Розумів, шо цей схвильований і злий чоловік не потребує моїх відповідей. Ці питання він задавав собі, наперед знаючи, що відповість. Я ж був лише формальною мішенню. Чомусь глибоко підсвідомо я розумів, що бити він мене не буде. Однак було страшно. Страшно, що я справді не розумію багато таких здавалося б простих, але водночас важливих речей в цьому житті. І страшно від того, шо колись я можу теж опинитись в такій ситуації - коли єдиним засобом лікування буде цигарка. Яку ще до того ж треба буде прикурити.

Я мовчав. А чоловік, раптом цілком заспокоївшись, промовив:

- Вибач, малий. В мене надто важкий день. Хочеться здохнути, чесно. Тільки покурити б спершу

 Він поплескав мене по плечі і пішов собі далі. Серйозний дорослий чоловік зі своїми серйозними дорослими проблемами. Я стояв і дивився йому вслід. Побачив, як він підійшов до таксистів, які чергували на зупинці біля цілодобового кіоску з кавою і гамбургерами. Запальничка в них знайшлась. Він кивнув на знак подяки і попростував далі в ніч.

Більше я його ніколи не бачив. Не знаю ні його імені, ні адреси. не знаю, що трапилось у нього тієї ночі і як він це пережив. Однак з того часу я перестав вважати свої дрібні проблеми чимсь масштабним. І про всяк випадок почав носити в кишені рюкзака запальничку.

Понеділок

Кожного ранку він прокидається від гучного звуку будильника. З посмішкою. Вмивається, чистить зуби, одягається, Після сніданку цілує дружину і маленького сина та біжить на роботу. 8-годинний робочий день, дорога додому, вечеря. Посиденьки у сімейному колі, кожен розповідає про свій день, свої успіхи і проблеми. Почистити зуби, кілька сторінок улюбленої книги перед сном і традиційний "відбій" в 11. І звісно ж поцілувати перед тим дружину і малого. На вихідних - прогулянки парком, кіно, спортзал, баскетбол з друзями на старому спортивному майданчику. І знову ранковий підйом о 6 з понеділка.

Звичайне життя офісного працівника, довільно розмірене і доволі нудне. Якщо не враховувати один вагомий факт.

Знайомтесь, Андрій. Він не працює в офісі і не їздить додому на своїй бюджетній малолітражці, не проводить вечори в дивані перед "ящиком" чи на інтернет-форумах. Уже 2й рік Андрій - в"язень колонії. Потрапив сюди за звинуваченням у ненавмисному вбивстві. З обтяжуючими обставинами. Звісно ж, не винний. Звісно ж, підставили. Але не про це.

Щодня він прокидається о 6 ранку від звуку сирени. Вмивається іржавою водою над старим умивальником, спускається в тюремну їдальню, де незмінно отримує свою порцію клейкої вівсянки. Одягає куртку, цілує фотографію дружини і малого, спускається на тюремний плац. Звідти - на роботу в цех, шліфувати дошки, з яких його співкамерники потім будуть збивати дешеві "бюджетні" шафи. Увечері - та ж нудна вівсянка, яка видається дуже навіть смачною, бракує хіба ложечки меду. Кілька годин вільного часу в камері, відбій рівно в 11. Завтра буде новий день, який майже не відрізнятиметься від вчорашнього, хіба що сторінки книжки будуть інші.

Кожен ранок Андрій зустрічає з посмішкою. Кожен вечір він в молитві дякує Богу за вдало прожитий день. І неодмінно цілує фото дружини і малого, приклеєне над койкою. Він бачить їх вживу лише раз на місяць. І раз на день, саме за хвилину перед вимиканням світла, ставить на дощинці під подушкою чергову зарубку. Чим більша їх кількість, тим менеше днів йому залишилось тут. І тим ближче він до них, найрідніших.

Кажете, у вас важкий понеділок, знову в універ (на роботу, в школу)?! Повірте, вам ще дуже пощастило.

Майдан. Рік від...

Я досі добре пам"ятаю цей вечір. В соцмережах посипались матюки і "благословення" на голову одного мудака (не)поважного чоловіка, який за своє життя так і не навчився нормально розмовляти українською після його заяви про відміну курсу України на Євросоюз. Матюки матюками, але ними все не обмежилось. Відомий журналіст характерної впізнаваної зовнішності запропонував у свому фейсбуці вийти на Майдан. Хоча б 1000 людей.
 І вийшли. Попри холод і вечірній час. А я сидів, читав твіттер і пив теплий чай. Був холод і перша застуда. раптово в стрічці промайнув твіт однієї знайомої мені журналістки - студентки УКУ. То був заклик всім свідомим львів"янам, які то прочитають, взятись і вийти з ними, студентами, до пам"ятника Шевченка. Як акція солідарності з Києвом. Мені спочатку було зовсім неохота - ніч, холод, температура, та й не підтримам ніхто ідеї. Останній шанс -  набрав номер Сергія. Переконувати навіть не довелось. Зустрілись біля оперного і пішли на наш "майдан". Людей вже набралось вдосталь. Принаймні як на таку пору і на таку ситуацію. Головним чином студенти з УКУ, але підтягувались й з інших вузів, і не тільки студенти. Завітала навіть проректор ЛНУ і принесла нам цукерків. Дійсно було дуже приємно. Постояли кілька годин, поки не перестав діяти мій парацетамол і не закінчився в термосі гарячий чай, та й пішли. Більшість залишались до ранку. Скільки ранків доведеться зустріти там  і на майдані в столиці - нікому тоді не було відомо. таким було 21 листопада 2013 року. Чергова річниця Майдану помаранчевого і старт Майдану нового. Який в той вечір був всього лиш мирними студентськм протестом проти відвертого хамства і неповаги влади до своїх громадян.

