"Галичина" - дивізія героїв

 Друга Світова Війна закінчилась вже майже 70 років тому, однак конфлікти між воюючими сторонами точаться досі. Без залпів артилерії чи вибухів гранат, але з шквалом образ і вогнем взаємоненависті. А все тому, що досі на державному і світовому рівні так до кінця і не розібрались, хто проти кого воював, хто кому був у цій війні ворогом, а хто союзником.

 Вже нікого не дивують постійні суперечки щодо визнання Української Повстанської Армї воюючою стороною і перетворення їх офіційно на учасників конфлікту, а не на "бандерівських бандитів" і "гітлерівських підпомагачі". І якщо конфлікт щодо УПА набрав достатньо розголосу і має всі шанси на позитивне для упівців вирішення найближчим часом, то майже ніколи ми не чуємо про іншу воюючу сторону - 1-шу Українську Дивізію УНА, більш відому як Дивізія СС "Галичина".

  Дивізія "Галичина" (або офіційно 14-а гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина») була сформована у 1943 році за ініціативи німецького військового командування і за згодою Українського Центрального Комітету. В дивізію набирали добровольців - вихідців з Галичини і відправляли їх на вишкіл. Вишкіл цей дивізійники так і не пройшли повністю. Прийшов наказ виступати на фронт, хлопців повантажили в потяг і повезли під Броди, на місце їх першої і останньої битви.
 
  На карті бойових дій дивізія "Галичина" протрималась доволі мало. Майже уся вона була розбита у жорстокму бою під Бродами в липні 1944 року совєтською армією. Вціліло лише близько тисячі осіб, більшість яких згодом увійшла до лав УПА і продовжила збройний опір. Причиною такої нетривалої збройної боротьби була фактично зрада німецького командування, яке кинуло погано підготовлених хлопців на складний відтинок фронту, загороджуючи їх грудьми відступ регулярних військ Вермахту. На полі бою у "бродівському котлі" залишилось навічно лежати тисячі молодих українських вояків. Вони загинули на чужій війні, боронячи свою Батьківщину.

 Зараз живими залишились лише одиниці тодішніх дивізійників. Вони дочекались незалежності своєї країни, однак не дочекались від неї заслуженого визнання. І невідомо. чи дочекаються. Адже ярлик "СС", який причеплений до них з часу формування дивізії, робить їх ворогами в очах пострадянської та й узагалі світової громадськості. Бо ніхто не буде розбиратись, за що ж насправді воювали тоді ці тисячі молодих українців, за що проливали свою кров на бойових полях чужої війни. Вони - формування гітлерівського режиму, тобто вороги. І визнавати їх борцями за волю України ніяк не можна. Сумно і образливо за це. Бо ж воювали ці молоді хлопці не за гітлерівську ідею всесвітнього панування, а за відродження України, хоч і робили це в німецьких уніформах і з німецькою зброєю в руках.

 Невідомо, як обернеться політична ситуація в нашій державі. Може і доживемо до того моменту, коли буде визнано на державному і світовому рівні, що УПА і Дивізія "Галичина" були борцями за волю і незалежність Української Держави. А поки ми можемо лише зберігати подвиг цих тисяч молодих хлопців, які поклали своє юне життя на вівтар боротьби за Україну, вільну, соборну і незалежну.

P.S.: дуже приємно, що ось уже кілька років у Львові 28 квітня організовують урочисту ходу (Парад Вишиванок) з метою вшанування пам"яті вояків Дивізії "Галичина". Адже саме у нашому місті 18 липня 1943 року відбувся парад добровольців у лави Дивізії. Тоді їх вітали квітами, як майбутніх героїв, як нову надію України.

P.P.S.: раджу перчитати про цю тему повість Івана Багряного "Огненне коло". правдиво і без пафосу.

#про_фільм : Hermano / Брат (2010)

 Не часто випадає переглядати латиноамериканські фільми, бо й не так і багато їх. А ті що є - далеко не завжди варті уваги. Тому перед тим як переглянути шось бразильсько-аргентинського виробництва, намагаюсь отримати про фільм якнайбільше інформації. Про цю стрічку колись почув декілька хороших відгуків, трейлер теж сподобався і от вирішив переглянути.

 Про що фільм? Важко отак одразу визначити, щоб не оцінити односторонньо. Можна сказати, що він про футбол. Бо футболу там і справді багато. Передовсім аматорського, який так поширений в Південній Америці. Про футбол і про той нелегкий шлях, який доводиться долати юним хлопцям до зіркової кар"єри і визнання. Однак футболом все не обмежується.

