"Сюрпризи по-українськи"

 Життя в Україні підходить далеко не всім. Щоб комфортно тут почуватись, треба мати дійсно сталеві нерви та ангельське терпіння. І любити сюрпризи. При чому любити сюрпризи здебільшого неприємні. І навчитись радіти навіть найменшим приємностям. Тим більше, шо великих приємностей тут практично не буває. Якшо взяти загалом, то бути українцем і гордитися цим - це свого роду прояв мазохізму.

 Іноді складається таке враження, що представники влади перед своєю теперішньою роботою працювали в якомусь цирку центрі розваг, головною спеціалізацією якого було влаштування яскравих святкових заходів з купою подарунків і сюрпризів. Але мабуть у тому центрі розваг в один момент пішло шось не так - скоріш за все його працівників добряче довбануло струмом чи щось в тому роді, після їх переклинило, вони спалили свій креативний простір, а на попередньо викрадені зароблені гроші створили партію, перемогли з нею на виборах (в цьому їм гарно пригодився попередньо здобутий досвід дарування подарунків клієнтам) і почали радувати сюрпризами нас, тобто українців. Щоправда наслідки травматичної дії електричного струму проявлялись і надалі, тому і сюрпризи, замість того щоб дарувати людям радість, надихали наших співгромадян найчастіше на єдине - виробити закордонний паспорт (бажано якнайшвидше, поза чергою) і валити з цієї країни. Назавжди. Хтось так і зробив. Хтось ще чекає на свій час, займаючи ще з ночі черги під дверима ОВІРів. Хтось вперто продовжує чекати, що все скоро зміниться. Є такі, що самі намагаються щось змінити, але їх мало і після кожної невдалої спроби стає щораз менше, вони вигорають і якогось сірого ранку приєднуються до такої ж сірої черги під сірими сталевими дверима ОВІРу, тримаючи в захололих руках конверти з копіями документів і сплаченими рахунками і надіяться хоч краєм вуха почути десь в далині переможні звуки революційних барабанів і нерозбірливе хрипіння мегафона.

 Цей тиждень особливо щедрий на яскраві "сюрпризи". У вівторок ми успішно програли збірній Франції, перед тим не менш успішно її перемігши, чим вкотре здивували всіх, хто хоч трохи причетний до футбольного світу. А сьогодні світ, цього разу вже не тільки футбольний, отримав нову порцію "несподіванки по-українськи" - після тривалого і вже майже успішного шляху до Європи Україна раптово передумала і вирішила крокувати назад, тобто до російського кордону. Аргументація більш ніж переконлива - без співробітництва з Росією наша економіка збанкрутує. Підозрюю шо вже від завтра  ми спостерігатимемо стрімкий економічний ріст, різке підвищення добробуту і помітне падіння цін на алкогольну продукцію. Останнє, до речі, дуже важливе, оскільки без нього ми не зможемо в повній мірі відчути всіх позитивних змін, які вже завтра розгорнуться в нашій країні.

 Але гаразд, відкидаю зайву багатослівність. Хто винен у тому всьому, шо зараз твориться у нашій державі? Так. винні, як завжди, ми самі. Бо у нас не монархія і не диктаторський режим. ми самі обрали тих, хто представляє нас тепер перед світовою спільнотою. При чому обрали двічі - у 2010 і минулої осені. Вибір у нас був. Так, може не надто такий, як нам хотілося б, але як кажуть, варто обирати менше зло. Ми ж чомусь зробили навпаки. Тепер втішаємось результатами. І тепер маємо щось змінювати. Поки ще є з ким змінювати. Поки ще не всі, хто може щось робити, виїхали у пошуках кращих світів.

 Пора позбутись цієї дебільної звички - зупинятись на останніх метрах від фінішу. Бо ця звичка проявляється усюди - в політиці, у спорті, у культурі, у буденному житті. І вона не менш шкідлива, ніж алкоголь, куріння, наркотики. Просто діє трохи по-іншому. І вбиває у більших масштабах.

 Безумовно треба радіти навіть маленьким успіхам, але в жодному разі не слід задовольнятись малим. Бо маленькі здобутки - то лише для малих націй. А я надіюсь що ми такими себе не вважаємо.

P.S.: що б там хто мені надалі не говорив про якесь "покращення", в мене для цього є свій критерій - відчуття, що щось налагоджується, з"явиться в мене лише тоді, коли я зранку, йдучи на тролейбусну зупинку, не побачу звичної великої черги біля дверей секонд-хенду. Ось тоді я зрозумію, що у цій країні нарешті пішло щось так, як і має бути.

Hope is...

