Саме таким питанням я задався сьогодні, у цей пам"ятний день 29 лютого. День, коли вся Україна згадує про подвиг чотирьох сотень молодих українців, які вийшли із зброєю проти десятикратно більшої московської армії. Вийшли, щоб захистити своїх матерів, своїх сестер, своїх коханих. Щоб захистити свої домівки, свої церкви, свої реліквії.Вони здійснили подвиг, поклавши свої життя на вівтар молодої Української Держави.
А чи змогли б ми сьогодні зробити те саме?! Чи змогли б ми вийти на поле битви, щоб пролити свою кров за свою державу і тих, хто є її громадянами?! Чи змогли б?!
Згідно з проведеними опитуваннями більшість молодих громадян України готові стати елементом революції, якщо цього вимагатимуть обставини. Багато з них готові до радикальних дій, що включають в себе використання зброї та інші радикальні дії. Це ніби і є відповіддю на моє питання, так?! Однак не все так просто.
Одна справа - брати участь у революційних діях проти своєї системи влади,мирно збираючись на майданах або ж нищачи усе на своєму шляху, а інша - виступати на відкритий бій проти добре підготовленого і озброєного ворога, маючи при собі поганенький автомат з сотнею набоїв і 2-3 гранати. Правда ж відчутна різниця?! Так, і в одному, і в другому випадку ви наражаєте себе на небезпеку. Але що страшніше - гумові кийки і сльозогінний газ, чи артилерійські снаряди і кулеметні черги?! Бо подивімось правді у вічі: навіть при нашому недемократичному режимі вірогідність того, що проти мирних протестувальників застосують вогнепальну зброю, мінімальний. А от справжній ворог не буде ні попереджати, ні жаліти. З ним не вийде домовитись, він не піддасться на умовляння. Він буде атакувати, пробиватись всіма можливими засобами, і з того протистояння вийде живим хтось один. Його й визнають переможцем, він і писатиме історію.
Від того пам"ятного дня, коли загін київських студентів, курсантів і гімназистів прийняв бій з більшовицькими окупантами, пройшло 95 років. Але дивлячись на ситуацію в незалежній Україні, я бачу що ми дуже близькі до повторення помилок майже 100-літньої давності. У нас знову є небоєздатна маленька армія, влада, яка не приймає реальних дій, а йде на поводу у "старшево брата", нам як і тоді марно чекати підтримки з-за кордону. І ми кожного дня можемо очікувати агресії. Але тепер ця агресія набуде іншої форми. Нас не будуть розстрілювати у наших будинках, на нас не падатимуть з неба бомби. Усе буде проходити спокійно і без шуму. А якщо ми вчасно не зорієнтуємось, то одного дня побачимо як замість блакитно-жовтого стягу на фасадах домів майорить сусідський "триколор". І тоді буде вже пізно шось міняти. Ми втратимо свою державу.
Отож будьмо пильні і готові, щоб при найменшій загрозі нашій суверенності ми вийшли без вагань проти ворожої сили і відстояли своє право на волю і незалежність. Навіть якщо загинемо, то загинемо як вільні люди. І пам"ять про нас пронесеться крізь віки, надихаючи нащадків на подвиги. Отож будьмо гідними своїх героїв! Пам"ятаймо про Крути!
P.S.: Велич цього пам"ятного дня затьмарила одна ніби й незначна, але насправді вагома деталь. У моєму рідному місті я майже не побачив державних стягів, які б мали майоріти на кожному домі. І це у місті, яке відоме, як "Український П"ємонт", символ нашої державності, вікно у Європу! Соромно і боляче. Прошу Бога лише про одне - щоб він не дав нам забути славних сторінок нашої історії. Бо забувши їх ми забудемо і про свою ідентичність і станемо не українцями, а космополітами, без минулого і майбутнього.