 Можна сказати, що фільм про сім"ю. То видно навіть з назви. І справді, сімейні цінності, братерська підтримка і взаємодопомога є однією з провідних тем сюжету. Але сімейним фільмом його теж не можна назвати.

 Насправді це фільм про Латинську Америку. Про її повсякденність, про щоденне буття жителів бідних кварталів великих міст. Про дітей, які занадто рано виростають і черствіють. Про молодь, яка вдень грає у футбол, а ввечері бере в руки ствол і йде з ним відстоювати своє право на інше, краще життя. Про дорослих, які намагаються вижити серед усього цього безладу і забезпечити гідне життя своїм дітям. Про бандитизм і малоцінність людського життя. Про любов і дружбу. Про надії на краще життя і про шлях до цього життя. Про те, чим живе зараз латинська Америка, без прикрас і рафінованих обгорток.

 На деяких моментах фільму справді хотілось плакати. Хотілось опинитись по той бік екрану і самому увійти в сюжет. Це один з тих фільмів, які захоплюють і після перегляду яких яскраві епізоди і надалі залишаються в пам"яті. Один з тих, які MustSee. принаймні, на мою думку.


Приємного перегляду!

без_назви

 Він любив скейтборд, панк-рок і відчуття безмежної свободи.
 Вона не могла жити без вільного простору, яскравих мрій і кедів "Converse".

 Вони могли б бути ідеальною парою. Але дороги нашого життя часто прокладені зовсім не так, як нам хотілося б.

 Він одружився з моделлю, у якої був великий б"юст і обмежений світогляд. Модель викинула його скейтборд, розбила плеєр і змусила занйти "достойну роботу", яка приносила багато грошей і жодної краплі задоволення.
 Вона одружилась з перспективним бізнесменом, в якого були великі банківські рахунки і обмежені життяві погляди. Бізнесмен не любив замріяно дивитись в небо, адже час - це гроші, які, до речі, з неба не падають. Бізнесмен ніколи не взував кеди, адже це виглядало б безглуздо і зовсім не пасувало б до бездоганно сірого "Армані". Бізнесмен не любив подорожувати, адже краще полежати на м"якому шкіряному дивані, ніж підніматись на якусь Богом забуту гору з важезним рюкзаком.

  Модель пішла від нього після п"яти років спільного життя. Залишила лише  повну шафу суконь з минулорічних колекцій і маленьку доньку.
  Бізнесмен покинув її через сім років, одружившись із своєю секретаркою. Залишив саму у великому будинку з маленьким сином і відсутністю життєвих перспектив.

   Щонеділі він бере скейтборд, закидує в плеєр кілька нових пісень "The Offspring" і йде з донькою в центральний парк.
  Щовечора вона виходить на подвір"я, лягає на траву і дивиться у передсутінкове чисте небо, віддаючись мріям і ніжним подихам вітру.

 В шафі його доньки ціла колекція різнокольорових "Converse".
 На день народження вона подарували синові скейтборд.

Про примирення

 Їдучи сьогодні в маршрутці, став випадковим слухачем дивної розмови двох солідних з вигляду  дядьків поважного віку. Точніше то була не так розмова, як монолог. Один з них доводив іншому, шо у всіх бідах наших винні тільки москалі та жиди, і гнати всіх їх треба в шию з нашого міста і з країни. А то й під стінку - і розстріляти. І всіх тих зі Сходу, шо українською не говорять - на Сибір вивезти. "Не треба нікого перевиховувати, бо москаля не перевиховаєш. Всі ті кацапи - то є зло, і то зло треба нищити" та інші в тому дусі фрази.

 До розмови їхньої я не втручався, бо і стояв віддалік, і був сильно втомлений та не хотів встрявати у дискусію. Тим більш, шо вважав її безглуздою. Тож комусь шось доводити і переконувати когось в неправильності думки не бажав.

 Такі розмови у патріотично налаштованому Львові - не дивина. Наше місто славиться на всю Україну як одне з найбільш москвоненависних міст. Чи не кожен п"ятий житель України і Росії чув про "Львівське Метро" та інші "видумки оголтелых бандеровцев". А якшо чутки ширяться, то вони не безпідставні. Справді, москалів у нас не люблять. Проте не завжди вміють чітко відрізняти москаля від російськомовного українця чи просто росіянина.

