Катаючись на ровері по околицях рідного Львова, я відкрив для себе один феномен, який дуже добре прив"язується до повсякденного життя. Мова про підйоми вгору. Їх зазвичай долати доволі важко і неприємно. Крім фізичного виснаження часто для цієї справи немає внутрішньої мотивації. Бо зникає вона, як тільки нерівність рельєфу з"являється на горизонті.
Коли дивитись на підйом з відстані 100-200 метрів, то видається він доволі стрімким і нездоланним. Однак чим ближче ми під"їжджаємо, тим більше цей схил стає пологішим. немо б хтось його зумисне опускає, намагається вирівняти перед нами. І ми розуміємо, шо піднятись на ньогоє не так уже й складно, що варто всього лиш трішки перемкнути передачі, трішки підтиснути на педалі - і ось ти вже на вершині, гордий з себе і свого маленького досягенння, відчуваєш легку втому, яка однак не заважає рухатись далі і підкорювати нові маленькі вершини.
Подібна ситуація виникає часто і в нашому житті. Коли перед нами починає з"являтись якась проблема, то часто постає вона в доволі грізному вигляді. Ми зневірюємось в своїх силах. опускаємо руки і або відсторонюємось від неї, або шукаємо простіших обхідних шляхів, або ж вмикаємо режим "Істерика". плачучи і вимагаючи допомоги. хоча насправді єдиним виходом із ситуації є взятись за вирішення тієї трудності, яка постала перед нами, сміливо піти назустріч проблемі. І скоріш за все виявиться, шо та проблема насправді не була настільки страшною, як нам здавалась спочатку. І кожен наш крок, кожне прокручування педалі буде нам демострувати, що все не так і складно і що мета не така вже й далека, як то ми собі придумали.
Отож ніколи не зупиняйтесь пред усілякими життєвими труднощами, сміливо крутіть педалі і все у вас вийде!
Немає коментарів:
Дописати коментар