2013/01/24
Летц ґоу в "King Cross", зашопимось?!", або як ми із своєї мови ГМО робимо
Написати про цю проблему мене наштовхнули роздуми у соцмережі однієї киянки. Вона справедливо обурювалась, чому у нас постійно з"являється щодалі більше торгових центрів з далеко неукраїнськими назвами. Зокрема наводила приклад відомого київського ТРЦ "Dream Town", дивуючись, чого б то не можна було назвати його нормально - "Місто Мрії". Тоді мене ця проблема зачепила і змусила задуматись: "А чого б то й справді не назвати нормально усі ці торгові точки нормальними українськими назвами? невже не знайшлося б достатньо своїх, рідномовних відповідників?! Чого ми так стараємось усе уміжнароднити?!"
Після деяких роздумів і пошуків інформації в інтернеті я частково усвідомив причини таких явищ. І таких причин декілька:
Причина перша - "Це ж модно!!!" . Так, це модно. Модно одягатись в речі іноземних брендів, модно купувати іноземні авто, модно їсти іноземні напівфабрикати, модно спілкуватись іноземною мовою. Модно усе, що пов"язано з чужими країнами і культурами. А як же своє?! Чому не модно наше?! Мабуть тому, що оте "наше" не відповідає вимогам тих тенденцій, які зараз побутують у світі. Ну чомусь не можемо ми робити так, щоб наше ставало конкурентноспроможним закордоном. А люди не хочуть немодного. От і збільшується імпорт а з ним і приходять у нашу мову "імпортні" словечка.
Причина друга - Інтернет. Так, саме всесвітня павутина відіграє найбільшу роль у поширенні масової культури в усі куточки планети. І от уже й починає молодь "тролити" один одного, пересилати один одному "меми", "чекіниться", робить "фоллов -анфоллов", "френдить", "лайкає". А потім усе це переносить у реальне життя, використовуючи у повсякчасних бесідах. Хоч і можна було б замість слова "тролити" використовувати таке колоритне "шпилитись", писати в коментарях не "класна ава!", а "гарне фото", а замість того щоб "зафрендити". можна було б людину у друзі додати. Невже так гірше було б?! А то маразм доходить до того, що замість нормального українського "будь ласка" з уст вилітає якесь незрозуміле "плз" (саме так, без знаків пом"якшення і голосних; аж язик ламає, правда?! Як вперше почув, то ледве чимсь не запустив в довбешку)
І ще одна причина, третя - "Ой чия то хата?!". Як виявляється, більшість отих ТЦ/ТРЦ є власністю далеко не українських підприємців. От наприклад той самий великий (про що й назва свідчить) "King Cross" є власністю італійської фірми, а за ТЦ "METRO Cash&Carry" та будівельним гіпермаркетом "Praktiker" стоять німецькі власники. Тож очевидно, що коли компанія інтернаціональна, то й годі від них вимагати українських перетворень. Інша справа, коли вже наші ділки відкривають подібні заклади, пишучи вивіску латиницею. От власники "Дрім Таун" - російський та український бізнесмени. Але дивлячись на них розумієш, що від таких людей добиватись українізації свого бізнесу є справою безрезультатною. Далекі вони від України, лише бізнес ним керує.
Про нашестя іноземних слів в українську лексику можна говорити довго і багато. Мій однокласник і його брат навіть окрему роботу присвятили питанню засилля нашої солов"їної англіцизмами. А що вже говорити про русизми?!
Ми самі того не помічаючи перетворюємо нашу мову на якийсь салат з незрозумілих фраз і слів, руйнуючи її автентичність і спотворюючи її справжню благородну красу. Невже справді буде краще, якщо наш словник збагатиться отакими словами, однак "забуде" мову Шевченка, Франка, Коцюбинського, Лесі Українки, Василя Стуса, Володимира Сосюри?!
