Ще одне правило для подолання труднощів

 Катаючись на ровері по околицях рідного Львова, я відкрив для себе один феномен, який дуже добре прив"язується до повсякденного життя. Мова про підйоми вгору. Їх зазвичай долати доволі важко і неприємно. Крім фізичного виснаження часто для цієї справи немає внутрішньої мотивації. Бо зникає вона, як тільки нерівність рельєфу з"являється на горизонті.

 Коли дивитись на підйом з відстані 100-200 метрів, то видається він доволі стрімким і нездоланним. Однак чим ближче ми під"їжджаємо, тим більше цей схил стає пологішим. немо б хтось його зумисне опускає, намагається вирівняти перед нами. І ми розуміємо, шо піднятись на ньогоє не так уже й складно, що варто всього лиш трішки перемкнути передачі, трішки підтиснути на педалі - і ось ти вже на вершині, гордий з себе і свого маленького досягенння, відчуваєш легку втому, яка однак не заважає рухатись далі і підкорювати нові маленькі вершини.

 Подібна ситуація виникає часто і в нашому житті. Коли перед нами починає з"являтись якась проблема, то часто постає вона в доволі грізному вигляді. Ми зневірюємось в своїх силах. опускаємо руки і або відсторонюємось від неї, або шукаємо простіших обхідних шляхів, або ж вмикаємо режим "Істерика". плачучи і вимагаючи допомоги. хоча насправді єдиним виходом із ситуації є взятись за вирішення тієї трудності, яка постала перед нами, сміливо піти назустріч проблемі. І скоріш за все виявиться, шо та проблема насправді не була настільки страшною, як нам здавалась спочатку. І кожен наш крок, кожне прокручування педалі буде нам демострувати, що все не так і складно і що мета не така вже й далека, як то ми собі придумали.

 Отож ніколи не зупиняйтесь пред усілякими життєвими труднощами, сміливо крутіть педалі і все у вас вийде!

Про залізниці і потяги

 Літо йде повним ходом. Студенти завершують здавати сесію, абітурієнти дописують останні ЗНО і незабаром юрби втомлених навчанням і домашнім побутом людей потягнуться потоками до вокзалів, автостанцій та аеропортів, покидаючи свої міста і селища та вирушаючи на тривалий чи не дуже відпочинок. Хтось поїде автобусом, хтось долатиме численні кілометри у салонах літаків, найбільші екстримали їхатимуть велосипедами чи автостопом. Прота мабуть найбільша частка українців традиційно вирушатиме до місць відпочинку залізничним транспортом. Особисто я віддаю перевагу саме йому. Бо це, по-перше, доволі економно порівняно з автобусами та літаками (проїхатись плацкартом зі Львова до Києва за 40 грн. - то вам не абищо), по-друге - комфортно (бо, як на мене, значно комфортніше проспати ніч на полиці вагона, аніж у напівлежачому положенні в кріслі автобуса), а по-третє - безпечно, адже залізниця - один з найбезпечніших засобів пересування (звісно для тих, хто їде всередині вагона, а не крокує з рюкзаком по шпалах). Так, може він не надто швидкий і їхати ним значно довше, ніж тим самим автобусом (якщо не брати до уваги нових і вічно проблемних Хюндаїв, які нібито їдуть досить швидко, проте якщо поламаються, то стоять також досить довго), але зате вас не кидає на всіх отих ямах і вибоїнах. якими багаті українські дороги.

 А взагалі поїзди я люблю навіть не за те, що вони такі комфортні і зручні і що ними добре добиратись до великих і не дуже міст. Для мене ще з дитинства поїзди були чимсь заворожуючим. Я міг прогулюватись дорогою вздовж колій годинами, спостерігаючи за рухом цих сталевих гігантів. Влітку ми з друзями любили кидати у вагони дрібними камінцями та ставити на рейки каміння, спостерігаючи як колеса локомотива дроблять його на порох. Взимку ж в хід ішли сніжки. Саме десь у ті часи дитинства і зародилось бажання стати машиністом. Виникло воно навіть скоріше, ніж бажання стати військовим, пожежником і лікарем. Збутись йому не судилось, однак те таємне притягання до рухомого складу залізниці залишилось. тому ще й досі люблю іноді вийти на залізничну платформу, сісти на лавочку і спостерігати, як повз мене проїжджають потяги, везучи у своїх залізних нутрощах тіла і душі людей. Хоча ні, мабуть лише тіла. Адже душі їх залишаються десь там. у тому місті чи селищі, де й була їх відправна точка у цій подорожі. І колись вони повернуться, хтось раніше, хтось пізніше. Повернуться до тих місць, де залишились їх спогади і душі. І саме там вони зможуть по-справжньому вічувати, мріяти і любити. А врешті й померти, вірячи. мріючи і люблячи.