 Особисто для мене ці поняття не є ідентичними. І варто усім це чітко відрізняти. Бо москаль - це людина яка не просто не бажає спілкуватись українською мовою, перебуваючи/живучи в Україні. Це ще й затятий ненависник всього українського, імперіаліст із завойовницькими замашками, який тільки й мріє про те, щоб у світі існував "єдінствєнний рускій народ в єдінствєнной і нєділімой странє". І все своє життя ця людина робить усе для досягнення своєї мети. 

 Проте не всі, з чиїх уст ви чуєте російську мову, є отими москалями. Бо не у всіх, хто родом з Росії, в душі є оте вроджене почуття великовартості і бажання завойовництва, повірте. Я спілкувався в свій час з декількома росіянами. І жоден з них ніколи не назвав мене хохлом чи малоросом. І навіть бандерівцем (хоч для мен то не було б образою, а навпаки). То були справді нормальні люди, з почуттям ласної ідентичності і поваги до інших національностей. І знаєте, в мене навіть не було думки називати їх москалями. Це було б все одно, що назвати себе малоросом.

Знаєте, наша біда в тому, що часто ми перекладаємо вину за наші невдачі не на тих людей. І надто часто рівняємо всіх під одну планку. А в той час справжні винуватці наших бід роблять свої темні справи, час від часу кидаючи кістку незгоди між нами і сусідами, між братами і сестрами і радо спостерігають, як ми гриземось. Забувши про те, що ми передусім люди.

 Іноді конфлікти розв"язуються просто і досить несподівано. Незалежно від масштабів і давності проблеми. Для мене особисто еталоном вирішення проблем є "правило спільного казана", яке я відкрив для себе після декілької почутих розповідей.

  Коли один з моїх знайомих вступив в коледж, то ситуація в його групі була далекою від ідеальної. Вже з перших днів одногрупники не могли знайти спільної мови, постійно сварились і ображали один одного. Так тривало рік. Влітку вони змушені були разом їхати на навчальну практику в Карпати. Як виявилось уже на місці таборування, більшість з них не взяла з собою ні мисок, ні чашок. З ситуації вийшли просто - ті, хто не мав тарілок, їли разом з одного казана, посідавши навколо нього. Ніби нічого незвичного в тій ситуації, але після того ці люди на диво здружились. Вже кілька років, як закінчили коледж, а й досі раді бачити один одного, часто зустрічаються, а двоє навіть одружились. Ті ж, хто не сидів разом з іншими біля казанка з кашею. так і не змогли влитись в колектив до кінця навчання.

 Іншу історію розповів мені мій дід. Коли його під час війни взяли на примусові роботи до Німеччини, то разом з ним в одного хазяїна опинився поляк з сусіднього села. Стосунки між селом мого діда і селом, в якому жив отой поляк, до війни були досить напруженими. Часто доходило до бійок і кровопролиття. Тому можете уявити, як один одного сприйняли вони, опинившись долею випадку під дахом одного бараку. Не говорили і всіляко уникали одне одного, спати лягали в різних кінцях спільної кімнати і спали сторожко, постійно остерігаючись удару в спину. Однак усе ж доводилось їм перетинатись. Їсти їм давали в спільному посуді і хоч-не-хоч, а доводилось сидіти одне біля одного хоч тих 10-15 хвилин обіду. І знаєте, через кілька місяців вони все ж знайшли спільну мову. Зрозуміли всю безглуздість давньої ворожнечі і помирились. Після звільнення повертались домів майже друзями. От тільки подальші перепетії у геополітичній ситуації розкидали їх кожного у свою країну і вже більше вони не бачились.

 Отакі дива може творити звичайний казан, з якого ви їсте разом із своїм недругом. Хочеться, шоб така проста ідея змогла примирити як українців з обох берегів Дніпра, так і нас із тими, кого ми вважаємо своїми ворогами, але які насправді ними не є. Вірю, що так колись і станеться.

Про online, offline та віртуальне спілкування

 Дочитав сьогодні врешті книгу "Ефект Facebook", яку купив ще два місяці тому. Книжка досить цікава, до речі, хоча читати її рекомендується не на сонну голову. Але мова не про неї.
  От прочитав я ту книжку і задумався над своїм життям. Точніше над тим його аспектом, який стосується онлайну і соцмереж. Скільки я часу проводжу в інтернеті щодня? І як я його проводжу? Для чого мені інтернет і як він на мене впливає?