P.S.: автор цих рядків теж часто вживає іноземні словечка, думаючи, що так краще може виразити свою ідею. Однак старатиметься виправляти ситуацію і щоденно поповнювати свій словниковий запас рідної мови, пам"ятаючи Шевченкове "І чужого научайтесь, й свого не цурайтесь"
Після деяких роздумів і пошуків інформації в інтернеті я частково усвідомив причини таких явищ. І таких причин декілька:
Причина перша - "Це ж модно!!!" . Так, це модно. Модно одягатись в речі іноземних брендів, модно купувати іноземні авто, модно їсти іноземні напівфабрикати, модно спілкуватись іноземною мовою. Модно усе, що пов"язано з чужими країнами і культурами. А як же своє?! Чому не модно наше?! Мабуть тому, що оте "наше" не відповідає вимогам тих тенденцій, які зараз побутують у світі. Ну чомусь не можемо ми робити так, щоб наше ставало конкурентноспроможним закордоном. А люди не хочуть немодного. От і збільшується імпорт а з ним і приходять у нашу мову "імпортні" словечка.
Причина друга - Інтернет. Так, саме всесвітня павутина відіграє найбільшу роль у поширенні масової культури в усі куточки планети. І от уже й починає молодь "тролити" один одного, пересилати один одному "меми", "чекіниться", робить "фоллов -анфоллов", "френдить", "лайкає". А потім усе це переносить у реальне життя, використовуючи у повсякчасних бесідах. Хоч і можна було б замість слова "тролити" використовувати таке колоритне "шпилитись", писати в коментарях не "класна ава!", а "гарне фото", а замість того щоб "зафрендити". можна було б людину у друзі додати. Невже так гірше було б?! А то маразм доходить до того, що замість нормального українського "будь ласка" з уст вилітає якесь незрозуміле "плз" (саме так, без знаків пом"якшення і голосних; аж язик ламає, правда?! Як вперше почув, то ледве чимсь не запустив в довбешку)
І ще одна причина, третя - "Ой чия то хата?!". Як виявляється, більшість отих ТЦ/ТРЦ є власністю далеко не українських підприємців. От наприклад той самий великий (про що й назва свідчить) "King Cross" є власністю італійської фірми, а за ТЦ "METRO Cash&Carry" та будівельним гіпермаркетом "Praktiker" стоять німецькі власники. Тож очевидно, що коли компанія інтернаціональна, то й годі від них вимагати українських перетворень. Інша справа, коли вже наші ділки відкривають подібні заклади, пишучи вивіску латиницею. От власники "Дрім Таун" - російський та український бізнесмени. Але дивлячись на них розумієш, що від таких людей добиватись українізації свого бізнесу є справою безрезультатною. Далекі вони від України, лише бізнес ним керує.
Про нашестя іноземних слів в українську лексику можна говорити довго і багато. Мій однокласник і його брат навіть окрему роботу присвятили питанню засилля нашої солов"їної англіцизмами. А що вже говорити про русизми?!
Ми самі того не помічаючи перетворюємо нашу мову на якийсь салат з незрозумілих фраз і слів, руйнуючи її автентичність і спотворюючи її справжню благородну красу. Невже справді буде краще, якщо наш словник збагатиться отакими словами, однак "забуде" мову Шевченка, Франка, Коцюбинського, Лесі Українки, Василя Стуса, Володимира Сосюри?!
P.S.: автор цих рядків теж часто вживає іноземні словечка, думаючи, що так краще може виразити свою ідею. Однак старатиметься виправляти ситуацію і щоденно поповнювати свій словниковий запас рідної мови, пам"ятаючи Шевченкове "І чужого научайтесь, й свого не цурайтесь"
Боротьба за справедливість - почесна ознака людини чи непотрібне старання?!
Найнеприємніші моменти у житті завжди приходять найнесподіваніше. І саме тому так жорстко б"ють по свідомості, руйнуючи наш тихий і затишний світ, заливаючи усе темними фарбами, приносячи сум і пригнічення.
Так уже склалося, що чи ненайбільше нас на свідомому і підсвідомому рівні травмує несправедливість. І пояснити це легко: коли ми робимо щось, то очікуємо що за наші старання отримаємо достойну винагороду. Але коли нам замість шматка смачного штруделя подають кусень зачерствілої паляниці (і ще й з таким виразом обличчя, мовби ми й цього не заслужили), то це, погодьтесь, просто ламає нас, скидає з Олімпу Натхнення, стирає з душі будь-які залишки ентузіазму і замальовує вільні місця сірим кольором апатії і розчарування. Однак такий процес може тривати по-різному, в залежності від якостей людини.