P.S.: а ще одна річ, яка є плюсом залізниці - точність. Здебільшого поїзди прибувають і відправляються чітко за графіком, відхиляючись лише на якісь там на 2-5 хвилин. Така точність дозволяє людям навіть не носити годинників. "То шо там, "Рахівський" поїхав? - було питає мене сусід, - А, то значить вже половина четверта доходить. Піду-но я додому, новини подивлюсь, бо навіть не знаю, шо там в світі сталось нині." І побреде помалу додому, а я поспішу на станцію, шоб не прогавити свою електричку, яка як завжди прибуває з дивовижною точністю, не даючи права навіть на кількахвилинне запізнення.

Про перебільшення проблем

Період сесії завжди найважчий в році. А особливо коли сесію "стискають" на тиждень і отижня доводиться здавати 4-5 модулів. Всі плачуть, нервують, депресують. Я от мало не щодня в твіттері постив записи про те, як мені важко і як я хочу спати.

  А от сьогодні дізнався, шо в мого одногрупника 6 незданих модулів. І то при тому, що в нас ще 6 попереду. Тобто загалом задвати йому прийдеться 12 модулів. А часу на то всьо залишилось 9 днів +/- 3 дні додаткової сесії. Для уточнення зауважу, шо модулі в нас - то те ж саме, що й екзамени в більшості ВУЗів. Отож, 12 екзаменів за 12 днів. Неслабо, правда?!

 Тепер мої проблеми з недосипанням і втомою видаються мені дрібницями перед проблемами одногрупника. Хочеться лише одного - шоб цей чувак все успішно здав і був у списку нашої групи на наступний рік. Думаю шо після такого екстріму йому навряд чи захочеться прогулювати пари і забивати на навчання.

 Тому, реально, перш ніж нити про свої проблеми, подумайте, чи настільки вони варті тих переживань. Бо яка б проблема не була, все одно в світі знайдеться людина, які значно гірше, ніж тобі.

Нова публікація

Не знаю, чийого авторства насправді то слова - чи Боба марлі, чи все-таки Шекспіра, але сказано гарно

О.Е.-тур: львівська версія

Того концерту місто чекало довго. Відколи оголосли графік туру у підтримку нового альбому, люди вже почали збирати компанії і готувались придбати квитки, як тільки вони з"являться в продажі. Особисто я і мої друзі квитки взяли ше в лютому, в перші тижні їх появи. Вирішили, шо оскільки особливими фанатами творчості Вакарчука і Ко ми не являємось, то достатньо нам буде і 2-ї фан-зони. Як виявилось згодом, того нам було дійсно достатньо, шоб файно відірватись і запам"ятати собі той концерт надовго.

 В день концерту погода у Львові не надто радувала. Дощ падав ще з вечора попереднього дня і погода була далеко не літня. Ця природня похмурість, хронічна втома і ще якісь невідомі мені ментальні причини мало не відбили в мене бажання взагалі кудись іти. хотілось просто закутатись в ковдру і впасти у сплячку. Але оскільки квитки були вже куплені і все давно вирішено, то вибору не було. Та й дощ припинився, і небо помалу розпогоджувалось, що давало надію.

 По дорозі до стадіону "Арена Львів" йшли невпинним потоком люди. Вже було ясно, шо дійство вийде масштабним. Як виявилось потім, на концерт прийшло 30 тисяч львів"ян і гостей міста. Це поки найбільша кількість під час цього туру. Та й не дивно, адже "океанівці" не виступали у рідному місті вже 3 роки. Народ явно скучив за якісною музикою і ажіотаж був цілком зрозумілий. Як на те, небо і повністю розпогодилось, що явно підняло настрій.