 Пам"ятаєте, колись були жуйки з такими цікавими наклейками, називались "Love is..."? Там ше була якась маленька анімешна картинка і внизу писали, шо таке любов. Пам"ятаєте, правда ж? Так от я вирішив написати шось подібне. Тільки не на маленьких клеючих папірцях. а просто в блозі. Отже, що таке надія?

• Надія - це коли ти на завтрішній модуль готуєш так багато шо аж нічого, окрім маленької шпаргалки з відповідями, які скинув тобі хтось з однокурсників

• Надія - це коли ти забиваєш в Google уривок рядка з пісні, яку ти почув десь у рекламі і навіть не впевнений, що правильно почув отой уривок і вперто пролистуєш сторінку за сторінкою

• Надія - це коли твій поїзд мав відправитись 5 хвилин тому, а ти все ж біжиш на перон, вірячи в чудо, свою везучість і перманентну непунктуальність Укрзалізниці

•  Надія - це коли ти повний лузер по життю, але попри те кожного тижня купуєш лотарейний білет в надії на джекпот

• Надія - це коли ти в 2 ночі стоїш на узбіччі траси без грошей, з розрядженою мобілкою і вперто підіймаєш руку кожному зустрічному світлу автомобільних фар

• Надія - це коли ти продовжуєш йти нічною вулицею, незважаючи на значну криміногенну ситуацію у цьому районі і на натовпи п"яних чуваків типової "спортивної" зовнішності

•  Надія - це коли онкохворий з IV стадією погоджується на хіміотерапію, попри майже нульовий шанс на виживання

• Надія - це коли реаніматолог вкотре прикладає до грудей пацієнта дефібрилятор, хоч і згідно усіх існуючих протоколів може констатувати смерть

І ще...

• Надія - це коли ти намагаєшся в соцмережах знайти людину, знаючи лише її ім"я і пригадуючи в загальні риси обличчя

• Надія - це коли на свій закоханий погляд чекаєш такої ж відповіді від неї

• Надія - це коли "давай забудемо те, що було і спробуємо ще раз, спочатку..."

Кожен може написати ще багато своїх прикладів сюди. Головне пам"ятати, що надія я завжди, навіть якщо здається, що її вже давно немає, навіть якщо ситуація така, шо гірше й не придумаєш, навіть якшо вже не маєш сил і змоги шось змінити.

Це неправда, що надія помирає останньою. Ні, помирають люди, які надіялись. А надія буде з вами до кінця. Навіть якщо ваш корабель стрімко йде на дно десь між льодами Атлантики, а місця в шлюпках для вас немає, ви все одно одягнете рятувальний жилет в надії на те, що рятувальний корабель знайде вас до того, коли ви перетворитесь на льодяну скульптуру.

Про притягання і відштовхування

Перед вами вхідні двері, які складаються з двох половин, що відкриваються в різні сторони Щоб увійти всередину, у вас є 2 варіанти - штовхнути одну половину "від себе", або ж притягнути іншу "до себе". Який з варіантів оберети ви?

 Закладаюсь, що опинившись перед таким вибором, більшість з вас обере ту половину, на якій приклеєна табличка "від себе". Чому? Бо так значно простіше. Не треба витрачати багато зусиль, не треба хапатись за дверну ручку і, напружуючи свій підкачаний (чи не дуже) біцепс, тягнути двері невизначеної маси, тримаючи рівновагу, щоб ота невизначена маса не звалила тебе на підлогу. Значно легше порухом руки ті ж двері штовхути всередину ( чи назовні, залежно від того де ви знаходитесь), застосовуючи при цьому ще й кількадесят кілограм своєї маси. Так простіше, правда ж?

 Біда в тому, шо подібна ситуація спостерігається і в наших стосунках. Нам значно простіше відштовхнути від себе людину, аніж притягнути її до себе. Бо для того, щоб притягнути, часто треба докласти хоч деяких зусиль, намагатись проявити свої позитивні риси, зацікавити і змусити хоч трішки собою захоплюватись. Натомість щоб відштовхнути когось, багато не потрібно. Досить просто відсторонитись, звалити на вибраний об"єкт усю невизначену масу свого негативу та прблем - і все, той, хто був колись вам близький чи принаймні намагався ним бути тепер тримається від вас на відстані. І відстань ця вимірюється не витягнутою рукою, а значно масштабнішими величинами, які не так легко подолати.

 Тож давайте не відштовхувати своєю байдужістю людей, які хоч щось значать у нашому житті чи принаймні претендують на якесь місце у ньому. Адже це так просто - бодай мінімальний знак уваги, хоча б маленький крок назустріч і хоч моментна, але щира усмішка

Aftersummer

Осінь, дощ, пічаль... Саме такий час, шоб вернутись думками у літо і проаналізувати, чи вдалось вони, чи ти його провтикав.