 З метою вирахування свого онлайн-часу вирішив зробити простенькі підрахунки. В тижні є 5 робочих днів, якщо не рахувати ті нечисленні випадки, коли якийсь там переддень державного свята відпрацьовують в суботу. Кожного отакого дня я приходжу додому з навчання, і після двох-трьох годин відпочинку врубую комп"ютер і залажу в простори інтернету. Якщо взяти, що мій середньостатистичний час "відключки" - перша ночі, то виходить, що інтернет в мене працює 5 годин. Субота в мене є традиційним оффлайн-днем, а в неділю я мій комп"ютер працює близько 7 годин. У році маємо 365 днів (чи скільки там, бо я трохи зле в тому орієнтуюсь). Віднімаємо від них ті дні, коли підключення до нету в мене відсутнє (або я забув проплатити, або вирішив влаштувати собі канікули без інтернету) і виходить приблизно 280 онлайн-днів. А це складає приблизно 1600 онлайн-годин.

 Багато це, чи мало, оцінювати вам. Як і мої знання з елементарної математики. Але суть тут не в тих всіх цифрах.

 Якшо подивитись об"єктивно, то власне часу в інтернеті я проводжу не так багато. З тих 5 вечірніх годин суто в інтернеті я "сиджу" 2-2,5. Решту часу комп"ютер працює впусту, прокручуючи треки із списку аудіозаписів у Вконтактє. Тобто, те що в мене в правому кутку сторнки у ВК пише "онлайн" чи світиться зелена крапочка біля мого імені у "Фейсбук", ще не означає, що я переглядаю якийсь паблік чи "лайкаю" чиїсь нові фотки. І це не означає, що я одразу відповім на чиєсь повідомлення чи прокоментую чийсь запис на моїй стіні.

 Одна моя подруга нещодавно запитала мене: "Як у тебе стає часу "сидіти" на стількох соцмережах? Коли б не зайшов, то ти завжди онлайн"  А насправді виходить. що часу я затрачаю зовсім небагато. Коли вже вирішую поспілкуватись, то стараюсь робити це у всіх соцмережах одночасно. От зараз, поки пишу у блог, заодно відписую двом людям у вк і переглядаю тві-стрічку. Останнім часом усе більше вчусь економити свій і без того невеликий вільний час і не витрачати його на даремні перегляди безглуздих пабліків та тупих "комедійних" відео.

І ще одне. Знаєте, є у списку моїх друзів люди, яких я хочу завжди бачити онлайн. Декому з них я не пишу майже ніколи, не коментую записи на їх стінах і лише час від часу ставлю "лайк" під новим фото. Однак я безмежно радий, коли бачу якусь їх активність у стрічці новин чи просто їхнє ім"я в списку "Друзі онлайн". тішусь, що з ним все гаразд і що вони є. Хоч десь і не тут, нас розділяють відстані і цегляні стіни, але все таки ми разом. Ми тісно об"єднані, і об"єднані чимсь більшим, ніж кабель мережевого зв"язку.

Про безкоштовну медицину

 Завітав я в п"ятницю до обласної дитячої лікарні (ні, не хворий, просто навчання зобов"язує) і почув в приймальному відділенні розмову двох жіночок, які очікували, поки черговий лікар огляне їх дітей. Ніби й звична розмова, з розряду тих, які щодня провадять між собою кількахвилинно знайомі люди - про здоров"я, погоду і низькі зарплати. Але з тої розмови, яку мені випало слухати хвилин 5, особливо запам"ятався один момент. Старша з співрозмовниць авторитетно заявила, що медицини як такої в нашій країні нема. Немає ні нормальних лікарів, ні нормальних лікарень. І поскаржитись на то теж нема кому.

 До того такі розмови я чув не раз, і чув їх не лише в лікарні. Але от чомусь саме цей момент наштовхнув мене на роздуми. А й справді, чому в нас все так погано з системою охорони здоров"я? Хто винен в тому, що лікарі неправильно лікують, а в лікарняних коридорах на голову сиплеться штукатурка і змагаються в спринтерських забігах таргани?

 Якщо б винести це запитання на громадське обговорення, то певно більшість громадян України відповіла б однозначно - "Винна влада!" Так як і в тому. що в нас розбиті дороги і катастрофічне безробіття. Залізний аргумент на всі випадки життя, при будь-якій владі та погоді за вікном. Але знаєте, з медициною такий варіант особисто мені здається надто простим. Так, вина влади у проблемі охорони здоров"я, як і в будь-якій іншій проблемі, однозначно присутня. Проте вішати всіх псів на маріонеток у міністерских кабінетах не варто. Все-таки велика біда нашої медицини у тому, що вона безкоштовна. Принаймні формально.