 Традиційно, виступ затримався, почавшись майже на годину пізніше від запланованих 20.30. Але то нікого не здивувало, адже затримувати концерт вже давно стало невід"ємною традицією більшості виконавців. Народ терпляче вичекав, періодично плескаючи і тупаючи ногами. І от нарешті все почалось. Вийшли музиканти, а за ними з"явився і Славко із своїм традиційним "зашарфованим" мікрофоном і двіж почався. оскільки тур був в підтримку нового альбому, то й зрозуміло, що основний акцент ставився на нові пісні. Однак періодично Вакарчук не забував і про давніші композиції, домішуючи до концерту хітові "Сюзі", "Майже весна", "Холодно" "Відчуваю", "Друг" (яку Славко виконав ще й у східній версії) і на закінчення пролунали "Зелені очі". Після чого команда подякувала Львову за підтримку і покинула сцену. Зрозуміло, що народ хотів продовження, тому після гучних "На біс!!!", оплесків і тупотіння гурт змушений був вернутись. Вернутись на сцену і заспівати свої давні і всіма улюблені хіти: "Без бою" (яку Святослав присвятив батькові), "Все буде добре",  "Не питай",  "Той день", "Я так хочу". Для виконання "Не питай" на сцену Славко запросив свого підопічного з шоу "Голос Країни", темношкірого львів"янина Блеза Малабу. Виглядало дуже колоритно і гарно. Але і після першого "на біс" львів"яни не дали "О.Е." піти. Викликали ще, а потім ще, і ще , і ще раз. Загалом гурт повертався на сцену 5 (!!!) раз. Такої підтримки я не бачив на жодному концерті. Зі сцени прозвучали давно знайома всім "Квітка", старі-добрі "Там де нас нема" і "911" (під неї ми вирішили, як і Славко, постояти з оголеними торсами, знаменуючи таким чином початок нашого літа), а також рок-н-рольна "Ото була весна". На остаточне закінчення музиканти зіграли нову, але вже багато для кого улюблену "Обійми". І врешті-решт попрощались з львів"янами, вкотре подякувавши за неймовірну підтримку і вибух почуттів.

 Отож концерт видався дуже і дуже прекрасним. Особисто для мене він буде тепер у списку найкращих концертів, на яких я був за 20 років свого життя, десь поряд з березневим 3,5 годинним сольником "Тартака". Дійсно багато емоцій і енергії. А надірваний голос, біль у м"язах і радикально хороший настрій тільки це підтверджують. Ще досі в голові лунає "Я так хочу", думки все ще десь там, у 2й фан-зоні "Арени Львів". То був дійсно один з тих концертів, на яких хочеться побувати ще і ще. Дякую вам, "Океан Ельзи", за незабутній початок літа.

P.S.: Дійство захопило не лише нас, а й музикантів. А це, погодьтесь, не мало що варто.

Про "Карпати" - моє бачення подій

 Цієї неділі закінчився черговий футбольний сезон УПЛ. Для когось він пройшов успішно, для когось - не вельми. А хтось, як от львівські "Карпати", його успішно "провалив". Вкотре. І як і минулого сезону, не вилетіли ми в нижчий дивізіон лише завдяки неуспішній грі тих, хто в турнірній таблиці був нижче нас. Тож принагідно респект "Говерлі" і успіхів їм в 1й лізі. А щодо нашої команди, то ситуація вельми сумна. Останні новини просто змушують опустити руки і сховати подалі в шафу фанатську "розу". Бо після такого просто нема сенсу відвідувати стадіон взагалі.
 Я маю на увазі останню новину, яка стосується продажу 19(!!!) футболістів клубу. І не якихось там новачків чи постійних клієнтів лави запасних. Ні, мова йде про ключовий склад команди. Так наприклад на трансфер виставлена головна зірка і талісман клубу Ігор Худоб"як, який за "Карпати" грає ше з 2005 року. А також такі доволі дієві цього сезону гравці, як Богатінов, Ксьондз, Кенія, Гладкий і найколоритніший гравець команди (чи й навіть усієї УПЛ) Кополовець. Такого кроку не чекав ніхто ні у Львові, ні за його межами. Причини явно невідомі. Так, команда грала останні матчі явно паскудно, але хіба в цьому виною є лише гравці?! Невже рівень їх майстерності за кілька місяців впав настільки, що вони не в силах обіграти явних "лузерів" чемпіонату?! Адже ще в першому і навіть на початку другого кола ці хлопці показували вельми хороші результати. Варто згадати хоча б неймовірний результат з "Кривбасом" (6-0!) і впевнену перемогу над "Ворсклою" і "Волинню". Хоча з кінця березня почався явний спад. Нищівні поразки від донецького "Металурга", київського "Арсенала" і ужгородської "Говерли" призвели до того, що болгарський наставник Ніколай Костов подав у відставку, сказавши: «Мабуть, я для цієї команди – людина непідходяща». Але після його відходу ситуація не надто змінилась, бо команда грати краще не почала, а те, що розгромних поразок не було - вина лише  суперників, які чи то не надто старались забивати, чи просто не хотіли травмувати нерви львівських вболівальників. Бо фанати вже і так не витримали такої ганьби і на останній домашній матч просто не явились, вивісивши банер "Як граєте, так і підтримуємо".