Люди з бойовим характером нізащо не хочуть миритись з таким станом речей. Вони будь-що прагнуть відшукати цю справедливість, де б вона не була схована. Вони готові розбивати кулаками бетонні стіни, продиратись крізь хащі, ладні на усе, тільки б їх гідно оцінили відповідно до їх успіхів. І мушу сказати що часто вони досягають своїх цілей. Хоча іноді ті досягнення обходяться їм надто дорого... Проте часто є так, що тієї справедливості неможливо відшукати, і тоді навіть найсильніші опускають руки і мовчки миряться із ситуацією, повторюючи собі, що зробили усе від них залежне.
Є й інша категорія людей - після будь-якого вияву несправедливості щодо них одразу впадають в глибоку депресію. Вони втрачають інтерес до всього, опускають руки і просто починають плисти за течією, плачучи усім і усюди, що справедливості нема, годі її й шукати, життя - лайно, а світом правлять гроші і жиди. Такі особи або нічого не досягають і попросту спиваються. або ж досягають певного успіху, кланяючись і стелячись перед усіма, хто займає вище положення.
Як вести себе у цьому житті - особиста справа кожного. Однак слід запам"ятати: поки ти молодий і маєш ще достатньо сил і енергії, слід докладати усіх зусиль, щоб справедливість була відновлена. ні, не варто йти беззбройним проти БТРів чи ламати мури головою. Не варто бути надміру впертим і гостро йти на конфлікт, руйнуючи цим усі свої подальші перспективи у житті. Але якщо є хоч мінімальний шанс того, що чесність і справедливість можна відновити, треба ним скористатись. навіть якщо нічого не вийде. Але краще спробувати, ніж потім мучитись через невикористаний шанс.
Ну і звісно, попри все, слід завжди поводитись гідно і справедливо, як і з друзями, так і з суперниками. І нехай ваш приклад надихає інших на чесні та справедливі життєві вчинки.
Так уже склалося, що чи ненайбільше нас на свідомому і підсвідомому рівні травмує несправедливість. І пояснити це легко: коли ми робимо щось, то очікуємо що за наші старання отримаємо достойну винагороду. Але коли нам замість шматка смачного штруделя подають кусень зачерствілої паляниці (і ще й з таким виразом обличчя, мовби ми й цього не заслужили), то це, погодьтесь, просто ламає нас, скидає з Олімпу Натхнення, стирає з душі будь-які залишки ентузіазму і замальовує вільні місця сірим кольором апатії і розчарування. Однак такий процес може тривати по-різному, в залежності від якостей людини.
Люди з бойовим характером нізащо не хочуть миритись з таким станом речей. Вони будь-що прагнуть відшукати цю справедливість, де б вона не була схована. Вони готові розбивати кулаками бетонні стіни, продиратись крізь хащі, ладні на усе, тільки б їх гідно оцінили відповідно до їх успіхів. І мушу сказати що часто вони досягають своїх цілей. Хоча іноді ті досягнення обходяться їм надто дорого... Проте часто є так, що тієї справедливості неможливо відшукати, і тоді навіть найсильніші опускають руки і мовчки миряться із ситуацією, повторюючи собі, що зробили усе від них залежне.
Є й інша категорія людей - після будь-якого вияву несправедливості щодо них одразу впадають в глибоку депресію. Вони втрачають інтерес до всього, опускають руки і просто починають плисти за течією, плачучи усім і усюди, що справедливості нема, годі її й шукати, життя - лайно, а світом правлять гроші і жиди. Такі особи або нічого не досягають і попросту спиваються. або ж досягають певного успіху, кланяючись і стелячись перед усіма, хто займає вище положення.