  Давно не секрет, що у більшості країн світу діє система страхової медицини. Тобто, якщо ви працюєте і здатні себе забезпечити матеріально, то й за стан вашого здоров"я теж повинні нести відповідальність. І робити ви це можете в простий спосіб - сплачуючи стархові внески, які згодом будуть використані для вашого лікування. І лікування те буде проводитись належно, на високому рівні, за усіма наявними стандартами і приписами. Якщо ж ви не можете забезпечити собі такого "задоволення". то вашим лікуванням, звісно, займатиметься держава. Безкоштовно, але не настільки якісно. І знаєте, така система себе виправдовує, хоч і має ряд недоліків і проблем. Люди платять із своєї кишені за те, щоб в разі необхідності про них належно подбали. Якщо так роблять у інших країнах, і роблять уже не перший рік, то чому так не може бути в нас?

 Мабуть, одразу виникне питання: "А звідки взяти ці зайві гроші на страховку? Зарплати і без того низькі, а тут ще й додаткові витрати." Справді, більшість наших співвітчизників працюють за мізерну зарплату і додаткові витрати, навіть на власне здоров"я, стають важким ударом по кишені. Проте в той же час, як ви мерзнете на зупинці і чекаєте свою маршрутку, ваш шеф їде до свого фешенебельного кількаповерхового особняка на околиці міста на своїй власній люксовій "Тойоті Прадо", та ще й  в супроводі охорони. То хто ж, за логікою речей має платити за ваше здоров"я - Ви, хто втрачає його по краплі кожного дня, чи той, хто з цього отримує надприбутки, переводячи їх в оффшори і відмиваючи кошти? Думаю, що питання риторичне.

 Пенсіонери та безробітні повинні забезпечуватись за рахунок тих коштів, які вони (чи точніше їх
роботодавці) сплачували під час трудового стажу (тобто додатковий страховий внесок). Діти до 18, звісно, перебувають на забезпеченні батьків і ті повинні подбати про медичну страховку для свого чада. Ну а студенти, незалежно від форми навчання, мали б страхуватись своїми ВУЗами. Бо от мій медичний має чи не найвищу плату за навчання серед усіх львівських ВУЗів, але зовсім не видно, куди йдуть ті кошти.

Можливо моя ідея не цілком досконала або ж цілком недосконала. Але знаєте, іншого виходу я не бачу. Ми повинні поступово позбуватись "совкового" способу мислення, згідно з яким держава має за все подбати і за все заплатити. така програма не введеться за рік чи два, до неї варто адаптовуватись поступово. Але саме завдяки такому підходу в наших лікарнях нарешті з"являться чисті простирадла, а в лікарів - бажання гідно і в повному обсязі виконувати свою роботу.

 Бо знаєте, мені, як майбутньому лікареві, вже остогидло чути "Ти як лікареві п"ятдесятку в кишеню не покладеш, то він тебе ніколи добре не полікує" та інші подібні фрази. Якшо хочемо достойного лікування, то давайте за нього і платити. Ринкова економіка, як-не-як.