 Судячи з усього, проблема явно не в самих гравцях і навіть не в тренерському штабі. Так, вина команди і тренерів теж наявна, але... "Карпати" - то не аматорська команда, тут значна роль віддається керівництву. І саме на керівництво клубу лягає основна відповідальність за всі промахи. Менеджмент наймає тренера, вирішує питання контрактів і трансферів,  займається фінансуванням та іншими організаційними питаннями. Отож і розв"язувати конфлікти (якшо такі є) і боротись з усіма проблемами повинні саме вони. При цьому ніяких дій, окрім тотального "розпродажу" команди, ми не побачили. так само як і не почули пояснень ні цьому дебільному  вчинку, ні щодо ситуації в клубі.Таке враження, що все насправді круто, менеджери клубу - круті чуваки, а те що успіхи команди ніякі - то вина тренера, гравців і суддів. Але з кожним разом бачимо, що проблема в чомусь іншому. У чому - залишається лише здогадуватись. І без надії чекати на новий футбольний сезон.

P.S.: В цьому сезоні я пропустив лише 4 домашні матчі, встановивши цим свій особистий рекорд по відвідуванню. Але ні я, ні мій друг, який відходив на усі домашні матчі команди, тепер не впевнені, що матимемо бажання так само часто бувати на стадіоні наступного сезону. І причина не лише в поганій грі команди. Знаєте, наполовину порожній фанатський сектор, в основному заповнений тими, кому менше 16 - то явно не рівень "Карпат". Криза не лише у клубі, а й у його фанатах. І в цьому, як і в незадовільній грі команди, є теж свої винуватці.

4 дні армійського режиму: спогади про Aliante 2013 - Україна

 Є в мене такий файний друг Олег. І от любить він мене підписувати на всякі там заходи цікаві. так і того разу сталось. Скинув він мені пропозицію взяти участь в одному цікавому проекті, яке ініційоване НАТО. Суть в тому, шоб пожити у військовій частині 4 дні і приймати участь у військово-спортивних та інтелектуальних змаганнях. 10 найкращих команд на тиждень поїдуть в Європу. Я отак трохи подумав та й погодився. Написали ми есе, дали відповіді на питання, заповнили анкети та й стали чекати на результат. 12.05, десь біля 23.30 з"явився список з 20 команд, які пройшли відбір і можуть їхати на змагання в Білу Церкву. Наші прізвища серед них, на нашу радість, теж висвітлились, тож почали готуватись до файного двіжу.

 Екстрім почався вже наступного дня, коли ми брали кивтки на потяг. Місць до Києва, звідки нас мали централізовано везти до БЦ, не виявилось, тож єдиним виходом було брати купе на дніпропетровський потяг, який їхав через Білу Церкву в ... 03.30 ночі. Налаштувавшись, шо до ранку спатимемо на вокзалі, ті квитки ми взяли.

 З горем навпіл домовились з викладачами про нашу відсутність на парах впродовж 3 днів і в середу о 17.30 вже сиділи в свому купе, рушаючи назустріч новим пригодам. Під час поїздки були свої приколи, як то наприклад Олегові тести з сімейного права, згідно з якими батьків позбавляють аліментів, якщо вони ввійшли в астрал чи їх дитина пішла вчитись в ПТУ :)  Ну але то таке. Основним було те, шо Олегові спало на думку подзвонити організаторам проекту і спитати, чи не можуть нас зустріти вночі на вокзалі і десь помістити до ранку. З того все й почалось. Десь біля 4 ранку до вокзалу прийшов майор, доволі злий (ну то й зрозуміло чому) і, проявивши неабияку обізнаність в географічно-соціальному планування Львова, повів нас до військової частини. Черговому сержантові наказав нас помістити десь доспати, а зранку постригти і видати форму. То звичайно був жарт, але сержант сприйняв то серйозно. Отож після команди "Рота, підйом!" доручив черговому солдатові відвести нас для проведення ритуалу підстригання. на наше "Та ми ж не призовники!" він здивовано запитав "А хто ж ви на*уй такі?!". Вислухавши наші пояснення, направив нас в казарму до призовників, де ми просиділи до вияснення обставин. Там нас теж кількаразово намагались постригти і стільки ж раз довелось пояснювати, шо ми не новопрзвані і тут тільки на 4 дні. В кінцевому результаті за нами прийшов солдат, який відвів нас до клубу частини і наказав сидіти тихо доки не прибуде решта наших.

