Безвихідь

 Ти маєш намір поїхати з цього міста кудись подалі. Тобі набридли ці сірі мури, переповнені ранкові маршрутки, відсутні погляди людей і смердючий туман з міської каналізації. Тебе дістав гнилий присмак води з крана і відсутність навіть тцієї води по кілька днів.
 Тебе дістав товстопузий мер, який дбає тільки про свій бізнес, а не про те, щоб у тебе в крані була нормальна вода, і щоб вона була цілодобово.
 Тебе дістали твої сусіди-зануди, кожен з яких міг б стати непоганим приватним детективом, настільки добре вони вміють шпигувати один за одним, але натомість кожен став звичайним лайном.
 Тебе дістало все, нічого вже тебе не тримає тут, у цьому бетонно-асфальтовому вольєрі - валізи спаковані, гроші зняті з картки, а сама картка викинута в смітнику біля банкомату. Ти береш свою спортивну сумку і йдеш на найближчу станцію.
 Але на станції виявляється, що сісти на потяг не так і просто. Перш за все, тому що каса не парцює. І ніхто не може сказати, коли вона запрацює, бо окрім тебе в залі очікування лише бомж, який спить на брудній лавці і якого зовсім не гребуть ні твої проблеми, ні взагалі твоя присутність. Як не гребе вона і чергового по станції, і касирку, які разом із двома залізничниками закрились в будці чергового і зайняті роздумами над суттю життя - тобто попросту бухають. Отже, в тебе залишається єдиний вихід - дочекатись останньої електрички. Так, це не те, на що ти розраховував, але все ж ти виїдеш з цього міста. Нехай поки що недалеко, нехай за якихось100 кілометрів, але щоб не тут. Може в тому містечку, куди завезе тебе та електричка, все не так погано? Можливо там можна нормально жити? Може там сусіди не спостерігають за кожним твоїм кроком? Може там немає переповнених маршруток (або й взагалі не має маршруток, так навіть краще)? Може люди там хоч іноді усміхаються? Може там з крану тече нормальна вода, чи принаймні вона там є щодня? Ну або, на крайній випадок, можливо там хоч працює квиткова каса?

 Ти виходиш на платформу. Прожектор електрички наближається до тебе, заливаючи тьм"яним світлом довколишній простір. Але тут ти помічаєш, що щось не так. Ти ще не можеш зрозуміти, що саме тебе насторожує, а потяг уже на повній швидкості проноситься повз тебе, обсипаючи тебе снігом і смородом туалету. Ти стоїш в розгубленості, а тим часом вагони зникають за поворотом колії і від них залишається тільки запах мазуту в повітрі і сніг на твому пальті. А ти продовжуєш стояти на платформі і до тебе врешті доходить, що сьогодні ти нікуди не виїдеш. І завтра мабуть теж, бо касирці з будуна скоріш за все буде влом заради тебе одного відкривати касу, бо ж ніхто давно нікуди не їздить з цієї станції і потреби в касі немає, як і взагалі у всій станції.

 Ти все це розумієш. Ти вже знаєш, що залишишся в цьому місті принаймні наступні 10 років. І думаєш, що то може й на краще. І кожен крок, який віддаляє тебе від станції, дає тобі якусь дивну віру. Ти починаєш вірити, що все не так і погано в твому місті. Ти починаєш думати, що твої сусіди не такі вже й погані люди, а твій мер - не така вже й зажерлива свиня, у маршрутках зранку ще можна знайти достатньо місця, а вода з крану цілком придатна для використання. І зовсім немає потреби отак поспішно звідси втікати. А потреби щось змінювати здається взагалі ніколи не було.

  Ти береш свою спортивну сумку і йдеш додому, надіючись що в сьогодні не вимикатимуть воду. Твоя подорож закінчилась, так і не розпочавшись. Добре що хоч не викинув ключі від квартири, як хотів спершу. А картку завтра можна буде відновити.

Підсумки - 2013

Підводити підсумки року на другий день нового року може трохи й тупо, але як вже сталось :) Тому  зроблю короткий допис в стилі  "номінація року" про цей безумовно шикарний 2013й.

