Архів Дивних Думок: 2016

Ну от, звершилось. Кілька днів тому я отримав диплом і нарешті мої знайомі перестануть домахувати мене із запитаннями "Ти ше досі з універу не випустився? Скільки ж ти там вже можеш вчитись?" (хоча насправді я не сильно довше там затримався ніж ті, хто на магістратурі вчиться, але то вже таке). Так от, тепер я Doctor of Medicine. Наразі без ліцензії (бо її я отримаю після 1,5 років інтернатури), але це вже вагомий статус, погодьтесь. Тільки от написати я хочу не про те.

А про те, як я проходив той довгий шлях до диплому тривалістю в 6 років. І про те, як я вже сумую і ше буду сумувати за цими, без сумніву, ахуєнними роками.

Стоячи на урочистостому врученні дипломів, мені не вірилось. Не вірилось, бо ніби не так давно в цьому ж залі ми, тоді ще студенти-першачки, зачитували клятву студента-медика (та, є в нас і такий двіж :)) Не вірилось, шо лише якихось там 6 років тому я отримав свій такий омріяний студентський квиток, а зараз на його місці в гаманці лише порожня кишенька. Не вірилось, шо я вже не зайду зранку в лекційну аудиторію і не досплю свою законну годину на задньому ряді під монотонний акомпонемент десь від кафедри. Та найбільше не вірилось, що не бачитиму зодня більше цих людей, з якими я провів стільки чудових років.

Пам"ятаю той перший день, як ми познайомились всі між собою. Тоді на першій лекції, я підсів на вільне місце до одного приємного молодика, який представився Петром і, як виявилось, був саме з моєї групи. Вже в перерві нас скликав до себе наш староста і ми намагались хоча б приблизно запам"ятати обличчя та імена одне одного. Якщо чесно, то всіх я вивчив хіба за тиждень, але й тоді плутав.

Знаєте, я реально радий, що вчився в одній групі з такими людьми. Нехай між нами періодично виникали конфлікти і суперечності, але крутих і позитивних моментів було ще більше. Наші спільні святкування нехай і не супроводжувались літрами алкоголю, але мали свою атмосферу. Атмосферу якогось затишку. Бо вино слугувало просто для розігріву і підтримання розмови. А посиденьки за спільним столом зближували і робили нас таким колективом, яким ми стали дотепер. Я тішусь, шо ми не розсварились і шо майже всією групою відгуляли випускний. Я тішусь за тих дівок, шо вже встигли вженитись і навіть народити дітей (я б особисто не зміг в універі завестись сім"єю, то ж ше такий додатковий клопіт шо ну його). Я тішусь, шо ніхто з нас не вийшов заміж по зальоту, а тілько по великому коханню. Значить все в нас добре буде.

Шодо себе особисто, то я не скаржусь, шо мої роки в універі пролетіли дарма і я жизні за книжками не бачив. Мій середній бал 4,2 мене влаштовує, бо я попри навчання знаходив час для розваг і хоча б мінімального саморозвитку. Саме на ті роки універу припадають найепічніші моменти і тусовки. То і виїзди в гори, і традиційні літні поїздки по Україні з двіжом, і фестивалі, і туси в гуртожитку (після яких обіцяєш собі там більше не пити, але потім все одно приходиш). Реально рятував студак, без якого я вже починаю відчувати фінансові ущемлення безробітної особистості. Мабуть відвикання від нього в мене ще надовго затянеться. Бо за 30ку в плацкарті до Києва і за 10ку на електричці в Карпати - то вам не просто так.

Ну а тепер ше трози ностальджі і розповідей про то, як ми жили.

Особливою фішкою всіх першокурсників мєду роками незмінно лишається халат під курткою (бо ж осінь, дощ, зимно). І саме так ми ходили від корпусу в корпус, бо нашо ж його знімати. він такий білий, ше зіжмакається і забрудниться в сумці, а ми ж еліта, нам треба файно виглядати. До речі, дехто так і з дому/гуртожитку приходив на пари, шоб не здатись неакуратним. Вже так на курсі третьому ми стали розумнішими і халати скидали, перейнявши естафету підстьобу тодішніх першокурсників. І вже якось було все одно на зім"ятість і дрібні плями, головне було хоч шось повчити на пару і намітити план скатування. Халати не прасувались від прання, а прались хіба вже за непристойної забрудненості.

