Сьогодні не зміг нормально доїхати маршруткою додому через страшенні корки на Городоцькій. Довелось вийти і пройти решту дороги пішки (всього 30 хв, такшо то ше дурниці). І отак проходячи по давно знайомих вуличках я раптом натрапив на одне цікаве місце, яке встиг уже й забути. Нічого ніби й особливого - звичайний продуктовий магазин. Однак для мене він все- таки трохи й особливий.
Вперше я до нього потрапив коли мені було 7. Зайшов туди з мамою, по дорозі від школи додому. Пам"ятаю, що мене навіть вразила одна його деталь - разом із звичними вітринами уздовж однієї стіни стояли шафи із скляними дверцятами. У цих шафак акуратно були розташовані деякі експонати магазинної продукції. Усі вони були там у одному екземплярі і розташовувались досить акуратно, хоч ібез всякої логіки (наприклад, поруч з пакетом борошна стояла банка консерв. а біля неї - баночка із згущеним молоком). То було досить зручно, бо не треба було перехилятись через прилавок, щоб розгледіти ціну чи просто вигляд упаковки кожного товару. Шафами була заставлена стіна, вздовж якої клієнти проходили від входу до прилавку. Тобто поки підійшов до продавця. вже можна було сказати, що саме ти бажаєш купити. І ще там були гуртові (тобто низькі) ціни, тому деякі кмітливі жіночки закуплялись там цілими господарськими сумками продуктів, а потім перепродували на ринку за вищу ціну, щоб заробити зайву копійчину до мізерної пенсії.
І от сьогодні я вперше за мабуть 10 років знову зайшов у той магазин. там нічого не змінилось. Вивіска на вході була та ж - радянського типу. двері пофарбовані у то й ж блакитний колір. А всередині біля стін стояли ті ж шафи-вітрини з тим ж рівномірним і водночас хаотичним порядком розміщення речей. Я з тої радості вирішив не купувати сьогодні їжу в супермаркеті, а закупився прямо там, напхавши свій і без того повний рюкзак спагетті, томатами, м"ясом і згущеним молоком.
Суть уся в тому, що я консерватор по відношенню до деяких речей. Тобто я не люблю, щоб дещо змінювалось. Особливо, якщо воно стосується приємних спогадів з дитинства. Не повірите, але я ще досі страшно тішусь, що мій майданчики у мому дитсадку такі ж, як і були за мого часу, на шкільному стадіоні біля мене так само періодично прориває труба, а пустир за сусіднім будинком ніхто не забудовує. І мене страшенно бісило, як на місці старого пересохлого болота, до якого я звик з дитинства, почали будувати будинок, на місці старого примітивного дитячого майданчика в мому дворі спорудили новий (бо хоч він і кращий, але із старим такі неймовірні спогади!), а замість старих баскетбольних щитів на майданчику моєї школи після мого випуску поставили нові.
От така в мене дурість - хочу я, щоб деякі речі завжди були незмінними. Як отой магазин по дорозі із школи додому. Надіюсь, що ремонтувати і обновляти вони його не планують, бо для мене то буде важке потрясіння. Чесно.
Немає коментарів:
Дописати коментар