 Решта прибула десь після 12 години і тим наш статус призовників перейшов в статус конкурсантів. Після обіду нас поселили в казарму для контрактників, яка, до речі, виявилась доволі комфортною (6-місні кімнати і гаряча вода - то вам не шо-небудь), і провели тривалу екскурсію військовою частиною. До речі, вперше вживу почув як стріляє АК і ледь там не оглух :) Ввечері відбулись презентації команд поділ всіх на 4 великі десятки і презентації команд. Після відбою ми досить швидко поснули, бо втома дала своє.

 Наступного дня підняли нас згідно з армійським розкладом в 06.00 ранку, повели на зарядку і змусили по-армійському якісно застеляти ліжка. Після сякого-такого сніданку повели на територію іншого підрозділу частини, де вся військово-спортивна підготовка і відбувалась. Нас вчили як правильно стріляти, долати смугу перешкод, вдягати ОЗК, накладати джгут і настроювати рацію. Всьо то ми не тільки подивились, а й спробували самі. Комусь вдалось краще, комусь гірше, але то вже інша справа. Після того всього сонця і бігання зовсім нічого не хотілось, але після відбою нас чекала репетиція рольової гри. Затягнулась вона аж до 1 ночі, але то було весело. На щастя в команді попались люди з почуттям гумору і даром до акторських перевтілень, тож всьо проходило непогано.

 Третій день почався як і другий, але нам пообіцяли, шо він буде важчий і цікавіший. То так і вийшло. Почалось все з складання пожежного шланга, продовжилось перетягуванням каната і закінчилось великою командною естафетою, де ми мали показати свої навички і з подолання смуги прешкод, і з мед. допомоги, і з одягання ОЗК, і з стрільби, і з гасіння пожежі і з налаштування рації. Загалом було неймовірно круто, хоч ми і прибігли 3-ми.
 Після того всього бігання-стріляння-носіння хотілось тупо лягти на траву в позу ембріона і міцно заснути. Але шансу такого нам не дали. Повели на зустріч з представником НАТО, після якої ми повечеряли і пішли в частину показувати свої акторські таланти. На щастя, з тим ми справились на рівні, тож опісля дозволили собі трохи розслабитись і зняли Harlem Shake :)
Остання "дємбельська" ніч взагалі пройшла відпадно. Стільки я ше не сміявся давненько. І то при тому, шо алкоголю взагалі не вживали. Просто втома, бажання файно розслабитись і присутність цікавих і веселих людей зробили своє :)

День четвертий був днем тріумфів і нагороджень. Ми з Олегом стояли і чекали, коли серед преможців назвуть наші прізвища. Після того, як була названа друга п"ятірка, я вже навіть було розчарувався і змирився з поразкою. Але ж як то було круто і приємно, коли наші прізвища назвали під номером 3!!! То було шикарно і неймовірно радісно! жаль було, що дехто з тих, з ким встигли здружитись за три дні, не потрапили в число переможців, але й радісно, шо немало файних людей теж поїдуть з нами в євротур :)

Після короткої екскурсії по Білоцерківському ботсаду нас повезли до Києва. Там ми нарешті змогли поїсти нормальної їжі і ше кілька годин погуляти по столиці з новими друзями, помитись під весняною зливою і нарешті добратись до потяга Київ - Ужгород, яким ми мали добратись додому. З відправленням потяга в 20.06 наше Aliante завершилось.

 Загалом, я радий шо потрапив на такий конкурс. То було дійсно неймовірно круто. Навіть якшо б не виграв, то все одно отримав неймовірний досвід і купу позитивних вражень і багато нових приємних знайомств. А головне - то було реальне живе спілкування, якого іноді так гостро бракує і яке дарує такі круті емоції і залишає тривалі приємні спогади.

P.S.: За ті 4 дні я встиг стати і призовником, і спортсменом, і навіть євреєм. Непогано так, правда?! :)

P.P.S.: і ше я придумав новий доволі смачний напій: берете 2 цукерки "Зоряного Сяйва", заливаєте стаканом окропу і розмішуєте. Досить непогане на смак виходить, спробуйте :)