Пари. Вони реально були справжднім ударом тоді. Бо сидіти доводилось на 45 хв., як в школі, а вдвічі більше, часто без перерви. На курсі десьдругому до нас прийшли трьохгодинні пари (3 частини по 45 хв.), а з 4 курсу ми мали по дві пари з одного предмету підряд. Не хочу критикувати надто такий розподіл часу, але реально розклад міг бути кращим. Бо по своїй суті велика частина часу йшла в нікуди. Викладачі часто не знали, чим нас зайняти ті години, тому або затягували перерви. або залишали нас біля пацієнтів мало не на годину, самі в той час свалюючи на чергову каву. Звісно вчитись інтенсивно всі ті години ми б не вигребли (мабуть), але і безділля втомлює.

Весь той період навчання можна розділити на відносно легкі і відносно складні роки. Важкими були дійсно перший, третій і п"ятий курси. Перший - зрозуміло. Тривала адаптація, купа нових предметів, та ше й латинська мова (анатомію на латині ми віечорами завчовували так, шо думали навіки запам"ятаємо. Але нє, більшість вже забув насправді). Третій і п"ятий курс - то тотальна перегруженість розкладу. Шось цікаво, шось нє, але виживали як могли (при чому реально виживали, на 700 гривень стипендії-то). Ну а вже на другому (якшо забути про біохімію), четвертому та шостому (особливо шостому) курсах ми трохи розуміли, шо таке студентське життя в позитивній його стороні. І поступово будували плани, як то-буде далі.

І от воно прийшло, оте далі. Ми всі такі парадові в сукнях і костюмах двіжуємо на своїй останній універівській тусовці. Так, виросли. Так, посоліднішали (ну принаймні більшість з нас, я і досі відчуваю себе молодим розпіздяєм). Так вже складається доля, шо ми розходимося, принаймні тимчасово, по різних точках України. Я залишаюсь ві Львові. Хтось їде на Волинь, хтось на Житомирщину, дехто на Франківщину. А деякі навіть в далекі Кіровоград і Миколаїв. Так, ми ше будем бачитись. Будемо разом зустрічатись неформально в кафешках і в ресторанах на річницях випуску. Рано чи пізно всі обзаведемось дітьми, позмінюємо місця роботи і спеціалізації. Але я сумніваюсь, шо хтось з нас піде з медицини, шоб стати домогосподаркою чи якимсь торговим представником чи тому подібне. Бо шарите, медицина - то не просто так. Якщо ви вижила ті 6 років мєду, не ходили по пару разів в академку і не бігали в деканат забирати документи - значить то ваше. І нікуди ви вже від того не свалите. Нехай ви не будете пам"ятати латиною анатомію скроневої кістки чи забудете курсову терапію вовчака, але точно знатимете, шо анальгін з дімедролом ахуєнно збиває температуру, а сільбутамол має носити кожен пацієнт з бронхіальною астмою. І шо симптом Щоткіна-Блюмберга - то подразнення очеревини і термінова операція, а пацієнта з екзофтальмом направляти треба до ендокринолога. І шо джгут треба накладати максимум на 2 години, а штудче дихання і масаж серця проводити в співвідношенні 30:2. І ще купу всяки таких речей, які нам в"їлись в мозок, і які ми не забудемо ніколи. Так само, як ніколи не підемо з того світу, який називають медициною. Бо то не професія, а стиль життя і склад розуму. покликання, якшо вже так хочете. І воно обрало нас, а не ми його. Тому свалу нема, шановні.

Наша походу перша і за всі 6 років основна фотка :)

Я вірю, шо всі ми будемо прекрасними лікарями. І здобудемо те, чого ми так хотіли. І навіть якшо наші портрети не висітимуть на дошці пошани нашої Alma Mater, то не біда. Нашими медалями будуть не томи монографій, а врятовані життя тих, чиї історії хвороби будуть лежати в архівах з нашими печатками.

Щастя вам, моя 8 група. Не прощаємось :)