До розмови їхньої я не втручався, бо і стояв віддалік, і був сильно втомлений та не хотів встрявати у дискусію. Тим більш, шо вважав її безглуздою. Тож комусь шось доводити і переконувати когось в неправильності думки не бажав.
Такі розмови у патріотично налаштованому Львові - не дивина. Наше місто славиться на всю Україну як одне з найбільш москвоненависних міст. Чи не кожен п"ятий житель України і Росії чув про "Львівське Метро" та інші "видумки оголтелых бандеровцев". А якшо чутки ширяться, то вони не безпідставні. Справді, москалів у нас не люблять. Проте не завжди вміють чітко відрізняти москаля від російськомовного українця чи просто росіянина.
Особисто для мене ці поняття не є ідентичними. І варто усім це чітко відрізняти. Бо москаль - це людина яка не просто не бажає спілкуватись українською мовою, перебуваючи/живучи в Україні. Це ще й затятий ненависник всього українського, імперіаліст із завойовницькими замашками, який тільки й мріє про те, щоб у світі існував "єдінствєнний рускій народ в єдінствєнной і нєділімой странє". І все своє життя ця людина робить усе для досягнення своєї мети.
Проте не всі, з чиїх уст ви чуєте російську мову, є отими москалями. Бо не у всіх, хто родом з Росії, в душі є оте вроджене почуття великовартості і бажання завойовництва, повірте. Я спілкувався в свій час з декількома росіянами. І жоден з них ніколи не назвав мене хохлом чи малоросом. І навіть бандерівцем (хоч для мен то не було б образою, а навпаки). То були справді нормальні люди, з почуттям ласної ідентичності і поваги до інших національностей. І знаєте, в мене навіть не було думки називати їх москалями. Це було б все одно, що назвати себе малоросом.
Знаєте, наша біда в тому, що часто ми перекладаємо вину за наші невдачі не на тих людей. І надто часто рівняємо всіх під одну планку. А в той час справжні винуватці наших бід роблять свої темні справи, час від часу кидаючи кістку незгоди між нами і сусідами, між братами і сестрами і радо спостерігають, як ми гриземось. Забувши про те, що ми передусім люди.
Іноді конфлікти розв"язуються просто і досить несподівано. Незалежно від масштабів і давності проблеми. Для мене особисто еталоном вирішення проблем є "правило спільного казана", яке я відкрив для себе після декілької почутих розповідей.
Коли один з моїх знайомих вступив в коледж, то ситуація в його групі була далекою від ідеальної. Вже з перших днів одногрупники не могли знайти спільної мови, постійно сварились і ображали один одного. Так тривало рік. Влітку вони змушені були разом їхати на навчальну практику в Карпати. Як виявилось уже на місці таборування, більшість з них не взяла з собою ні мисок, ні чашок. З ситуації вийшли просто - ті, хто не мав тарілок, їли разом з одного казана, посідавши навколо нього. Ніби нічого незвичного в тій ситуації, але після того ці люди на диво здружились. Вже кілька років, як закінчили коледж, а й досі раді бачити один одного, часто зустрічаються, а двоє навіть одружились. Ті ж, хто не сидів разом з іншими біля казанка з кашею. так і не змогли влитись в колектив до кінця навчання.
Іншу історію розповів мені мій дід. Коли його під час війни взяли на примусові роботи до Німеччини, то разом з ним в одного хазяїна опинився поляк з сусіднього села. Стосунки між селом мого діда і селом, в якому жив отой поляк, до війни були досить напруженими. Часто доходило до бійок і кровопролиття. Тому можете уявити, як один одного сприйняли вони, опинившись долею випадку під дахом одного бараку. Не говорили і всіляко уникали одне одного, спати лягали в різних кінцях спільної кімнати і спали сторожко, постійно остерігаючись удару в спину. Однак усе ж доводилось їм перетинатись. Їсти їм давали в спільному посуді і хоч-не-хоч, а доводилось сидіти одне біля одного хоч тих 10-15 хвилин обіду. І знаєте, через кілька місяців вони все ж знайшли спільну мову. Зрозуміли всю безглуздість давньої ворожнечі і помирились. Після звільнення повертались домів майже друзями. От тільки подальші перепетії у геополітичній ситуації розкидали їх кожного у свою країну і вже більше вони не бачились.
Отакі дива може творити звичайний казан, з якого ви їсте разом із своїм недругом. Хочеться, шоб така проста ідея змогла примирити як українців з обох берегів Дніпра, так і нас із тими, кого ми вважаємо своїми ворогами, але які насправді ними не є. Вірю, що так колись і станеться.
Немає коментарів:
Дописати коментар