 На перший погляд, літов мене видалось не зовсім таким, як я його собі планував. Я не поїхав в Європу, не був в горах, не мав натхнення писати і ше не зробив багато всяких задуманих справ. Але все ж не так все й погано.

 По-перше, я побував на двох фестивалях, де афігенно провів час, за шо вдячний людям, які були там зі мною і створювали незабутню атмосферу. І навіть попри те, шо додому повертався невиспаний, втомлений, наскрізь продимлений і з єдиним бажанням - впасти в сплячку, я все одно розумів, шо наступного літа все одно спакую рюкзак і поїду на приміський вокзал, втечу з міста в світ музики, вогнищ і драйву.

 По-друге, попри те, шо майже увесь липень і половину серпня я провів вдома, я не надто жалкую.Хоч ремонт, який вже 2 роки йде, мене реально нервує, але і дає можливість чогось навчитись. Я вже сам можу вмонтувати розетку, просвердлити нормальні дири в бетоні і навіть мінімаьно зашпаклювати стіни. То теж в житті знати згодиться...

 Ну але найголовнішою подією літа була подорож в Одесу. Три дні в компанії друзів, купа приколів, хардкорних акцій і дебільних фраз. Побачити море і поплавати в ньому попри ненадто "пляжну" погоду, походити на свій страх і ризик у футболці "Banderstadt" по центрі міста, "купити" кавун в 2й ночі, розбити його і все ж потім їсти, намагатись вночі пройти на пароплав, бо "ми перший раз в Одесі", а по дорозі назад влаштувати грандіозні проводи літа і зустріч осені в тамбурі плацкартного вагона... Да, то було шось! Навіть якшо б літо тривало тільки тих 3 дні, воно було б афігенним

 Отак позадувавши все те, я можу з впевненістю сказати, шо літо я не про**ав. І я реально щасливий, шо мене оточують такі файні люди, з якими літо стає святом. І хоч зараз настрій в мене не дуже й позитивний, хоч маю бажання закутатись в плед, увімкнути "Wake Me Up When September Ends" і проспати наступні 10 місяців, але знаю, шо ті теплі літні спогади будуть ше довго гріти мене, а постлітня депресія скоро мине і я буду робити все, шоб наступне літо вдалось ще кращим

"Дави хохлов!", або як ЗМІ з ультрасівського заряду зробили "безпрецедентний випадок"

Купив я сьогодні тижневик "Експрес" і одразу на першій шпальті надибав цікаву статтю. Йшлося там про події недавнього матчу між "Шахтарем і "Динамо". Взагалі газету "Експрес" я люблю, бо друкують часто цікаві матеріали, об"єктивні журналістські розслідування і т.д. Але ота стаття мене винесла.

 Так от, під час матчу, який відбувся на "Донбас-Арені" цієї неділі, фани "Шахтаря" придумали собі нову кричалку - "Дави хохлов!". Хто хоча б трохи заглиблювався у світ футбольних ультрас, сприймає то нормально, бо знає, шо "хохлами" вже давно неофіційно називають фанів київського "Динамо", і вони (тобто "динамівці") на то не ображаються. А то шо між "Динамо" і "Шахтарем" вже досить давно існує протистояння (як на ґрунті футболу, так і на суспільному, бо Донецьк вже давно себе вважає "другою столицею") - то зовсім не секрет. І отакі кричалки вважаються нормою, як і карпатівсько-динамівсько-дніпровське "Бий жидів!" у матчах проти одеського "Чорноморця". Так, нормою то вважають всі причетні до футболу люди. Але аж ніяк то нормальним не вважають журналісти "Експресу". Бо понаписували у статті такого, за шо "Донбас-арену" слід було б спалити, як розплідник зла, а фанів "Шахтаря" розстріляти без суду і слідства. За версією журналіста газети, донеччани "закликали у мегафони до розправи над українцями". Цитую уривок: "Особливо вражає цинізм, з яким це було зроблено. Два лідери фанівського руху "Шахтаря" піднялись на спеціально облаштоване підвищення трибуниі в мегафони закликали до фізичного насильства. Стадіон у такт волав"Бей хохлов!", "Дави хохлов!". І ще одне цікаве речення: "На підтвердження своїх погроз донеччани почали палити  шарфи із символікою "Динамо". Нє, не український жовто-блакитний прапор, не червоно-чорний стяг, а шарфи "Динамо". Правда ж, жорстоко?! :) Радує сильно правдиве обурення журналіста: "Це ж пряме розпалювання ворожнечі!", "Це ж заклики до насильства!". Хоча найбільше сподобалось таке "це не просто футбольне хуліганство, це беззаперечний факт расизму". Хочеться тому бідоласі-журналістові подарувати тлумачний словник, най там вичитає про расизм і не кидає такими термінами. То шо у донеччан темніша шкіра від вугільного пилу, не робить їх представниками іншої раси.