4am forever

 Андрій прокинувся від нав"язливого звуку мобілки. "Треба терміново змінити рінгтон," - подумав, шукаючи навпомацки на тумбочці джерело набридливого звуку. Нарешті намацавши вібруючо-дзвенячий предмет, натис на ньому підсвічену зелену клавішу і сонно промовив заповітне "Алло?". Спочатку на іншому кінці не чулось ні звуку. Але раптом, немов біля вуха, озвався чужий металевий голос промовив: "Спустись униз до поштового ящика. Візьми лист, уважно перечитай і чітко слідуй інструкціям. В тебе година."
 Тиша і короткі гудки. Незнайомець на іншому кінці кинув трубку. Першою думкою Андрія було "Що це за хрінь і яка зараз година?" На друге питання відповідь не забарилась. Електронний годинник на тумбочці показував рівно 4:00. "Четверта ранку. Якого біса комусь треба від мене в четвертій ранку?" Хлопець бухнувся на подушку і спробував трохи розворушити мозок.
 "Що вони хотіли? Ага, спуститись до поштового ящика. Так, гаразд. Але... Але якого дідька? Що може бути в ящику о 4 ранку? Я ж перевірив його увечері, коли приходив додому. Що за тупі жарти?"
 Він уже намірився знову провалитись у кілька годин блаженного сну, але сон ніби кудись зник. Розуміючи, що лежати далі безглуздо, Андрій підвівся, увімкнув світло і поплівся на кухню випити склянку води. Повернувшись до кімнати, за звичкою увімкнув ноутбук і зайшов на свій е-мейл. "Пошта. Що можна прислати о такій годині поштою? А, чорт, вони говорили не про ту пошту. Про ящик внизу. Але ж туди нічого не кидають окрім непотрібної реклами віконних фірм і каталогів знижок з найближчого супермаркету". Однак усередині його все ще сплячого мозку заворушилась якась підозра. "Ні, все це не просто так. Це або чийсь дурний жарт, або щось серйозне. Все-таки треба перевірити."
 Андрій узув капці, відчинив двері і спустився на нижній поверх, до стійки з поштовими ящиками. При тьм"яному світлі лампочки віднайшов свій, відімкнув і засунув руку у його розкриту пащеку. Спочатку відчув лише холодний метал, але за мить рука наштовхнулась на щось. Щось тонке і паперове. "Конверт," - майнуло в голові. І справді, це був конверт. Звичайний білий конверт, з тих що продаються в усіх газетних кіосках. Однак щось у ньому було не так. Якась незначна деталь... Так, на ньому не було НІЧОГО. Він був цілком порожній. Ні адреси відправника, ні адреси отримувача, ні поштової марки. "Тобто, його поклав хтось у пошту ососбисто. Хтось, кому я потрібен в 4:00 ранку. Хто ж це в біса такий?!"  Однак роздумувати біля поштового ящика не було сенсу, тож Андрій замкнув його і піднявся у квартиру.
 Уже в кімнаті сів на ліжко, витяг із шухляди ножиці і акуратно відрізав край конверта. Він завжди любив акуратність і ніколи не дозволяв собі шматувати завітну обгортку листа, навіть якщо той лист був таким довгожданним.
 З білого конверта випав складений удвоє листок паперу. "А4, 35 гривень пачка," - подумав автоматично. Підняв листок, розгорнув і взявся читати. Спочатку слова були ніби розмиті, однак після того, як він добряче протер очі, знаки на папері набули правильних чітких форм.
 Почерк видався акуратним і абсолютно читабельним, чорне чорнило ідеально контрастувало на білосніжному аркуші. У листі було всього кілька рядків "Бери свій ноутбук і йди до недобудованої багатоповерхівки на Дніпровському проспекті. Ми чекатимемо тебе на останньому поверсі. В тебе рівно година. І без вибриків - твоя сестра у нас. Якщо хочеш її знову побачити - дотримуйся вказівок. І пам"ятай - в тебе рівно година"
 Андрій відклав лист. Його мозок все ще знаходився в сплячці, однак написане в листі стояло чорним шрифтом перед очима. "Сестра," - майнуло в голові. Хлопець кинувся до тумбочки і схопив мобілку. В списку контактів знайшов номер сестри і натиснув клавішу виклику. за мить почулись довгі гудки. Трубки ніхто не брав. Нарешті телефон втомився посилати запит без відповіді і перервав виклик. Андрій набрав ще раз. І ще. І ще. Не відповіли навіть на десятий раз. Якщо б дзвінок відбувався за інших обставин, то мабуть Андрій спихнув б усе на ранній час або що сестра забула телефон у чиїйсь кімнаті, де увечері святкувала якесь чергове гуртожитське свято. Але зараз ситуація складалась інакше. В листі чітко було написано, що сестра в небезпеці. І в нього є година, щоб її врятувати. І все це зовсім не схоже на чийсь недолугий жарт.

 Андрій миттю натягнув джинси, футболку і "толстовку", взув кросівки, увіпхнув у рюкзак ноутбук і вибіг з квартири. Швидко повернув ключ у дверях і збіг сходими донизу. Штовхнув старі дерев"яні двері під"їзду і опинився в прохолодному літньому передсвітанку. Свіже повітря остаточно розбудило мозок і додало енергії. До Дніпровського проспекту було 15-20 хвилин ходу, тож сенсу брати таксі не було жодного. Він хотів забігти у нічний кіоск за цигарками, однак згадав, що вже не курить тиждень. Тихо вилаявся і пройшов повз. "Яка ж зараз година?" - раптово майнула думка. Глянув на свій наручний годинник невідомої марки і здивовано приглянувся. На цифреблаті висвітлювалось 4:00. "Що за херня?"- подумвав спершу, однак потів усвідомив, що годинник просто "завис". "Китайське лайно" - сплюнув спересердя. Пошарив руками по кишенях, однак мобілки не було. "Певно залишив вдома". У правій кишені намацав плеєр. Витягнув його, втикнув у вуха навушники і увімкнув. Прешою піснею в треклисті увімкнулась "Lostprophets - 4am forever". "Чорти б побрали цю четверту!". Вимкнув плеєр і продовжив йти в тиші.