Як вести себе у цьому житті - особиста справа кожного. Однак слід запам"ятати: поки ти молодий і маєш ще достатньо сил і енергії, слід докладати усіх зусиль, щоб справедливість була відновлена. ні, не варто йти беззбройним проти БТРів чи ламати мури головою. Не варто бути надміру впертим і гостро йти на конфлікт, руйнуючи цим усі свої подальші перспективи у житті. Але якщо є хоч мінімальний шанс того, що чесність і справедливість можна відновити, треба ним скористатись. навіть якщо нічого не вийде. Але краще спробувати, ніж потім мучитись через невикористаний шанс.
Ну і звісно, попри все, слід завжди поводитись гідно і справедливо, як і з друзями, так і з суперниками. І нехай ваш приклад надихає інших на чесні та справедливі життєві вчинки.
2013/01/11
#про_своє. ч.1
Зараз в мене ніч перед екзаменом, але оскільки мозок відмовляється працювати, то я от вирішив запостити шось отут. Просто, без очевидного сенсу, для душі.
Взагалі останнім часом шось відбувається із мною неладне. Я погано сплю, постійно втомлений, вічно якась апатія. не можу нормально доводити справи до завершення. От почав писати дещо ще влітку, так і написав лише 4 сторінки тексту. Аж противно від себе. Спихаю все на брак часу, на перевантаженість. Але якшо реально подумати, то нічого такого. Просто я ідеально лінива істота, у якої та патологічна лінь прогресує, а вона вперто цього не помічає, старається спихати все на фактори, незалежні від неї. І то мене катастрофічно дратує.
З початком нового року думав, що все почне змінюватись, але бачу що все по-старому. дідько, коли ж то я зможу себе контролювати?!!
І ще відчуваю що пора навідатись до лікарів. Пролеми із сном, головні болі, швидка втомлюваність - це все мене вельми насторожує. Хоч і обстежуватись страшно - а ну ж раптом виявлять щось таке, про що краще б ніколи не знати?! Боюсь...
А ще я вельми хочу кудись поїхати. Думаю що на канікулах вийде гайнути кудись на один день з "КБ", а якщо ні - то на лижі. 5 років вже не катався, аж стрьомно признатись. Тому мабуть буде "привіт, стипендія" і одразу "стипендія,прощай", бо то ж ще сезон шопінгу, тре шось собі нове взяти, поки є можливість і знижки :)
От таке от. А що у вас там, народ?! Пишіть, цікаво ж
Взагалі останнім часом шось відбувається із мною неладне. Я погано сплю, постійно втомлений, вічно якась апатія. не можу нормально доводити справи до завершення. От почав писати дещо ще влітку, так і написав лише 4 сторінки тексту. Аж противно від себе. Спихаю все на брак часу, на перевантаженість. Але якшо реально подумати, то нічого такого. Просто я ідеально лінива істота, у якої та патологічна лінь прогресує, а вона вперто цього не помічає, старається спихати все на фактори, незалежні від неї. І то мене катастрофічно дратує.
З початком нового року думав, що все почне змінюватись, але бачу що все по-старому. дідько, коли ж то я зможу себе контролювати?!!
І ще відчуваю що пора навідатись до лікарів. Пролеми із сном, головні болі, швидка втомлюваність - це все мене вельми насторожує. Хоч і обстежуватись страшно - а ну ж раптом виявлять щось таке, про що краще б ніколи не знати?! Боюсь...
А ще я вельми хочу кудись поїхати. Думаю що на канікулах вийде гайнути кудись на один день з "КБ", а якщо ні - то на лижі. 5 років вже не катався, аж стрьомно признатись. Тому мабуть буде "привіт, стипендія" і одразу "стипендія,прощай", бо то ж ще сезон шопінгу, тре шось собі нове взяти, поки є можливість і знижки :)
От таке от. А що у вас там, народ?! Пишіть, цікаво ж
2013/01/07
Золотий м"яч-2012, або як рекламний піар перекриває таланти
Взагалі в мене в житті існує принцип - не повторюватись. Бо від частих повторювань самого себе людина стає нудна і нецікава для оточення. От я і стараюсь щоразу придумати щось нове і оригінальне, навіть якщо це важко і ліньки. І щось та й вношу нове у життя, навіть якщо просто куплю шнурки до кросівок іншого кольору. Дрібниця, а приємно.