 І перш ніж писати отакі статті, треба спершу хоч трохи заглибитись у перипетії фанатських стосунків і переглянути фотки з фан-сектору попередніх матчів, де чітко видно, як ультрас "Шахтаря" вивішує на секторі не лише жовто-синій, а й червоно-чорний стяги і не палить їх під час матчу, як "рози" конкурентів і не витирає об них ноги.

 І взагалі, нема чого журналістам пхатись в ті події, якщо вони ніколи не були учасниками фан-руху, а на матчі сиділи у звичайному секторі і жували насіння. Бо сенсації на таких статтях не зробиш, а тільки попсуєш репутацію.

P.S.: добре шо хоч ультрас "Динамо" не кричали "Дави кротов!" ("кроти" - неофіційне назвисько фанів "Шахтаря"), а то б ше їх звинуватили у закликах до жорстокого поводження з тваринами.

Offline на літо

 Я тут отак подумав і зрозумів шо надто я вже втомився за той рік від нету, соцмереж, віртуального життя. І прийшло до мене усвідомлення, шо з тим треба зав"язувати. Назовсім не вийде, а от хоча б до кінця літа - думаю шо в самий раз. Того літа вже і так мало шо лишилось, якихось нещасних 1,5 місяці. І варто їх якось добре провести, цікаво. Маю деякі плани, які хочу того літа здійснити. основне - поїздка в Європу (з тим фактично всьо вирішено) і плюс хоча б 2 відвідані фестивалі тут, на Львівщині. Надіюсь тільки шо буде з ким і шо інші плани нічого не обламають. А, ну і в гори обов"язково хочу поїхати. Бо вони дуже надихають і заспокоюють, дають сили. Там почуваєшся більш вільним, ближчим до неба, сонця і Бога.

 Ше планую трохи пописати дечого, що вже давно обдумував. Зараз саме з"явилось натхнення і нові сюжетні ідеї. А ше трохи займусь перекладом - надибав в дома єдину цілком англомовну неадаптовану книгу, буду згадувати призабуту англійську.

 Ну а ше в мене є велосипед, який я того літа все-таки мушу хоч якось підремонтувати і виміряти якість наших доріг своєю "п"ятою точкою" :)

 Ну от, такі от мінімальні плани. Якщо вийде шось більше, то буду тільки радий. А поки просто вимикаюсь з вк, фб і навіть твіттера (ну хіба шось писатиму час від часу) до невизначеного часу. В цьому мені допоможе мій провайдер, який від завтра тимчасово відімкне мене за несплату. Подивимось, на скільки мене хватить. А всім вам бажаю приємного, цікавого і корисного літа. Можливо побачимось з кимсь з вас раптово поза мережею, буду тому тільки радий.

Ще одне правило для подолання труднощів

 Катаючись на ровері по околицях рідного Львова, я відкрив для себе один феномен, який дуже добре прив"язується до повсякденного життя. Мова про підйоми вгору. Їх зазвичай долати доволі важко і неприємно. Крім фізичного виснаження часто для цієї справи немає внутрішньої мотивації. Бо зникає вона, як тільки нерівність рельєфу з"являється на горизонті.

 Коли дивитись на підйом з відстані 100-200 метрів, то видається він доволі стрімким і нездоланним. Однак чим ближче ми під"їжджаємо, тим більше цей схил стає пологішим. немо б хтось його зумисне опускає, намагається вирівняти перед нами. І ми розуміємо, шо піднятись на ньогоє не так уже й складно, що варто всього лиш трішки перемкнути передачі, трішки підтиснути на педалі - і ось ти вже на вершині, гордий з себе і свого маленького досягенння, відчуваєш легку втому, яка однак не заважає рухатись далі і підкорювати нові маленькі вершини.

 Подібна ситуація виникає часто і в нашому житті. Коли перед нами починає з"являтись якась проблема, то часто постає вона в доволі грізному вигляді. Ми зневірюємось в своїх силах. опускаємо руки і або відсторонюємось від неї, або шукаємо простіших обхідних шляхів, або ж вмикаємо режим "Істерика". плачучи і вимагаючи допомоги. хоча насправді єдиним виходом із ситуації є взятись за вирішення тієї трудності, яка постала перед нами, сміливо піти назустріч проблемі. І скоріш за все виявиться, шо та проблема насправді не була настільки страшною, як нам здавалась спочатку. І кожен наш крок, кожне прокручування педалі буде нам демострувати, що все не так і складно і що мета не така вже й далека, як то ми собі придумали.

 Отож ніколи не зупиняйтесь пред усілякими життєвими труднощами, сміливо крутіть педалі і все у вас вийде!