 "Хто ж це такі і що їм треба від мене?!" Відповіді на це питання знайти не вдавалось. А й справді, що можна хотіти від звичайного 29-річного хлопця, асистента кафедри фармакології медичного університету, людини без яскравого минулого і такого ж сірого майбутнього, "лабораторного щура", який цілоденно, під керівництвом Професора, змішує реактиви і вимальовує формули, надіючись випадково зробити якесь відкриття і вписати своє ім"я в один з розділів посібника для студентів.  
Однак все-таки він був для чогось потрібен. Точніше його ноутбук. Точніше те, що зберігається на просторах жорсткого диску.
 Думати було важко і не хотілось. Хто б вони не були і що б вони не хотіли, у них була його сестра і Андрій мав зробити усе, щоб її врятувати.

 Непомітно для себе Андрій опинився біля паркану будмайданчика. Пройшов трохи уздовж нього і опинився перед воротами. Вони були розчинені. Хлопець увійшов і попростував щебенистою доріжкою до сірого каркасу висотки, що здіймася угору, мов примарний велетень з древніх оповідей. Постояв перед отвором входу і увійшов. Сходи. перший поверх, другий, третій... Втомився рахувати, та й це було без потреби. Будинок мав 23 поверхи, і чекали його на останньому.

 Сходи раптово обірвались. "Прийшов"- майнула думка. Одночасно з нею повітря прорізало яскраве світло прожектора і металевий голос з телефонної трубки промови: "Ти пунктуальний. З точністю до хвилини."
  - Хто ви? Що вам треба? Де моя сестра? - прокричав Андрій в яскраве світло прожектора.
  - Спокійно, не все одразу, - відповів той самий голос, - Твоя сестра не тут. Вона в надійному місці. Після того, як ти віддаш ноутбук, ми її відпустимо, обіцяю. тепер залишилось розібратись з твоїм першим запитанням.
 Світло прожектора згасло, замість нього увімкнулась звичайна кімнатна лампочка. На відстані 10 кроків від себе Андрій побачив незнайомого чоловіка років 50, інтелігентного вигляду, в модному костюмі і блискучих лакованих мештах. На його губах світилась посмішка, але в сірих очах темніла порожнеча.
- Мене звати Артур Борисович Казанський, я засновник фармацевтичної мережі "Фармакеар" і мені дуже потрібен Ваш ноутбук.
 - Навіщо він Вам?
 - На ньому дуже важлива для мене інформація. Інформація, яка змінить світ і виведе мій бізнес в лідери фармацевтичного ринку.
 - Яка до дідька важлива інформація? На ноуті лише дані моїх досліджень і дослідницький щоденник!
 - Саме це мені і потрібно, - незворушно відповів Артур Борисович, - Тому, молодий чоловіче, віддайте мені Ваш ноутбук і ми мирно розійдемось
 - Я віддам Вам його, тільки якщо ви все поясните!
 - Гаразд, хочеш знати - я розповім. Чи відома тобі мета вашого з Професором дослідження, яке ви проводили останні 3 роки?
 - Ні, але Професор говорив, що це щось дуже важливе. Щось, що змінить світ і врятує життя мільйонам. Хоч я в це і мало вірив.
 - А даремно. Твій Професор говорив правду. Ваші досліди дуже важливі. Точніше важливий їх результат, який вам вдалось отримати вчора.
 - Той порошок, від якого підослідна миша не померла, як було в усі попередні рази?
 - Так, хлопче, саме так. І це був не просто порошок. Учора ви з професором винайшли ліки від раку.
 - Ви жартуєте?! Ліки від раку?!
 - Я не жартую, це абсолютна правда. Учора ви здійснили відкриття, до якого йшли безліч вчених десятки років. Відкриття, яке допоможе врятувати мільйони життів по всій планеті. Принаймні теоретично.
 - Чому теоретично?!
