Саме таким питанням я задався сьогодні, у цей пам"ятний день 29 лютого. День, коли вся Україна згадує про подвиг чотирьох сотень молодих українців, які вийшли із зброєю проти десятикратно більшої московської армії. Вийшли, щоб захистити своїх матерів, своїх сестер, своїх коханих. Щоб захистити свої домівки, свої церкви, свої реліквії.Вони здійснили подвиг, поклавши свої життя на вівтар молодої Української Держави.
А чи змогли б ми сьогодні зробити те саме?! Чи змогли б ми вийти на поле битви, щоб пролити свою кров за свою державу і тих, хто є її громадянами?! Чи змогли б?!
Згідно з проведеними опитуваннями більшість молодих громадян України готові стати елементом революції, якщо цього вимагатимуть обставини. Багато з них готові до радикальних дій, що включають в себе використання зброї та інші радикальні дії. Це ніби і є відповіддю на моє питання, так?! Однак не все так просто.
Одна справа - брати участь у революційних діях проти своєї системи влади,мирно збираючись на майданах або ж нищачи усе на своєму шляху, а інша - виступати на відкритий бій проти добре підготовленого і озброєного ворога, маючи при собі поганенький автомат з сотнею набоїв і 2-3 гранати. Правда ж відчутна різниця?! Так, і в одному, і в другому випадку ви наражаєте себе на небезпеку. Але що страшніше - гумові кийки і сльозогінний газ, чи артилерійські снаряди і кулеметні черги?! Бо подивімось правді у вічі: навіть при нашому недемократичному режимі вірогідність того, що проти мирних протестувальників застосують вогнепальну зброю, мінімальний. А от справжній ворог не буде ні попереджати, ні жаліти. З ним не вийде домовитись, він не піддасться на умовляння. Він буде атакувати, пробиватись всіма можливими засобами, і з того протистояння вийде живим хтось один. Його й визнають переможцем, він і писатиме історію.
Від того пам"ятного дня, коли загін київських студентів, курсантів і гімназистів прийняв бій з більшовицькими окупантами, пройшло 95 років. Але дивлячись на ситуацію в незалежній Україні, я бачу що ми дуже близькі до повторення помилок майже 100-літньої давності. У нас знову є небоєздатна маленька армія, влада, яка не приймає реальних дій, а йде на поводу у "старшево брата", нам як і тоді марно чекати підтримки з-за кордону. І ми кожного дня можемо очікувати агресії. Але тепер ця агресія набуде іншої форми. Нас не будуть розстрілювати у наших будинках, на нас не падатимуть з неба бомби. Усе буде проходити спокійно і без шуму. А якщо ми вчасно не зорієнтуємось, то одного дня побачимо як замість блакитно-жовтого стягу на фасадах домів майорить сусідський "триколор". І тоді буде вже пізно шось міняти. Ми втратимо свою державу.
Отож будьмо пильні і готові, щоб при найменшій загрозі нашій суверенності ми вийшли без вагань проти ворожої сили і відстояли своє право на волю і незалежність. Навіть якщо загинемо, то загинемо як вільні люди. І пам"ять про нас пронесеться крізь віки, надихаючи нащадків на подвиги. Отож будьмо гідними своїх героїв! Пам"ятаймо про Крути!
P.S.: Велич цього пам"ятного дня затьмарила одна ніби й незначна, але насправді вагома деталь. У моєму рідному місті я майже не побачив державних стягів, які б мали майоріти на кожному домі. І це у місті, яке відоме, як "Український П"ємонт", символ нашої державності, вікно у Європу! Соромно і боляче. Прошу Бога лише про одне - щоб він не дав нам забути славних сторінок нашої історії. Бо забувши їх ми забудемо і про свою ідентичність і станемо не українцями, а космополітами, без минулого і майбутнього.
Немає коментарів:
Дописати коментар