• подія року - #євромайдан

• місто року - Одеса

• країна року - Україна

• подорож року - "євротур" Львів - Краків - Острава - Прага - Берлін - Пряшів - Львів

• досягення року - участь в проекті "Аліанте" і почесне третє місце (подорож року - приз за це)

• концерт року - "Тартак" в "Химері" (3,5 години драйву - то вам не шо-небудь)

• фестиваль року - "Захід"

• книга року - "БЖД" Сашка Ушкалова

• фільм року - Брат / Hermano(2010)

• гурт року - The Fray

• пісня року - Creed - One last breath

• фраза року - "В будь-якій незрозумілій ситуації бери шмайсер і біжи в ліс" (О.К.)

• цифра року - 20

 Сказати, що цей рік був прекрасним - надто мало. Дякую всім, хто зробив його для мене таким. Вірю, що 2014 рік буде не манш яскравим і багатим на події. Судячи з того, як він почався, все має бути шикарно. І до умовного списку #ТиНіфігаВЖиттіНебачив додасться ще кілька нових пунктів

 

 






 

 

"Сюрпризи по-українськи"

 Життя в Україні підходить далеко не всім. Щоб комфортно тут почуватись, треба мати дійсно сталеві нерви та ангельське терпіння. І любити сюрпризи. При чому любити сюрпризи здебільшого неприємні. І навчитись радіти навіть найменшим приємностям. Тим більше, шо великих приємностей тут практично не буває. Якшо взяти загалом, то бути українцем і гордитися цим - це свого роду прояв мазохізму.

 Іноді складається таке враження, що представники влади перед своєю теперішньою роботою працювали в якомусь цирку центрі розваг, головною спеціалізацією якого було влаштування яскравих святкових заходів з купою подарунків і сюрпризів. Але мабуть у тому центрі розваг в один момент пішло шось не так - скоріш за все його працівників добряче довбануло струмом чи щось в тому роді, після їх переклинило, вони спалили свій креативний простір, а на попередньо викрадені зароблені гроші створили партію, перемогли з нею на виборах (в цьому їм гарно пригодився попередньо здобутий досвід дарування подарунків клієнтам) і почали радувати сюрпризами нас, тобто українців. Щоправда наслідки травматичної дії електричного струму проявлялись і надалі, тому і сюрпризи, замість того щоб дарувати людям радість, надихали наших співгромадян найчастіше на єдине - виробити закордонний паспорт (бажано якнайшвидше, поза чергою) і валити з цієї країни. Назавжди. Хтось так і зробив. Хтось ще чекає на свій час, займаючи ще з ночі черги під дверима ОВІРів. Хтось вперто продовжує чекати, що все скоро зміниться. Є такі, що самі намагаються щось змінити, але їх мало і після кожної невдалої спроби стає щораз менше, вони вигорають і якогось сірого ранку приєднуються до такої ж сірої черги під сірими сталевими дверима ОВІРу, тримаючи в захололих руках конверти з копіями документів і сплаченими рахунками і надіяться хоч краєм вуха почути десь в далині переможні звуки революційних барабанів і нерозбірливе хрипіння мегафона.

 Цей тиждень особливо щедрий на яскраві "сюрпризи". У вівторок ми успішно програли збірній Франції, перед тим не менш успішно її перемігши, чим вкотре здивували всіх, хто хоч трохи причетний до футбольного світу. А сьогодні світ, цього разу вже не тільки футбольний, отримав нову порцію "несподіванки по-українськи" - після тривалого і вже майже успішного шляху до Європи Україна раптово передумала і вирішила крокувати назад, тобто до російського кордону. Аргументація більш ніж переконлива - без співробітництва з Росією наша економіка збанкрутує. Підозрюю шо вже від завтра  ми спостерігатимемо стрімкий економічний ріст, різке підвищення добробуту і помітне падіння цін на алкогольну продукцію. Останнє, до речі, дуже важливе, оскільки без нього ми не зможемо в повній мірі відчути всіх позитивних змін, які вже завтра розгорнуться в нашій країні.