А от людям, на яких поклали місію обирати найкращого гравця, повтори явно подобаються. От вони і не мають жодного бажання обирати когось нового. А навіщо, якшо і попередня зірка ще досить яскрава? Навіщо номінувати нового когось, якщо й попередній непогано справляється? Залізна логіка, чи не так?
Запитаєте, кого я бачу у руках із Золотим М"ячем? Я відповім: мій вибір - Андрес Іньєста. Чого б то раптом він? Та хоча б тому, шо цей гравець (до речі, одноклубник Мессі) демострує чудову гру саме там, де це й потрібно.Так, він не забиває рекордну к-ть голів за сезон. Так, його обличчя не часто побачиш на шпальтах таблоїдів. Так, його не так активно осявають спалахи фотокамер і світло софітів. Так, він не є топовим обличчям реклами шампунів та іншої єресі. Але невже це головне у футболі?! Невже к-ть забитих голів є абсолютним показником для отримання престижної нагороди?!
А якщо задуматись, то ким є Мессі без того самого Іньєсти і Хаві?! Чи демострував б він такі успіхи, якщо б його не підтримували точними пасами і гольовими передачами ці двоє футбольних гігантів?! Ні, я зовсім не хочу забирати слави у молодого аргентинця, аж ніяк. Він безумовно є зіркою і гідний сяяти у одному сузір"ї з Пеле, Марадонною та іншими легендами футбольного світу. Але ж хіба ті, хто просувають йому шлях до слави, не заслуговують хоч трохи пошани і блиску?!
Але така вже вдача у людей - обирати тих, про кого говорять найбільше і хто найбільше "світиться". А про інших якось ухитрятись забувати.
А щодо іншого претендента, а саме Кріштіану Роналду... Так, це безумовно один із найталановитіших гравців сучасності. Біда у тому, що я особисто не відчуваю до нього жодної симпатії. Ну от не склалось якось. Тому й писати про нього не буду. То вже на тому вибачайте.
P.S.: Все написане у цьому блозі є моєю особистою суб"єктивною думкою, і якщо вона кардинально розходиться з вашими поглядами, то вже мусите то пережити. Коментарі у будь-якому разі приймаються
2012/12/25
Рік 2012 - спогади, враження, підсумки
До Нового Року залишилось трохи більше 6 днів. думаю, що саме пора було б підбити підсумки тих 360 днів, які були прожиті після того, як куранти пробили північ і пробка з пляшки шампанського розбила в друзки одну з ламп у вітальні моєї квартири.
Цей рік був різний, багатий як на яскраві, так і сірі моменти. Отож усе по черзі.
Щодо мого особистого життя, то 2012 рік не надто був до мене прихильний. Усе пішло якось не так, як я то собі уявляв, і, як наслідок, втратив декількох друзів, а з декількома іншими стосунки явно охололи. І винен у цьому в більшій мірі я, і робити винними нікого не збираюсь.
Щодо нових вражень і знайомств, то цей рік виявився досить таки позитивним. Перш за все тому, що літо-2012 виявилось чи не найкращим за всі роки мого нетривалого життя. І за це я у черговий раз хочу подякувати декільком чудовим людям, які не дали мені засохнути у світі бетонних коробок і похмурих обличч. Не буду називати їх імена, вони й самі знають, що це про них.
Ще однією вагомою подією стало те, що я нарешті зареєструвався у твіттері. І одразу ж виявив у цьому багато переваг. Це одна з таких небагатьох соцмереж, де стільки позитивних і цікавих людей. Де немає "понтів" і гламуру, ванільних статусів і дегенеративних аватарок. Лише відкритість, безпосередність і море добра. Бо ж твіттер_то_є_любов :)
Щодо навчання, то цей рік виявився одночасно вельми цікавим і досить важким. Нормально поспати я можу лише на вихідних (і то не завжди), майже немає часу на свої захоплення. Навіть не можу нормально дописати свою прозову заготовку. От тепер і згадується саркастична фраза старшокурсників "Ето медфак, дєтка". Ну але шо хотів, то й маю. Буду старатись подолати ті всі труднощі і надіюсь на швидке полегшення. Бо фізично я ще тут, але думкави вже давно у якомусь черговому літньому "круїзі".