 Після того вечора відбулось багато. Нема сенсу розповідати про всі подальші перепетії - всі і без того все знають і пам"ятають. Так само, як знаю і пам"ятаю я. Студентські організовані походи від університету до Шевченка, дні і ночі, проведені там з друзями і просто щойно знайомими людьми; поїздки на майдан головний, київський (було їх насправді не так і багато - всього 4), незабутні ночі біля бочок з вогнем і в медпунктах Експоплази і Жовтневого, блокування міліцейських частин у Львові, а потім і посв"ячення їх вогнем; патрулювання в складі самооборони і постійні шуми переклички по Zello. Ну і звичайно цілодобові трансляції 5 каналу, Громадського ті ЕспрессоТВ, спалені від напруги тисячі нервових клітин і потоки злісних емоційних постів і твітів.
 Це все було і все це перкрасно пам"ятається. І певно не забудеться ніколи. То була зима, яка насправді нас змінила. Виштовхнула з диванів на вулиці, вклала в руки прапор, а в горло - слова гімну, оголила душу і вказала на нашу сутність, розсварила з колись близькими людьми і подарувала нових. Змусила пожертвувати спокоєм теплих стін і м"яких диванчиків кав"ярень заради чогось більш вартісного і великого. І врешті вміло розставила кожного по їхню сторону барикад, давши кожному його зброю - комусь молитву і котель молотова, комусь матюк і снайперську гвинтівку.

Сьогодні про ці події згадують переважно із сумом. Згадують невинні жертви рук тодішньої злочинної влади і її вірних псів (чи точніше сказати - шакалів, що присвоїли собі назвисько гордого гірського птаха) і жертви у стократ більші, які довелось покласти на жертовник штучно розв"язаної "братським слов"янським" народом війни під  кодовою фіктивною назвою "АТО". І невідомо, скільки ще доведеться принести в жертву, щоб нарешті досягти тої "української мрії" - життя у своїй, вільній, безпечній, справедливій і багатій державі. Так, сльози мимоволі накочуються на очі, коли згадуєш кров на плитах Інститутської, вогонь з вікон Будинку Профспілок, закривавлені щити та обпалені прапори. Проте...

 В мене в цей день переважають інші почуття. Почуття дивного душевного піднесення, яке відчував тоді, рік тому ввечері біля пам"ятника Шевченка. Почуття гордості за людей, які не стояли осторонь, не змовчали, а взяли прапори і термоси з гарячим чаєм і вийшли зігріти теплом своїх душ холодні передзимові площі і вулиці. Почуття виконаного обов"язку за те, що й сам не залишився збоку і приєднався до цих подій всіма від себе можливими способами.

Знаєте, коли відтворюю в пам"яті всю цю атмосферу, яка панувала на київському Майдані, то чітко усвідомлюю - ті дні і ночі перебування там, в просторі Вільних Людей, були найкращими в моєму житті, чай з польового казанка був найсмачніший, а розмови біля палаючих бочок - найщирішими і найдобрішими. І я вдячний долі за те, що зміг і мав можливість це пережити зсередини і своїми кроками допоміг змінити країну, а, передусім, змінив себе.

так, 21 листопада тепер у нас новий день пам"яті. Але не лише за загиблими Небесної Сотні чи воїнами Небесного Легіону Української Армії. День пам"яті про те, що колись ми вийшли і змогли, попри холод, кийки і кулі. Змогли тоді - зможемо і зараз. Зможемо завжди.

Ціанід

 Є така всім відома смертельна отрута - цанистий калій, чи, простіше, ціанід. При потраплянні в організм людини він блокує дихання на клітинному рівні. Ви і далі зможете вдихати-видихати повітря, але ваші клітини не засвоюють кисень і ви швидко помираєте. Помираєте на найелементарнішому рівні, швидко і безповоротно.

 Є така всім відома річ, як глюкоза. Вона міститься практично в усіх солодощах, починаючи від елементарного цукру. Глюкоза перетворює ціанистий калій в нешкідливий ціангідрид і тим самим нейтралізовує його смертельну дію. Якщо ціанід потрапить в організм із цукеркою або ви з"їсте шоколад одразу опісля прийому отрути, то матимете всі шанси врятуватись.

 Є такі моменти, коли відчуваєш, ніби в твоїй крові тече велетенська доза отрути, яка повільно і нещадно випалює тебе зсередини. Тобі забиває подих, але зовсім не від безмежного щастя. Крок за крокм ти відчуваєш, як сил стає все менше і ти, мов проіржавілий шматок металу. опускєшся на дно, щоб там залишитись назавжди. В такі моменти потребуєш лише одного - щоб поруч опинився хтось, хто кине тобі рятувальний круг і витягне з цієї безодні власних страждань. Кому можна розповісти все, і отримати якщо й не пораду, то хоча б елементарне розуміння і відчути руку допомоги на плечі. Просто потрібна людина, яка дасть ту рятівну цукерку, яка врятує від жахливої отрути в твоїх венах. Нехай навіть він не буде твоїм другом, а просто хорошою людиною, яка вчасно опинилась поруч. Головне, щоб та людина виявилась справді щирою і готовою допомогти, а цукерка не виявилась карамелькою для діабетиків