 Але гаразд, відкидаю зайву багатослівність. Хто винен у тому всьому, шо зараз твориться у нашій державі? Так. винні, як завжди, ми самі. Бо у нас не монархія і не диктаторський режим. ми самі обрали тих, хто представляє нас тепер перед світовою спільнотою. При чому обрали двічі - у 2010 і минулої осені. Вибір у нас був. Так, може не надто такий, як нам хотілося б, але як кажуть, варто обирати менше зло. Ми ж чомусь зробили навпаки. Тепер втішаємось результатами. І тепер маємо щось змінювати. Поки ще є з ким змінювати. Поки ще не всі, хто може щось робити, виїхали у пошуках кращих світів.

 Пора позбутись цієї дебільної звички - зупинятись на останніх метрах від фінішу. Бо ця звичка проявляється усюди - в політиці, у спорті, у культурі, у буденному житті. І вона не менш шкідлива, ніж алкоголь, куріння, наркотики. Просто діє трохи по-іншому. І вбиває у більших масштабах.

 Безумовно треба радіти навіть маленьким успіхам, але в жодному разі не слід задовольнятись малим. Бо маленькі здобутки - то лише для малих націй. А я надіюсь що ми такими себе не вважаємо.

P.S.: що б там хто мені надалі не говорив про якесь "покращення", в мене для цього є свій критерій - відчуття, що щось налагоджується, з"явиться в мене лише тоді, коли я зранку, йдучи на тролейбусну зупинку, не побачу звичної великої черги біля дверей секонд-хенду. Ось тоді я зрозумію, що у цій країні нарешті пішло щось так, як і має бути.

Hope is...

 Пам"ятаєте, колись були жуйки з такими цікавими наклейками, називались "Love is..."? Там ше була якась маленька анімешна картинка і внизу писали, шо таке любов. Пам"ятаєте, правда ж? Так от я вирішив написати шось подібне. Тільки не на маленьких клеючих папірцях. а просто в блозі. Отже, що таке надія?

• Надія - це коли ти на завтрішній модуль готуєш так багато шо аж нічого, окрім маленької шпаргалки з відповідями, які скинув тобі хтось з однокурсників

• Надія - це коли ти забиваєш в Google уривок рядка з пісні, яку ти почув десь у рекламі і навіть не впевнений, що правильно почув отой уривок і вперто пролистуєш сторінку за сторінкою

• Надія - це коли твій поїзд мав відправитись 5 хвилин тому, а ти все ж біжиш на перон, вірячи в чудо, свою везучість і перманентну непунктуальність Укрзалізниці

•  Надія - це коли ти повний лузер по життю, але попри те кожного тижня купуєш лотарейний білет в надії на джекпот

• Надія - це коли ти в 2 ночі стоїш на узбіччі траси без грошей, з розрядженою мобілкою і вперто підіймаєш руку кожному зустрічному світлу автомобільних фар

• Надія - це коли ти продовжуєш йти нічною вулицею, незважаючи на значну криміногенну ситуацію у цьому районі і на натовпи п"яних чуваків типової "спортивної" зовнішності

•  Надія - це коли онкохворий з IV стадією погоджується на хіміотерапію, попри майже нульовий шанс на виживання

• Надія - це коли реаніматолог вкотре прикладає до грудей пацієнта дефібрилятор, хоч і згідно усіх існуючих протоколів може констатувати смерть

І ще...

• Надія - це коли ти намагаєшся в соцмережах знайти людину, знаючи лише її ім"я і пригадуючи в загальні риси обличчя

• Надія - це коли на свій закоханий погляд чекаєш такої ж відповіді від неї

• Надія - це коли "давай забудемо те, що було і спробуємо ще раз, спочатку..."

Кожен може написати ще багато своїх прикладів сюди. Головне пам"ятати, що надія я завжди, навіть якщо здається, що її вже давно немає, навіть якщо ситуація така, шо гірше й не придумаєш, навіть якшо вже не маєш сил і змоги шось змінити.