Ще багато всього можна писати про той рік, але якось немає ні сили, ні часу. Безумовно знаю лише одне - 2012 мені запам"ятається назавжди :)
Цей рік був різний, багатий як на яскраві, так і сірі моменти. Отож усе по черзі.
Щодо мого особистого життя, то 2012 рік не надто був до мене прихильний. Усе пішло якось не так, як я то собі уявляв, і, як наслідок, втратив декількох друзів, а з декількома іншими стосунки явно охололи. І винен у цьому в більшій мірі я, і робити винними нікого не збираюсь.
Щодо нових вражень і знайомств, то цей рік виявився досить таки позитивним. Перш за все тому, що літо-2012 виявилось чи не найкращим за всі роки мого нетривалого життя. І за це я у черговий раз хочу подякувати декільком чудовим людям, які не дали мені засохнути у світі бетонних коробок і похмурих обличч. Не буду називати їх імена, вони й самі знають, що це про них.
Ще однією вагомою подією стало те, що я нарешті зареєструвався у твіттері. І одразу ж виявив у цьому багато переваг. Це одна з таких небагатьох соцмереж, де стільки позитивних і цікавих людей. Де немає "понтів" і гламуру, ванільних статусів і дегенеративних аватарок. Лише відкритість, безпосередність і море добра. Бо ж твіттер_то_є_любов :)
Щодо навчання, то цей рік виявився одночасно вельми цікавим і досить важким. Нормально поспати я можу лише на вихідних (і то не завжди), майже немає часу на свої захоплення. Навіть не можу нормально дописати свою прозову заготовку. От тепер і згадується саркастична фраза старшокурсників "Ето медфак, дєтка". Ну але шо хотів, то й маю. Буду старатись подолати ті всі труднощі і надіюсь на швидке полегшення. Бо фізично я ще тут, але думкави вже давно у якомусь черговому літньому "круїзі".
Ще багато всього можна писати про той рік, але якось немає ні сили, ні часу. Безумовно знаю лише одне - 2012 мені запам"ятається назавжди :)
2012/12/24
Ну от, за прикладом багатьох друзів-знайомих вирішив створити свій блог. Не знаю, чому саме в blogger.com. Може тому що вчора зареєструвався (вже мабуть втретє) у Google+, тож шукати щось нове мені не вельми хотілось.
Не знаю, наскільки багато і часто буду писати тут. Бо пробував вести колись щоденники, і щось в мене з ними не складалось. Я просто феноменальне уособлення лінивства. Мені легше прокручувати 100500 раз у голові шось мудро-немудре, аніж взяти і то "шось" записати. Ну але то таке, ліричний відступ.
Блог цей створений у важкий час. Бо через 9 годин у мене почнеться доволі важкий модуль, і я повинен до нього добряче підготуватись. Тому сьогодні буде тотальне #неспимо . Ну але то таке, життєво. Не вперше ж...
Гаразд, шось я розписався занадто як на перший раз. Можливо комусь буде цікаво читати ці мої "брєдні п"яного студента", то буду дуже радий.
Не знаю, наскільки багато і часто буду писати тут. Бо пробував вести колись щоденники, і щось в мене з ними не складалось. Я просто феноменальне уособлення лінивства. Мені легше прокручувати 100500 раз у голові шось мудро-немудре, аніж взяти і то "шось" записати. Ну але то таке, ліричний відступ.
Блог цей створений у важкий час. Бо через 9 годин у мене почнеться доволі важкий модуль, і я повинен до нього добряче підготуватись. Тому сьогодні буде тотальне #неспимо . Ну але то таке, життєво. Не вперше ж...
Гаразд, шось я розписався занадто як на перший раз. Можливо комусь буде цікаво читати ці мої "брєдні п"яного студента", то буду дуже радий.
Підписатися на:
Дописи (Atom)