 - Знаєш, хлопче, ти чудовий вчений, але ти нічорта не тямиш в бізнесі. Ти думаєш, що якась фармкомпанія викупить ваше відкриття, випустить чудові ліки і отак просто вирішить проблему раку у світі?! Це утопія, юначе. У-то-пі-я. Це ж нікому не вигідно. Ти знаєш, скільки ососбиято я заробляю на продажі протиракових ліків?! 500 мільйонів долларів щорічно! Мої ліки здатні допомогти лише одному з тисячі пацієнтів. І це лише у випадку, якщо рак у першій чи другій стадії. Для досягенння хоч якогось ефекту пацієнт має прийняти 3-4 курси терапії. Кожен курс - це 200-300 долларів. А уявімо, що я почну продавати оті чудо-ліки, які протидіють будь-якій онкопроблемі. Хворі вживають один-два курси цієї панацеї - і виліковуються. Рак отак просто відступає і вони живуть щасливо і безтурботно, час від часу купуючи мазь від артриту чи сироп від кашлю. Я втрачатиму десятки, сотні мільйонів. Інші компанії втратять ще більше і згодом почнуть робити все, щоб перешкодити продажу цього препарату. Мене тягатимуть по сфабрикованих судових процесах, я витрачатиму свій час і нерви на суди, дебати і суперечки. І одного чудового дня мені це все набридне і я продам компанію першому-ліпшому бізнесменові і доживатиму віку у своїй віллі, самотній і здепресований.
 - Гаразд, але ж навіщо Вам тоді мої досліди, якщо ви не збираєтесь їх використовувати?!
 - А хто тобі сказав, що не збираюсь?! - здивовано підняв брови Казанський, - Я просто використаю їх трохи по-інакшому. Мої вчені дещо змодифікують шлях синтезу твого препарату і зроблять його не повністю дієвим. Він буде мати значно кращий ефект, ніж той, який я продаю зараз. Але все одно не буде рятувати від неминучого. Просто дасть пацієнтам місяць-другий. А мені - декількасот мільйонів прибутку.
 - Ви... Ви... , - слова застрягли Андрієві в горлі. А у той же час з-за тіні колон позаду Казанського вийшли двоє типів атлетичної зовнішності. Кожен з них тримав в руці пістолет і цілився просто в груди хлопцеві.
 - З твоєю сестрою все буде гаразд, - почувся металевий голос Казанського, - ми її більше не чіпатимемо. Але тебе залишити ми не зможемо, вибач. Ну ти ж сам, мабуть, розумієш.
 Андрій усе зрозумів. Ситуація справді склалась безвихідна. "Але треба спробувати, не стояти мені ж отак. поки ці горили розстрілюватимуть мене з своїх іграшок. Сходи. Я зможу втекти. Потрібно лише добігти до них, поки мене наздоженуть їхні кулі". Що-що, а бігати Андрій умів добре ще з школи. "Сходи, здається, зліва. Чи може справа? Ні, все-таки ліворуч"
 Артур Борисович повернувся до своїх охоронців і щось їм прошепотів. У той же момент Андрій  ступив крок назад, різко розвернувся і кинувся бігти. Гримнуло кілька пострілів, але кулі просвистіли повз. Андрій оминув одну колону, перестрибнув через купу цегли. промчав ще 2 метри і... Занадто пізно усвідомив, що біг не в ту сторону. Перед очима зблиснули нічні вогні міста. Спробував зупинитись, але перечепився за недбало залишений котримсь з будівельників мішок цементу, втратив рівновагу і вилетів просто у нічне повітря мегаполіса. Час раптово ніби уповільнився. Думки пролітали в голові з шаленою швидкістю. "23 поверх. 60 метрів вільного падіння". Він завжди мріяв стрибнути з парашутом, але завжди бракувало часу. "Надіюсь, що ноут після падіння не вціліє. Хоча це китайське лайно таке непередбачуване". 10 поверх. До землі залишилось якихось 25 метрів. "І чого у цих нових квартирах такі низькі стелі?" 15 метрів. 10. "Хоч б вони нічого не заподіяли сестрі". 5 метрів. Рука інстинктивно випросталась і у світлі місяця зблиснув цифреблат годинника. Цифри усе ще висвічували 4:00. До землі залишилось 2 метри. Метр. І...
 Андрій прокинувся у своїй кімнаті. Важко дихав, очі були широко розплющені, футболка уся мокра від поту. "Ідіотський сон. Слава Богу, що всього лиш сон". Усе тіло боліло, голова просто розколювалась на частини. Повернувся до тумбочки і глянув на годинник. зелені цифри висвічували 3:59. "Треба буде подзвонити до лікаря і попросити інші таблетки від безсоння". Втомлено прикрив очі долонями і відкинувся на спинку ліжка. На годиннику цифри перемкнулись і висвітлили 4:00. Раптом нічну тишу кімнати прорізав звук мобільного...