Це неправда, що надія помирає останньою. Ні, помирають люди, які надіялись. А надія буде з вами до кінця. Навіть якщо ваш корабель стрімко йде на дно десь між льодами Атлантики, а місця в шлюпках для вас немає, ви все одно одягнете рятувальний жилет в надії на те, що рятувальний корабель знайде вас до того, коли ви перетворитесь на льодяну скульптуру.

Про притягання і відштовхування

Перед вами вхідні двері, які складаються з двох половин, що відкриваються в різні сторони Щоб увійти всередину, у вас є 2 варіанти - штовхнути одну половину "від себе", або ж притягнути іншу "до себе". Який з варіантів оберети ви?

 Закладаюсь, що опинившись перед таким вибором, більшість з вас обере ту половину, на якій приклеєна табличка "від себе". Чому? Бо так значно простіше. Не треба витрачати багато зусиль, не треба хапатись за дверну ручку і, напружуючи свій підкачаний (чи не дуже) біцепс, тягнути двері невизначеної маси, тримаючи рівновагу, щоб ота невизначена маса не звалила тебе на підлогу. Значно легше порухом руки ті ж двері штовхути всередину ( чи назовні, залежно від того де ви знаходитесь), застосовуючи при цьому ще й кількадесят кілограм своєї маси. Так простіше, правда ж?

 Біда в тому, шо подібна ситуація спостерігається і в наших стосунках. Нам значно простіше відштовхнути від себе людину, аніж притягнути її до себе. Бо для того, щоб притягнути, часто треба докласти хоч деяких зусиль, намагатись проявити свої позитивні риси, зацікавити і змусити хоч трішки собою захоплюватись. Натомість щоб відштовхнути когось, багато не потрібно. Досить просто відсторонитись, звалити на вибраний об"єкт усю невизначену масу свого негативу та прблем - і все, той, хто був колись вам близький чи принаймні намагався ним бути тепер тримається від вас на відстані. І відстань ця вимірюється не витягнутою рукою, а значно масштабнішими величинами, які не так легко подолати.

 Тож давайте не відштовхувати своєю байдужістю людей, які хоч щось значать у нашому житті чи принаймні претендують на якесь місце у ньому. Адже це так просто - бодай мінімальний знак уваги, хоча б маленький крок назустріч і хоч моментна, але щира усмішка

Aftersummer

Осінь, дощ, пічаль... Саме такий час, шоб вернутись думками у літо і проаналізувати, чи вдалось вони, чи ти його провтикав.

 На перший погляд, літов мене видалось не зовсім таким, як я його собі планував. Я не поїхав в Європу, не був в горах, не мав натхнення писати і ше не зробив багато всяких задуманих справ. Але все ж не так все й погано.

 По-перше, я побував на двох фестивалях, де афігенно провів час, за шо вдячний людям, які були там зі мною і створювали незабутню атмосферу. І навіть попри те, шо додому повертався невиспаний, втомлений, наскрізь продимлений і з єдиним бажанням - впасти в сплячку, я все одно розумів, шо наступного літа все одно спакую рюкзак і поїду на приміський вокзал, втечу з міста в світ музики, вогнищ і драйву.

 По-друге, попри те, шо майже увесь липень і половину серпня я провів вдома, я не надто жалкую.Хоч ремонт, який вже 2 роки йде, мене реально нервує, але і дає можливість чогось навчитись. Я вже сам можу вмонтувати розетку, просвердлити нормальні дири в бетоні і навіть мінімаьно зашпаклювати стіни. То теж в житті знати згодиться...

 Ну але найголовнішою подією літа була подорож в Одесу. Три дні в компанії друзів, купа приколів, хардкорних акцій і дебільних фраз. Побачити море і поплавати в ньому попри ненадто "пляжну" погоду, походити на свій страх і ризик у футболці "Banderstadt" по центрі міста, "купити" кавун в 2й ночі, розбити його і все ж потім їсти, намагатись вночі пройти на пароплав, бо "ми перший раз в Одесі", а по дорозі назад влаштувати грандіозні проводи літа і зустріч осені в тамбурі плацкартного вагона... Да, то було шось! Навіть якшо б літо тривало тільки тих 3 дні, воно було б афігенним

 Отак позадувавши все те, я можу з впевненістю сказати, шо літо я не про**ав. І я реально щасливий, шо мене оточують такі файні люди, з якими літо стає святом. І хоч зараз настрій в мене не дуже й позитивний, хоч маю бажання закутатись в плед, увімкнути "Wake Me Up When September Ends" і проспати наступні 10 місяців, але знаю, шо ті теплі літні спогади будуть ше довго гріти мене, а постлітня депресія скоро мине і я буду робити все, шоб наступне літо вдалось ще кращим

"Дави хохлов!", або як ЗМІ з ультрасівського заряду зробили "безпрецедентний випадок"

Купив я сьогодні тижневик "Експрес" і одразу на першій шпальті надибав цікаву статтю. Йшлося там про події недавнього матчу між "Шахтарем і "Динамо". Взагалі газету "Експрес" я люблю, бо друкують часто цікаві матеріали, об"єктивні журналістські розслідування і т.д. Але ота стаття мене винесла.

 Так от, під час матчу, який відбувся на "Донбас-Арені" цієї неділі, фани "Шахтаря" придумали собі нову кричалку - "Дави хохлов!". Хто хоча б трохи заглиблювався у світ футбольних ультрас, сприймає то нормально, бо знає, шо "хохлами" вже давно неофіційно називають фанів київського "Динамо", і вони (тобто "динамівці") на то не ображаються. А то шо між "Динамо" і "Шахтарем" вже досить давно існує протистояння (як на ґрунті футболу, так і на суспільному, бо Донецьк вже давно себе вважає "другою столицею") - то зовсім не секрет. І отакі кричалки вважаються нормою, як і карпатівсько-динамівсько-дніпровське "Бий жидів!" у матчах проти одеського "Чорноморця". Так, нормою то вважають всі причетні до футболу люди. Але аж ніяк то нормальним не вважають журналісти "Експресу". Бо понаписували у статті такого, за шо "Донбас-арену" слід було б спалити, як розплідник зла, а фанів "Шахтаря" розстріляти без суду і слідства. За версією журналіста газети, донеччани "закликали у мегафони до розправи над українцями". Цитую уривок: "Особливо вражає цинізм, з яким це було зроблено. Два лідери фанівського руху "Шахтаря" піднялись на спеціально облаштоване підвищення трибуниі в мегафони закликали до фізичного насильства. Стадіон у такт волав"Бей хохлов!", "Дави хохлов!". І ще одне цікаве речення: "На підтвердження своїх погроз донеччани почали палити  шарфи із символікою "Динамо". Нє, не український жовто-блакитний прапор, не червоно-чорний стяг, а шарфи "Динамо". Правда ж, жорстоко?! :) Радує сильно правдиве обурення журналіста: "Це ж пряме розпалювання ворожнечі!", "Це ж заклики до насильства!". Хоча найбільше сподобалось таке "це не просто футбольне хуліганство, це беззаперечний факт расизму". Хочеться тому бідоласі-журналістові подарувати тлумачний словник, най там вичитає про расизм і не кидає такими термінами. То шо у донеччан темніша шкіра від вугільного пилу, не робить їх представниками іншої раси.

 І перш ніж писати отакі статті, треба спершу хоч трохи заглибитись у перипетії фанатських стосунків і переглянути фотки з фан-сектору попередніх матчів, де чітко видно, як ультрас "Шахтаря" вивішує на секторі не лише жовто-синій, а й червоно-чорний стяги і не палить їх під час матчу, як "рози" конкурентів і не витирає об них ноги.

 І взагалі, нема чого журналістам пхатись в ті події, якщо вони ніколи не були учасниками фан-руху, а на матчі сиділи у звичайному секторі і жували насіння. Бо сенсації на таких статтях не зробиш, а тільки попсуєш репутацію.

P.S.: добре шо хоч ультрас "Динамо" не кричали "Дави кротов!" ("кроти" - неофіційне назвисько фанів "Шахтаря"), а то б ше їх звинуватили у закликах до жорстокого поводження з тваринами.